ДО ДНЯ ЗАХИСТУ ДІТЕЙ

-

Першої літньої днини найрідніші нам малюки й навіть доросліші пуп’яночки традиційно отримують різноманітні знаки батьківської любові. Татусі й матусі, відсунувши убік «невідкладні» робочі справи, ладні позмагатися із самим Святим Миколаєм: оточують дітлахів увагою і теплом, дарують їм омріяні іграшки, спільні прогулянки та веселі розваги.

Усюди панує атмосфера, ніби запозичена з яскраво-безтурботних інтернет-листівок.

Політики як ніхто відчувають сенс поточного моменту й намагаються потрапити у гущину подій. Декларують, що в суворому дорослому житті вони теж «трохи діти», тим паче — добре знають, чим живе, чого прагне сучасна юнь. І, звісно ж, на займаних посадах допомагають втіленню цих мрій.

Президент України Петро Порошенко рік у рік подає приклади заінтересованого діалогу з молоддю.

Так, 1 червня 2015 року в будівлі своєї Адміністрації Глава держави зустрівся з лідерами шкільного самоврядування з усіх регіонів України. Серед іншого, наголосив, що «у листопаді 2013 року українці вийшли на вулиці не для того, щоб вимагати підвищення зарплат чи зниження податків, вони прагнули свого європейського майбутнього…», та нагадав підліткам, що для вступу в Є С Україна має відповідати високим критеріям — «це стосується рівня освіти, промисловості, ВВП, демократії, свободи, боротьби з корупцією, незалежності судової гілки влади».

Все — чиста правда! Збувається у тих хлопців і дівчат (напевне, нині вже студентів) прямо на очах.

1−2 червня 2016 року у Києві за підтримки Адміністрації Президента та особистої участі Петра Порошенка відбувся Всеукраїнський дитячий форум «Діти змінюють світ», на якому школярі надали Главі держави свої пропозиції щодо майбутнього України. Зокрема, йшлося про збільшення ролі учнівського самоврядування, реалізацію соціальних ініціатив молоді в громадах, активізацію патріотичного виховання (останнє, виявляється, досягається завдяки інтерактивному вивченню у школах історії Батьківщини, її різних куточків, популяризації вітчизняного туризму).

При Адміністрації Президента України було утворено т.зв. дитячий дорадчий орган, до складу якого увійшли представники Всеукраїнської ради старшокласників.

Де треба — поправити, де чого не зрозуміли — підказати малечі, а то, дивись, назмінюють оточуючий світ під чиєюсь іншою орудою…

Напередодні 1 червня 2017 року креативу, а разом з ним і правди життя побільшало.

Днями Петро Порошенко ознайомивсяз підготовкою виставки дитячих малюнків, що відкриється в тій таки будівлі Адміністрації Президента у Міжнародний день захисту дітей. Він поспілкувався з учнями художніх шкіл та гуртків, чиї роботи виставлятимуться в експозиції. А це — діти з родин воїнів АТО і родин, що були вимушені покинути свої домівки на Донбасі та переїхати до Києва.

Назва виставки, «Де я — там мій прапор», переплітається з її ключовою ідеєю — встановлення миру в нашій державі.

Доволі несподівано! Адже в самісінькому «центрі влади», напередодні одного зі зворушливих свят, бачимо злам кількарічної практики офіційного замовчування сімейно-дитячого (соціально-побутового, емоційно-психологічного тощо) виміру кривавої, затяжної війни на Сході України. Так само, як завуальовану спробу зібрати до купи тих, хто «родом не з Донбасу», і тих, хто «звідти».

У 2014 році, вже будучи обраним лідером держави, Порошенко ніяк не зреагував на «дитячий PR-день»: на 7 червня була призначена його інавгурація, тож він ще не набув повноти владного статусу, а водночас, імовірно, значно більше переймався кулуарними домовленостями зі своїми співбенефіціарами, ніж медіа-картинкою поруч з дітлахами.

Втім, вже тоді над ним висіла, мов Дамоклів меч, обіцянка упродовж лічених тижнів чи місяців відновити мир. Вона лишилася невиконаною і, як з’ясовано та багато чим підтверджено сьогодні, є фактично нездійсненною при цьому Президентові.

Наміри Порошенка вдруге піти і виграти президентські перегони невмолимо повертають його до цієї, можливо, найбільш затребуваної електоратом опції компромісу з чинною владою.

Усезростаючий пресинг європейського політикуму, якому осточортіли і заважають у власних міжнародних іграх перипетії української кризи, є для Порошенка зовнішнім стимулом, аби підтвердити: обіцяного три роки чекають. Інколи — нарешті дочікуються.

Тож яскраві, дійсно люблячо-патріотичні дитячі малюнки на стінах Адміністрації Президента можуть знадобитися Порошенку як своєрідне вікно Овертона, через яке він укотре спробує розгледіти (і укотре запропонувати свою «візію» нам, українській громаді) вихід із зони війни.

Чи зможе? Й чи повіримо?..

…На підтвердження драматично-конфліктної інтегрованості теми війни і дотичних суспільних проблем у маленьке життя і підсвідомість сучасної української дитини — реальний епізод.

Велелюдний громадський пляж Аркадія в Одесі. У теплому піску, мов зграйка горобців, товчеться трійко малюків 3−4 років, два хлопчика і дівчисько.

Будують насипи, прокладають дороги, тягнуть канал до моря, що мляво виблискує поруч. «Озброєні» совочками, відерцями, вантажівками, кранами.

Підбігає й легко вливається у компанію ще одне, симпатичне чорняве хлоп’я. Має при собі танк і автівочку-джип. Невдовзі починає пропонувати свій сценарій гри: «Це — моя військова база! А це — мій воєнний танк! Звідси ми будемо стріляти — по ньому!», — раптом тиче пальчиком у одного з компаньйонів. І пояснює: «Він поганий червоний совєтовєць, ми його вб’ємо! Ти — не Україна!». Зніяковілий малюк-«жертва», оговтавшись, доволі рішуче заперечує: «Нет, я — Украина! Я тоже отсюда, я украинский!» — «Ні, ти Росія, ти поганий росіянець!», — чує у відповідь від опонента. Раптом стає зрозуміло, що приводом для конфлікту послугувала мовна ознака: «новачок» мав чисту західноукраїнську вимову, а ідентифікований ним «ворог» — чисту російську. Напевне — подумалося — в тій сім’ї хтось тяжко воював чи воює на Сході, бодай був живий-здоровий, дитина ж нагледілася чи наслухалася такого, що глибоко її вразило і не лишило байдужою… Тим часом, решта компанії приєдналася до обструкції визначеного «чужака», вигукуючи: «Він Росія, він російський!», почала відганяти його від гурту, хоча всі його учасники, за виключенням отого чорнявенького, десять хвилин тому гралися в мирі і злагоді, без задньої думки спілкуючись — російською.

Приборкати конфлікт виявилося дуже просто: обіцянкою допомогти побудувати замок, а від нього прокласти канал до Чорного моря, якщо тільки всі гратимуть заодно, мирно. Що й було зроблено.

Якби для нас усіх так само багато виконували, як обіцяють!

І не втягували у свої ігрища наших дітей…