18 лют, 2018 0 Коментарів

Дебальцеве 2015. Шлях позивного «Дід»

Дебальцеве 2015. Шлях позивного «Дід»

Моє ім'я Федір Шолудько, я боєць 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Побратими мене прозвали «Дідом», бо на момент боїв за Дебальцеве я мав повних 60 років. Друзі інколи запитували: «Чи був у тебе на війні страх?». Ні, я не боявся, бо пішов на фронт підготовленим. Розумів, що можу не повернутися і сподівався на Божу волю. Так було і тоді – лютневого морозного ранку, коли з нашої п'ятиметрової колони залишилося лише кілька десятків машин. Решту у притул розстріляли сєпари та «іхтамнєти». Хтозна, можливо наш автомобіль від ворожої артилерії врятувала молитва «Отче Наш»?...

У мене є особлива дата, яка двічі стала моїм другим днем народження.18 лютого 2014 року я залишився живим після кульового поранення на Майдані. Тоді наш «доблесний» «Беркут» прострелив мені нирку, а потім вдарив мене по голові, і я лікувався у госпіталі. А вже рівно через рік мені вдалося зробити те, чого не судилося сотням, а можливо й тисячам бійців – вийти з Дебальцівського котла.


Мене до лав ЗСУ взяли не відразу. Після анексії Криму ми разом з сином прокинулися рано вранці і поїхали до сквирського військомату (Київська область – ред.). Його приміщення було повністю забите добровольцями – хлопцями, які, ризикуючи життям, хотіли захистити Україну від московської орди. Але ми повернулися додому з порожніми руками. Мені відмовили через вік, а синові через трьох неповнолітніх дітей. За українським законодавством, багатодітних батьків не мобілізують.

Та на цій невеличкій невдачі наша місія не закінчилася. Син і я вирішили піти в волонтери. Ми збирали кошти на форму та інший одяг, в якому можна нормально воювати. Просто хлопці перших кількох хвиль мобілізації фактично були голі та босі. Крім того, на передовій існували проблеми з харчуванням, і ми з сином намагалися нагодувати бійців. Тим паче, у нас було чим. Наша родина має на Київщині фермерське господарство і ми могли постачати домашню їжу на передову. Так тривало 3 місяці, поки мені зовсім не набридло сидіти на «гражданці» і я не спробував поїхати воювати.

Тому 4 липня у Києві я сів на потяг до Донецька. У перші кілька місяців війни подорожі на окуповану територію були реальністю. Звісна річ, намірів записуватися у «сепари» в мене не було. Хотів тільки потрапити до Тореза до родичів, а звідти – до Щастя(Луганська область – ред.) на базу «Айдару». У Донецьку творилося якесь безвладдя: містом ходили бойовики з автоматами та... наша українська міліція, яка нібито контролювала порядок. У Червоному Лучі на деяких блокпостах бачив чеченців. У Луганську була аналогічна ситуація. Правда, потрапити на базу «Айдару» я так і не зміг, бо до Щастя скасувати потяги. Тому, мені нічого не залишалося, як їхати додому.

У селі на Київщині я повернувся до свого фермерського повсякдення і зайнявся збиранням літнього урожаю. Однак мені не сиділося вдома і вже через деякий час я вирішив придбати УАЗ. У Луганську я бачив, як на такі автомобілі бойовики ставили міномети, обстрілювали з них мирних мешканців, а потім кричали, що це робить українська армія. Саме тому, я вирішив і собі купити такий уазик, перелаштувати його під потреби війни і вже разом із ним брати участь у боях. Після вирішення питання з машиною, мені один знайомий депутат допоміг потрапити до Дебальцевого, де стояла 128-ма бригада. Так я опинився на передовій. Мені видали зброю, форму, але не записали у штат через вік.

Чесно кажучи, ситуація у бригаді мене засмутила. Бійці ходили обдерті, голі і босі та інколи спали на снігу. Бані у військовій частині не було, тому ми три, чи чотири місяці не милися. Аби хоч якось залагодити ситуацію, я сів на свій автомобіль і поїхав до штабу 128-ї бригади. Там мені вдалося зустрітися з начальником дивізіону і поцікавитися у нього, чому солдати на передовій не можуть помитися вже чотири місяці. Він почав розповідати про чудові бані, які здатні забезпечити весь особовий складі і відправив мене до капітана. Останній видав: «Дійсно, бані є. Але ми не хочемо їх вести, бо там де ви – стріляють».

