Протестуємо… Тестуємо владу чи влада тестує нас?

Протестуємо… Тестуємо владу чи влада тестує нас? Перехрестя історії нерідко позначені віхами, по яких можна простежити напрямки її розвитку.

«Історія не повторюється — але вона добре римується». Марк Твен.

Протестуємо…

Тестуємо владу чи влада тестує нас?

Перехрестя історії нерідко позначені віхами, по яких можна простежити напрямки її розвитку.

Велике щастя, коли народ і його керманичі мають одні дороговкази, йдуть спільним історичним маршрутом. Кепсько, якщо лідери лише імітують єдність з народом, насправді крокуючи у приватно-особисте світле майбутнє. Людей же усіляко обманюють й намагаються спихнути на узбіччя, щоби дурно не питалися й не «пленталися під ногами».

«Україна — це територія гідності і свободи. Такими нас зробила не одна, а дві революції — наш Майдан 2004 року, який був Святом Свободи, і Революція 2013 року, Революція Гідності».

Наведені слова тиражувалися з перших шпальт українських ЗМІ у листопаді 2014 р., напередодні 1-ої річниці Дня Гідності і Свободи. Їх виголосив П. Порошенко, обраний новим Главою держави під гаслом «Жити по-новому!».

Три роки потому, перед 21 листопада 2016 р., він зігнав з прилеглих областей на Київські пагорби 10 тисяч право-… ні, точніше сказати — «тілоохоронців», споряджених як римські легіонери, й з екранів телевізорів перестеріг Українство, що не допустить «гострих внутрішніх конфліктів», «хаосу і безладу», «ворожого Кремлівського сценарію». Звісно ж, гостроверхі грати і кордони гвардійців надійно оточили комплекс адмінбудівель на Банковій, патрульна поліція знайомими прийомами ще на дальніх підступах відсікла вільний в’їзд багатомісного іногороднього пасажирського транспорту до Києва, столичних студентів за чиєюсь порадою «навантажили» по максимуму, аби «не вештались», в обласних і районних центрах харизматичні лідери місцевих майданів удостоїлись «задушевних» співбесід з компетентними товаришами, чимало хто відмітив перебої стільникового зв’язку, громадянські соцмережі заполонили всюдисущі політкоректні боти.

Добряче потхнуло нафталіном. Згадалося — 2002 рік, глава, А П Президента Л. Кучми В. Медведчук: «Влада сьогодні сильна, як ніколи»; 2014 рік, прем’єр-міністр України М. Азаров: «Власть, если не останется иного выхода, а провокаторы не остановятся, применит в Киеве предусмотренную законодательством силу».

Відтак, у погожу днину дванадцятої річниці Помаранчевого Майдану 2004 р. й третьої — Євромайдану 2013 р. центр Києва виявився «виметеним». Інстинктивно намагаючись хапати ротом, вдихати ніздрями свіже повітря Свободи, пересічні українці побачили повністю перекриті «поліціянтами» пустий Майдан Незалежності, пустий Хрещатик, пусту вулицю Інститутську. Политий кров’ю героїв Небесної Сотні «містичний трикутник» народної звитяги не відвідав і не вшанував жоден високопосадовець (зібралися й «відзначили» кулуарно, за мурами Мистецького арсеналу, за годину-півтори упоравшись з нагородженнями й взаємними селфі).

Втім, зачистити вулиці — не значить зачистити думки. Настрої й оцінки, домінуючі у суспільстві, досить вірно віддзеркалив Фейсбук-допис одного з поважних блогерів:

«Якщо відкинути вишиванку і деякі інші, нав’язані Порошенку політтехнологами PR-деталі, є лише дві риси, які відрізняють справжнього Порошенка від Януковича:

1) Краща англійська мова;

2) Він не буде три місяці думати, стріляти чи не стріляти у беззбройних людей: Порошенко рішуче і без вагань віддасть наказ стріляти у беззбройних людей, які вийдуть заважати йому будувати для себе і свого кримінально-олігархічного клану світле майбутнє!