Щоправда, у нас були проблеми не тільки з банею. Вся наша техніка через щоденні масивні обстріли знаходилася у дуже скрутному стані. Мені нічого не лишилося, окрім як поїхати в Київ і чергове звернутися до знайомого депутата. Він мене разом зі своєю помічницею відправив до міноборони у департамент забезпечення ЗСУ. Там я зміг поспілкуватися з генерал-майором Павловським і висловити йому всі претензії. «Не вірте офіцерам, які кажуть, що на передовій все добре. Це далеко не так. У нас техніка знаходиться в жалюгідному стані, а ми самі вже кілька місяців не можемо елементарно прийняти душ», – пояснив ситуацію я. Після мого візиту всі питання вирішилися за лічені години. Нам дали можливість отримати нові автомобілі і відправили за ними до військової частини на Житомирщину. У результаті, мені – чоловіку, який юридично не мав жодного відношення до армії без жодних питань передали 6 машин.

А вже 14 січня ми з сином поїхали у Дебальцеве. Ми офіційно не були оформлені у ЗСУ, тому воювати не могли, але мали всі можливості допомогти у ремонті техніки. Невдовзі почалося загострення ситуації на передовій. Поки ми ремонтували машини, синові зателефонувала його дружина і повідомила, що поламала ногу. Тому, йому довелося їхати додому. Чесно кажучи, я дуже радий, що сталося саме так. Навіть не знаю, як би ми вдвох виходили з Дебальцівського котла. Я б собі його смерті ніколи не пробачив.

У цей час я вирішив зайнятися організацією свого офіційного оформлення в армію і попросив допомоги у знайомого депутата. Він дав запит – і комітет з питань національної безпеки і оборони прийняв рішення про мою мобілізацію. Після цього мене направили до сквирського військомату, а звіди до Мукачевого у пункт постійної дислокації 128-ї бригади. Невдовзі хлопці, яких мобілізували разом зі мною, поїхали на полігон, а я і ті, хто вже був на війні – 2 лютого на фронт.

У штабі 128-ї бригади, який знаходився неподалік від Дебальцевого, мене направили на виконання бойового завдання. Але потрапити на передову я не зміг: на заваді стали потужні обстріли. Тому мені довелося залишитися у штабі, займатися ремонтом військової техніки та куховарити.

7 лютого я підійшов до командира і попросив у нього дозвіл забрати з під Артемівську (з 2016 року Бахмут – ред.) наші автомобілі. Він погодився. За 7 кілометрів від Дебальцевого знаходилося село Логвінове. Тільки ми з товаришами до нього доїхали, як військові, що знаходилися неподалік, зробили нам знак рукою і порадили повертатися назад. Вони мали рацію, бо у цей час 30 морських піхотинців з Мурманську перекрили дорогу нашим бійцям. Правда, це називати оточенням ще було зарано. Лише бажання командування – і цю дорогу можна було б розблокувати за 10 хвилин, щоб уникнути трагедії під назвою Дебальцівський котел. Після того, як ми дізналися про росіяни – повернулися у свою військову часину: третю батарею 128 бригади, 2 дивізіон.

Потім ми кілька днів простояли у селищі міського типу Ольховатці – самому клину Дебальцівського котла. 15 лютого у рамках мінських угод оголосили режим тиші, але ми його на собі не відчули. З шостої ранку до півночі вороги обстрілювали українських військових з усіх сторін безперервним артилерійським вогнем. Втім, нам відносно пощастило: ми знаходилися у таких місцях, куди не діставало.

Вже 17 лютого нам командири дали наказ о 10 годині ранку виходити до Дебальцевого. Про котел нам ніхто не сказав. Я на фронт їхав своїм уазиком, але трапилася неприємність – термостат моєї машини заклинив, і я відстав від решти бійців. Потім заїхав до найближчого села, щоб набрати води для роботи машини. З її допомогою проїхав десь ще кілометрів 18, але до Дебальцевого так і не потрапив, бо вже було темно. Я неподалік побачив наші танки і вирішив переночувати у цьому місці, а зранку планував діяти за обставинами. Але, вийшов із танкових укріплень, я так і не знайшов військових. Потім дивлюсь – буквально за сто метрів від мене іде колона з російським прапором. Майже відразу застрибую у машину і їду на трасу у напрямку Дебальцевого.