Є також дві речі, які його, поки-що, стримують від цього:

1) Це страх, що у людей є зброя і може бути дана відсіч, на яку у нього не вистачить зброї;

2) Розуміння, що репресивна машина, яку він готує для утвердження своєї одноосібної влади, ще не готова виконати наказ з позитивним для нього результатом…" (Є.Жовтяк, 21.11.2016 р.).

Соціологія протестних настроїв в Україні віддзеркалює приблизно ті самі відчуття і побоювання.

Вітчизняні дослідницькі структури (Український інститут соціальних досліджень, фонд «Демократичні ініціативи» та Центр Разумкова, Київський міжнародний інститут соціології тощо) відзначають наявність стійкого кола осіб, готових вдатися до рішучих протестних дій, передусім, зумовлених подразливими соціально-економічними чинниками.

За їх даними, протестно-мобілізована частина суспільства наразі складає 20−25% від загалу, з цього числа кожен третій готовий до участі в несанкціонованих демонстраціях, акціях (блокування доріг, захоплення адмінбудівель), понад дві третини — до активних виступів проти «непідйомних» комунальних платежів.

В цілому, до 70% українців конче незадоволені діяльністю чинної влади і вважають хибним вектор руху країни; 85% населення не довіряє усім партіям і блокам, що перебувають на політичному олімпі, їх публічним лідерам і обіцянкам.

Разом з тим, завеликими є розчарування, заляканість і, як наслідок, громадянська пасивність різних верств населення. Так, за останніми даними Центру Разумкова, через 3 роки після подій Євромайдану і Революції Гідності, повну неготовність брати участь у протестах декларують 43,5% респондентів, імовірну неготовність — ще біля 23% (для порівняння, «на фініші» януковицького режиму, у грудні 2013 р. ці ж індикатори становили, відповідно, 42,7 та 19,4%).

Відтак, соціологи і політологи небезпідставно вважають, що на даний час критична народна маса для вибуху Майдану-3 не сформована, до того ж, влада наполегливо запобігає цьому, запускаючи PR-ініціативи з підвищення мінімальних зарплат і пенсій, блокуючи консолідацію громадянського суспільства, упереджуючи появу каталізаторів суспільного неспокою (такими можуть стати як резонансні інциденти на кшталт Врадіївки, так і спроби проштовхнути через ВРУ закони, що легітимізують Мінські домовленості — про місцеві вибори на Донбасі, амністію для сепаратистів, фактичну федералізацію країни).

Окремі ж експерти допускають, що єдиним вікном можливостей для революційних перетворень у країні, котра балансує на межі альтернативи «відбутися — не відбутися», лишається раптове, добре підготовлене повстання озброєних пасіонаріїв, маючих на меті злам кланово-олігархічного консенсусу, радикальну перебудову цілої системи відносин «влада-бізнес-суспільство-людина».

Приміром, директор Українського інституту аналізу і менеджменту політики Р. Бортник стверджує: «Владу в Україні зараз захопити легко… Вистачить і тисячі підготовлених бійців. Важче буде її легалізувати і втримати. Якщо опозиційним політикам вдасться вивести на вулиці значну кількість людей, то дуже швидко — максимум за 5−7 днів — все піде по силовому сценарію» (http://uiamp.org.ua/ukrainskiy-politolog-nazval-prosteyshiy-sposob-sverzheniya-poroshenko) .

Саме у такій системі координат змушений зараз діяти правлячий клас України: гальмувати консолідацію громадянських та блокувати єднання військово-патріотичних спільнот.

Тож, вбачається слушним проаналізувати, як, уникаючи найбільш страхітливого для себе розвитку внутрішньополітичної ситуації, влада скористалася підготовкою і перебігом цьогорічного Дня Гідності і Свободи для тестування і відточування інструментарію придушення «заколоту».

Зосередимо увагу на декількох ключових складових гіпотетичного комплексного задуму, тим більше, що він аж ніяк не вичерпаний, навпаки — чітко зорієнтований на осяжну перспективу.