Зупиняюся на «Дебальцівському хресті» (Перехрестя доріг Харків – Ростов, Луганськ – Донецьк). У цей час наші військові розставляли міномети, щоб дати окупантам відсіч. Там, зібралися такі як я: ті, хто відстав. Разом нас було десь 400 – 500 осіб з різних підрозділів.

Підходжу до хлопців, аби дізнатися, як потрапити до штабу 128-ї бригади, а вони відповідають: «Який штаб?! Подивись – горить залізничний міст». Він був єдиною дорогою для відступу, тому бійці порадили їхати до штабу сектору. Я спробував рухатися у його напрямку, але у цей час був обстріл з ворожого крупнокаліберного кулемету. Як потім з'ясувалося, штаб сектору вийшов до Артемівську, залишивши нас на призволяще: без боєприпасів, медичної допомоги і зв'язку.

Ліворуч від «Дебальцівського хреста» знаходилася автостоянка, наполовину обкладена бетонними панелями. За ними хлопці з 8-го БТрО Національної гвардії тримали оборону і покликали мене до себе: «Діду», кидай свою машину і біжи до нас!». Моя допомога дійсно була на часі: незабаром розпочався бій і я отримав завдання прострілювати посадку. Так тривало 20 – 30 хвилин, поки не настало затишшя. Пізніше виявилося, що хлопцям не вистачало боєприпасів. На щастя, у моїй машині лежало достатньо гранат, патронів і кілька РПГ-17. Поки сеапри не стріляли, я приніс частину своїх боєприпасів цим бійцям і отримав за це бронежилет. Він мені дійсно тоді був дуже потрібен: на вулиці були всі -22 градуси, а на мені – спортивні штани і куртка. У майбутньому, цей бронік врятує моє життя.

Я не їв і не пив десь дві доби поспіль і дуже потребував відпочинку. Аби трохи набратися сил, ліг під бетонну панель автостоянки. Чи вдалося мені задрімати, не пам'ятаю, але добре пригадую вибух. Я високо підлетів і впав, а коли отямився – спробував погукати хлопців з Нацгвардії. У відповідь була тиша: вони або загинули, або залишили мене одного. Я б дуже хотів зустрітися із цими бійцями. Зрештою, їх подарунок врятував мені життя. Але на жаль, ні їх імен, ні де їх шукати не знаю. Я навіть не впевнений, чи вони живі.

Під час вибуху мене вдарило бетонною плитою в плече і пошкодило голову та око. Дуже, добре, що, буквально, за 50 метрів від мене стояли хлопці. Вони мене не залишили в біді, витерли з обличчя кров і доставили у збірний штаб. Там знаходилися представники всіх підрозділів, які опинилися в оточенні. У штабі майор медичної служби надав мені першу допомогу. Виявилося, що у мене перебита рука, і він мені прямо крізь куртку зробив укол. Напевно, медик ввів знеболююче, бо за 5 хвилин я вже почувався нормально.

Невдовзі ми отримали наказ виходити з «Дебальцівського хреста» і прориватися з оточення. Це потрібно було зробити опівночі 17 лютого, але виконання наказу довелося відкласти. Вороги організували по нам сильний обстріл: лупили зі всіх видів артилерії. Бої тривали десь годину, а після їх завершення командир попросив перевірити машини та бойову техніку. Я пішов до свого уазику і від гріха подалі вийняв з нього записничок. Не знав, чи залишуся живим, але дуже не хотів, щоб він потрапив до рук окупантів. Я просто не міг допустити, щоб вони телефонували моїй дружині і дітям. Коли ж я вийшов з машини, почався черговий мінометний обстріл. Тоді повалило все, що тільки можна: і дерева, і стовпи. Падаю на землю і бачу неподалік від себе молодого танкіста. А потім – вибух, відлітаю на 10 – 15 метрів, приходжу до тями, доторкаюся до голови – ніби живий. Дивлюсь – а хлопчина загинув, йому відірвало ноги. Мабуть снаряд впав біля нього, а мене хвилею вибуху відкинуло у сторону.