Щодо плану «Шатун» досі не висловився хіба лінивий, але без уваги лишилося декілька моментів. Наприклад те, що «презентацію» плану (https://www.youtube.com/watch?v=Pe9F136A3hc) у форматі традиційного брифінгу для ЗМІ провів не сам голова Служби безпеки В. Грицак, а його підлеглий — керівник Департаменту захисту національної державності С Б України А.Дублик. Фігура абсолютно непублічна, ніколи до цього не засвічена у медіа-сфері й якій по роду занять, ніби, не личить функція «глашатая» спецслужби. Але ж, доручили «розхитувати» — маєш виконувати… Принагідно наголосимо: ДЗНД СБУ — саме той ключовий підрозділ, куди стікається максимум чутливої оперативної інформації про плани, наміри, зв’язки, ресурси, компромат на справжніх і уявних недругів-конкурентів правлячого режиму. Це — класичний політичний сиск, одвічний аналог царської охранки, 5-го політико-ідеологічного Управління КДБ, «сторожовий пес» національної державності у складі СБУ (щоправда, усі роки Незалежності «пес» вірно слугував не Україні, а хазяям, які його кормили, тому проспав і не вберіг Крим та Донбас…).

Так от, є думка, що ключовою спонукою до переведення у публічну площину антиопозиційного плану «Шатун» стало накопичення критичної маси оперативних відомостей, отриманих СБУ у незаконний спосіб, тобто, без санкцій суду (шляхом стежень, перехоплень каналів зв’язку, проникнень до приватних і офісних приміщень, інших обмежень конституційних прав і свобод усіх і вся), які потребували легалізації. Лише за такої умови вони могли послугувати підставою для вжиття заходів адміністративного і правового реагування, із задіянням усього арсеналу сили і примусу державного апарату (звідси — рамки металошукачів зі шмоном дамських сумочок при вході на Майдан Незалежності 21 листопада ц.р., загони озброєних до зубів нацгвардійців на вулицях найдемократичнішої в Європі столиці і усе-таке інше).

Існуй у природі та май СБУ на руках вагомі матеріали щодо підривної діяльності мережі прокремлівських заколотників, професіонали спецслужби, напевно, змогли б виконати свою роботу тихо і ефективно, у т.ч. надавши уповноваженим державою особам «неубієнні» козирі для обміну й повернення додому наших патріотів, утримуваних в катівнях «ДНР-ЛНР».

А так — довелося розігрувати ганебні репризи з «викраденням» та «визволенням» із ворожих тенет «патріота» з сумнівною репутацією й підчищеною біографією, яким виглядає екс-офіцер прикордонної служби ФСБ РФ І.Богданов. Виявляється, можна навіть узяти на службу до СБУ (хоч би і в прес-центр) «російське перекотиполе», що получило український паспорт в обмін на використання себе у якості «пересувного манекена» для знімання олігархічними телеканалами псевдопатріотичних репортажів з передової, попри те, що воїнів-окопників із «Правого сектора» воно характеризує не як побратимів, а як нецікавих «попутчиків» (http://farwater.net/farwater/ilya-bogdanov-pravomu-sektoru-moi-proekty-byli-neinteresny-tam-xoteli-strelyat-iz-pulemetov-i-veshat-chinovnikov/).

Примітно, що дискредитація і приниження військовиків і добробатівців, реально допущених до зброї і бойової техніки, стали невід’ємною частиною реалізації плану «Шатун».

Так, за тиждень до Дня Гідності і Свободи з подачі відомого радника П. Порошенка ЗМІ послали у маси тривожні сигнали про, мовби, активізацію «провокаторів» в армії (майже як у 1917 році царське «мужицьке військо» розкладали зсередини більшовики). «Армию качают… Любой, кто сейчас хочет покричать про „злочинну владу“, „нестерпні таріфи“ — действительно осознанный или бессознательный помощник, друг, товарищ и брат путину. Вы… заставляете бойцов нервничать про тыл. Отвлекаете от прицела, от ночника, от гашетки. Не время, не место», — навіював Ю.Бірюков.