Близько 3-ї години ночі командир дав наказ прориватися з технікою. Перед тим, як сісти в машину, я знайшов свій уазик. Забрав свої документи, взяв 5 літрів бензину і підпалив його. Машина зламалася і користі від неї було мало. Чесно кажучи, мені було шкода автомобіля: він мене кілька разів виводила під обстрілів. А ще, він як і я 1953 року народження.

Прориваючись, ми рухалися через дебальцівський міст. Він обстрілювався прямою наводкою з двох сторін: Горлівки і Луганська. Але нам все ж таки вдалося прорватися. Ми вийшли на півтора кілометри за Дебальцеве, подолавши цей шлях за три години, а потім потрапили під обстріли з усіх сторін. Командир сказав: «Рятуйтеся, як можете». І ми рятувалися. Групами по 50 – 60 чоловік організовано проривалися через поля. Попереду можна було побачити електростанцію міста Світлодарська. Її виділяли високі труби, на яких горіли вогні ламп. Вони стали нашим орієнтиром, ми не мали засобів зв'язку і не знали, в яку сторону виходити. Ми йшли по полях у напрямку труб.

О сьомій годині ранку ми майже підійшли до тієї ділянки траси, яку контролювали українські військові. Наша техніка вже встигла вирватися з оточення і ми пересіли до неї, щоб продовжити вихід. Але невдовзі на нас чекала засада. Несподівано нашу колону обігнав невідомий автомобіль, ми вирішили рухатися за ним і заїхали до села Новогригорівка. Це і стало фатальною помилкою. Щойно зайшли у село, як та машина загорілася без жодного вистрілу. Аби колона могла рухатися далі, танк намагався звільнити дорогу від палаючої автівки. Тільки-но він це зробив – як ворог відкрив по нам вогонь. Тоді ми і зрозуміли, що це була засада і попадали за техніку. По нас гатили з усіх боків: стріляємо в одну сторону, а пулі летять з іншої. Так відбивалися півгодини. Коли, нарешті стало тихо, командири дали наказ відходити перекатом. Тоді була приблизно 7 – 8 година ранку 18 лютого. Рухатися так, поки не підійшла наша бронетехніка, і ми знову на неї не сіли.

А через деякий час нашу колонну ворог розстрілював з танків. Дивлюся – загорілася машина, у ній знаходилося 80 бійців. Ми намагалися забрати всіх, кого тільки можна і автомобілі практично були нашпиговані людьми. Коли у такі машини прямою наводкою потрапляє снаряд – поставала страшна картина. У бійців, які знаходилися в середині, не було жодних шансів залишитися живими. На моїх очах ворог знищів три автомобілі. Нас обстрілювали з усіх сторін: мінометами гарматами, танками, а по броні били осколки.

Я був у підрозділі найстаршою людиною і в мене інколи цікавилися, чи був у мене страх на війні. Ні, я не боявся. Вся моя надія була на Бога. Навіть тоді, коли я виходив із Дебальцівського котла на броньованому автомобілі до села Луганське. На вулиці стояв прекрасний ранок: 22– 24 градусна морозна погода і сонечко. А я спокійно лежу собі у автомобілі, по якому б'ють осколки снарядів і думаю: «Я – лише маленька людина. Що я можу зробити у цій ситуації? Залишається сподіватися тільки на Бога» і читаю «Отче Наш». Так ми вирвалися у село Луганське під Світлодарськом, а потім побачили жахливу картину: з нашої п'ятикілометрової колони залишилося кілька десятків машин. Всі вони вмістилися на одній вулиці в селі.

Коли ми вже були у Луганському, я побачив десь 15, або 20 наших гарненьких пофарбованих танків. Підходжу до командира і прошу: «Там за кілометр іде бій. Ллються ріки крові, наших розстрілюють в упор. Допоможіть, будь ласка, прорватися». Командир лише відповів, що не було наказу. А потім розвернувся і пішов.