Далі більше: російськомовний «блого-патріот» Р. Донік взагалі узявся лякати розстрілами потенційних протестантів, передусім тих, що зранку йдуть на роботу й увечері повертаються додому по Пушкінській та по Сумській (прозорий натяк на Харків): «При попытке насильного свержения нынешней власти, при захвате админзданий или блокировании МВД, СБУ и воинских частей, по вам будут стрелять такие как я… Мы не против протестов и революций. Мы против свержения власти тогда, когда российские армейские корпуса стоят под границей».

Гучна тривожна луна прокотилася усією країною: ось посеред біла дня евакуюють пасажирів і персонал «замінованого» анонімами залізничного вокзалу м. Краматорськ (де саме дислокується штаб «АТО»), паралельно зринають схожі як близнюки повідомлення про виявлені правоохоронцями «закладки» саморобних вибухових пристроїв, схрони гранат і набоїв у ряді обласних і районних центрів (Івано-Франківськ, Суми, Кривий Ріг, Розівський район на Запоріжжі та ін.), але насамперед — у прифронтовій зоні (згідно прес-релізу СБУ, лише 1 листопада ц.р. у Лисичанському і Старобільському районах Луганщини та у Бахмутському і Мар’їнському районах Донеччини вилучено 2 артснаряди, 5 гранатометів і 99 пострілів до них, 1 протитанкову й 3 протипіхотні міни, 7 гранат, понад 4 тис. набоїв різного калібру та 2 кг пластиду) тощо.

Також, 17−21 листопада ц.р. на просторах Харківсько-Чугуївського умовного «театру бойових дій», у рамках масштабних контрдиверсійних навчань СБУ, відпрацьовувався комплекс спільних заходів органів держбезпеки, військового командування, охорони правопорядку і місцевої влади, направлених на недопущення «дестабілізації ситуації» в стратегічно важливому прикордонному регіоні. Зважаючи на встановлений СБУ на Харківщині «жовтий» (високий) рівень терористичної загрози, перебіг вказаних навчань був максимально наближеним до реальних умов.

Не складно зрозуміти, що таким чином було проведено заздалегідь продуману, цілеспрямовану попереджувально-профілактичну роботу, ідеологічне і юридичне вістря якої націлено саме на стримування людей у формі й зі зброєю у руках — як нині задіяних на передовій, в лавах Збройних сил, добровольчих корпусів України, так і тих, що наразі розосереджені на мирних територіях, тимчасово відпочивають в колі родин, бойових товаришів і ідейних однодумців.

Немаловажний дотичний аспект: географічно і тактично значна частина роботи була сфокусована, крім м. Києва, на Харківському напрямку. Звісно ж, причини того криються не у нагальній потребі «врятувати рядового Богданова» (все, що коїлося довкола нього, рівно як і у зв’язку з фейковим замінуванням Харківського театру опери і балету за кілька годин до початку урочистого концерту з нагоди Дня Гідності і Свободи, — то лише відволікаючі маневри).

Дійсний інтерес полягав у максимальному звуженні Чугуївського «пляшкового горлечка», встановленні щільного фільтру для зброї і інших засобів ураження, що прямують з Донбасу в центр країни через блок-пости на Харківщині.

Інша вирішувана топ-задача — посилення контролю за «живильним середовищем» і ресурсною базою тих зорганізованих, ідейно вишколених націонал-патріотичних сил, які в очах влади становлять реальну, гостру небезпеку її самозбереженню, особливо у контексті масових протестних настроїв у переддень річниці двох Майданів. Йдеться про членів, симпатиків і інших осіб, прямо чи опосередковано підконтрольних новоствореній партії «Національний Корпус», чий ватажок А. Білецький — харків’янин. Але не просто вихідець з «першої столиці» — він ще й ставленик сил, що мають реальний адміністративно-політичний вплив, фінансову потугу і амбітні наміри опонувати П. Порошенку у всеукраїнському державотворчому проекті. Метафорично це виглядає так: «Хто володіє Вінницею — править у Києві. Хто володіє Харковом — править в Україні».