Загибель великої кількості бійців під Дебальцевим – вина бездарного керівництва. Нам також пропонували вийти зеленим коридором, як і під час Іловайської трагедії. Але історія тільки підтверджує слова Отто фон Бісмарка: «Угоди з Росією не варті й паперу, на якому підписані». Ми не хотіли ризикувати своїми життями і вирішили відступати ярами і полями.

Вийшли до Артемівська у вечорі, 18 лютого. Нас поселили у актовому залі військової частини. Я почав роздивлятися свій бронік і знайшов у ньому осколки від снарядів. Один великий був на тому місці, яке прикривало хребет, а там де серце – вісім малесеньких. Дивуюсь, що осколки не зачепили голову, бо я не мав каски. Мабуть мені помирати ще зарано.

На наступний день – 19 лютого, до Артемівська з охороною приїхав Петро Порошенко і вручив командирові нашої 128-ї бригади зірку героя... за планомірний вихід наших військ з Дебальцівського котла. Нам сказали про 13 –18 загиблих. Але це – повна брехня. Я бачив на власні очі, як вибухали забиті людьми машини. Громадські активісти мають інші, значно сумніші цифри про кілька тисяч полеглих Героїв.

З Артемівська нас відпустили додому. У мене боліла рука і я не міг навіть нормально нею поворухнути. Трохи відпочивши, поїхав у частину в Мукачеве, а звідти нас відправили на Луганщинупід Щастя. Я там пробув до липня і двічі на добу приймав знеболююче. Рука боліла настільки сильно, що я не міг спати. Терпіти болі було дуже важко і мені довелося їхати на лікування у госпіталь. Медики сказали, що у мене порване сухожилля. Пізніше його замінили титановим. Але навіть з ним моя рука не підіймається вище плеча. Я демобілізувався 1 травня 2016 року після лікування у госпіталі.

А зараз хочу схилити голову перед мамами, дружинами та дітьми наших загиблих Героїв. Я дякую їм за те, що вони виховали, любили та підтримували таких гідних людей. Мої дорогі, низький вам уклін!

Записала Ірина Сатарова




В Дніпрі попрощалися із бійцем 25-ї бригади Юрієм Золотарьовим
Політика 26 гру, 2017

В Дніпрі попрощалися із бійцем 25-ї бригади Юрієм

Кадровий офіцер, боєць 25-ї окремої повітрянодесантної бригади отримав 20 грудня тяжке поранення...


Василь Любарець: я вчинив як християнин
Коментарі 20 лис, 2017

Василь Любарець: я вчинив як християнин

Звичайно, «донбасівці» по відношенню до мене вчинили неправильно, але ж вони лише виконавці. Їх...


Обличчя українських воїнів
Коментарі 20 вер, 2017

Обличчя українських воїнів

Національний музей Т. Шевченка презентував виставку фоторобіт журналістки та фотографа Віки...


Сергій Дацюк: протести  «жовтих жилетів» – це класичний бунт
Коментарі 0 Комментариев

Сергій Дацюк: протести «жовтих жилетів» – це класичний бунт

Демонстранти нездатні здійснити революцію: ні філософську, ні політичну. Вони навіть не зможуть призвести своїми діями до побудови нової архітектури Європи, або нової економічної політики Франції. Вони нічого зробити нездані. І тут не допоможе ні...

13 гру, 2018
Міністерство культури не передавало УПЦ МП козацьку церкву на Дніпропетровщині
Коментарі 0 Комментариев

Міністерство культури не передавало УПЦ МП козацьку церкву на Дніпропетровщині

Ділянка, на якій знаходиться «Біла церква», відповідно до статті 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини», належить до земель історико-культурного призначення. Іншими слова, вона не може передаватися ні у користування, ні у приватну...

13 гру, 2018
Юрій Смелянський: Україна має стати ініціаторкою застосування нових санкцій проти Росії
Коментарі 0 Комментариев

Юрій Смелянський: Україна має стати ініціаторкою застосування нових санкцій проти Росії

Ми не повинні наших європейських партнерів просити обмежувати інтереси свого бізнесу, у той час, коли самі продовжуємо торгівлю та економічні відносини з Росією. Україна має продемонструвати приклад позиційної політики. Тобто, бути самою...

07 гру, 2018