Власне, багатотисячний марш «Національного Корпусу» столичними вулицями аж до паркану Адміністрації Президента України став центральною, знаковою подією дня 21 листопада 2016 р., певним рубежем, виставленим перед владою у її спробах укотре переступити через вимоги народу.

Вся решта масових акцій критичного народного самовираження — як не прикро це усвідомлювати — була розцінена й сприйнята чинною владою як масовка, учасники котрої не стануть виходити за межі поміркованого сценарію і вчасно розійдуться по домівках. Бо ж завтра — усім на роботу…

Підсумовуючи й осмислюючи вищенаведене, розумієш, чому з планом «Шатун» громадськість ознайомив саме начальник ДЗНД СБУ — це ж бо стовідсоткова службова компетенція і характерний почерк даної парафії. Можна також стверджувати: нагляд за кланово-олігархічною і військово-політичною групою впливу А. Авакова — є й залишатиметься у ближчому майбутньому дійсним головним болем для керівництва СБУ, яке з перших вуст знає, чого насправді боїться П. Порошенко і на кого слід далі натравлювати отого «російського шатун-бабая».

Принципове, життєво важливе питання у цьому зв’язку: яким чином позиціонує себе лідерське, інтелектуальне ядро громадянського суспільства в цьому розкладі «великих борців» за долю і волю України? Чи готове воно ідейно-філософськи, організаційно-кадрово, інформаційно-пропагандистськи, зрештою, й ресурсно-фінансово щось протиставити зловісно-кон'юнктурним замислам стосовно майбуття нашої Батьківщини?

Ззовні її бачать своєю скорою здобиччю і ліберальні глобалісти, і неоімперські шовіністи, зсередини — і нувориші-глитаї, і псевдо-демократи з піночетівськими замашками, оточені зграєю угодовців усіх влад і партій… Їм усім байдуже, якою хоче бачити майбутню Україну її Народ. Народу ж навмисне затьмарюють розум і зав’язують очі. Вбогого і сліпого — веди куди хоч!..

Сформулювати, візуалізувати і донести до мільйонів співвітчизників таке наповнене життєвим смислом, позитивно-футуристичне бачення — нагальне завдання для організацій громадянського сектору. Заради наших нащадків, заради їх Гідності і Свободи.

Post Scriptum:

Усе свердлило мозок, позбавляло спокою запитання: щось таки облудливе, помилкове (навіть мовно-стилістично) криється у вибаченні, принесеному українцям Президентом П. Порошенком у його Зверненні з нагоди Дня Гідності і Свободи. Раптом — збагнулося…

Коли таке було у одвічній традиції, моральному імперативі нашого народу, щоби вибачення прирівнювали до гріха?! Лише — до усвідомленого прояву особистої духовної сили, без якої немає покаяння і Божої благодаті.

«Критично важливою для нас була і все ще залишається підтримка Міжнародного валютного фонду. А Фонд ніколи не виписує солодких ліків. Тому я розумію, що ми зробили мимоволі боляче мільйонам сімей. За це не гріх і вибачитися. Але я впевнений, що незабаром ефективність прийнятих заходів буде відчувати все більша і більша кількість людей», — зазначив Глава держави.

Тобто, розуміймо так: «я не я і хата не моя» — то все МВФ, а боляче зробили якісь абстрактні «ми» й то «мимоволі»…

А так, щоби вийти на Майдан, стати прямо перед людьми і сказати персонально за себе? Й не лише про оті негідні папірці (знецінені гривневі купюри і захмарні квартплатні квитанції), що уярмили мільйони співгромадян, а за зруйновані оселі і загублені життя, винищену економіку, втрачену національну перспективу… Щиросердно вибачитися за спокій і добробут — свій і своїх дітей, а ще більше — свого осатанілого оточення, що купається у розкошах і доларовій готівці.

Ото б було справді вибаченням й, можливо, початком чогось кращого, нового…

За це, як у нас кажуть, не гріх було б і випити!

…Тре дати коліном під зад! Спічрайтеру Президента.

Рекомендовані публікації