«Пекельні кола сміху, або Що не так?»

Серед весняних прем’єр у прокат стартував фільм Дмитра Томашпольського «Ржака». Як не парадоксально для найпопулярнішого жанру, але комедій на вітчизняних теренах обмаль, а «чорних» — і поготів. Проте така провокативна назва, як і сам фільм — оманлива пастка.

«Пекельні кола сміху, або Що не так?»

Серед весняних прем’єр у прокат стартував фільм Дмитра Томашпольського «Ржака». Як не парадоксально для найпопулярнішого жанру, але комедій на вітчизняних теренах обмаль, а «чорних» — і поготів. Проте така провокативна назва, як і сам фільм — оманлива пастка.

Спершу заманюючи детективно-комічним початком — режисера арт-хаузу захоплюють бандити і під страхом смерті примушують зняти фільм-«ржаку» — картина влаштовує глядачам справжні «американські гірки»: від жахливого до сентиментального, від натуралізму до фентезі, від фарсу до інтелектуальної притчі.

Фантазія режисера вражає: тут і кабаре, і політ над Києвом в інвалідному візочку, і «зародки», і дресировані комарі, і півень, який сміється…

Але найцікавіше спостерігати за тими перетвореннями, які відбуваються з героями, спершу зовсім «негероїчними»: зарозумілий «мамин синочок» режисер Сава (Олександр Мірошниченко), клоун-невдаха, вигнаний за профнепридатність Бобо (Віктор Стороженко) і справжнє «33 нещастя» клоунеса Бебе (Анастасія Євтушенко) — дуже хвора, щойно розлучена і майже вигнана з дому.

Ці не коміки (а таких у нашому кіно майже немає) і не трагіки проходять всі кола пекла і, завойовуючи симпатії публіки, виростають поступово у справжніх героїв — сміливих, харизматичних і дуже зворушливих. Адже всі троє одержимі своєю роботою до кінця і вміють щиро любити і ненавидіти, і тому їм хочеться співчувати.

Ця картина занурює у шквал емоцій, а музика Романа Полянського створює особливу трагікомічну атмосферу. Проте «Ржака» має і дуже складну структуру — це перехідний фільм із постмодерну з його іронічністю і культурними цитатами, зокрема зі знаменитої 13 глави з «Гаргантюа і Пантагрюеля» Франсуа Рабле, але це і яскравий метамодерн — стиль, коли межі між життям і смертю, а також реальністю і віртуальністю стерті. Герої помирають і оживають, втрачають усе перед очікуваною перемогою і отримують новий шанс у повній безнадії.

Це кіно про кіно з усіма його парадоксами: оголенням структури, висміюванням усіх учасників процесу від акторів до критиків, і водночас із часом і ритмом кіно, як особливим магічним світом. І в цій химерній реальності кіностудія Довженка стає дивним лабіринтом, де за кожним поворотом чатують чудовиська страху…

Це і нищівна критика на «культурну політику» нашої країни, яка звелася до комерційної, а де факто відсутньої. Однак ця історія не лише про кіно. Корупція і рекет, жахлива екологія і катастрофічна медицина, традиції тоталітарного соціуму до заборон і запобігання перед іноземцями, заздрість колег і безапеляційність «експертів» — все те, що робить просте бажання творити у нас — тортурами.

Як показав фестиваль у Томашполі, де творці фільму організували допрем’єрний показ, «звичайна» публіка реагувала так само, як і «кіношники»: сміялася, плакала, дискутувала…

Фільм у фільмі «Замкнене коло» — про «зародків» нового життя — чергується із вбивствами героїв і поверненням у тунель між життям і смертю. Кожна нова знімальна група — як новий етап спроби народження нашої країни. І символічно, що за бандитським нападом — стоять тіні радянського минулого, «покинуті вчителі», які прагнуть знищити нове, не розуміючи власну приреченість. І скільки шансів нам лишилося? І чи він є?

Але цей тунель — і як прадавній ритуал переродження, який лежить в основі драматичного, бо кожне нове народження вимагає болю і втрати ілюзій минулого… Рефрен картини «Щось не так… Що не так?», який виривається із вигаданої штучної картини у реальне життя, а потім несеться в небо — це питання, яке переслідує нас уже чверть століття.

І власне, вирушивши у вимушену жорстоку подорож, режисер Сава з акторами Бебе і Бобо починають усвідомлювати свою місію і роль комічного — отого, прадавнього, який, як очисний вогонь, випалює твій страх. Вони вирушають до замкненого кола арени, до птахів і комах, до магії перетворення, до Рабле і дель-арте, до основ. Вони одягають ритуальні костюми комічної трійці, ніби в лицарських обладунках «воїнів сміху», де гумор стає зброєю — жорстокої і болісної правди. І тоді і «ржака», і штучний «арт-хаус» виглядають імітаціями.

А для справжнього мистецтва необхідно пропустити через себе цей страшний світ, подолати свій страх і вступити в бій — за право творити по-своєму, не боятися зазирнути в очі помилок, сміятися не лише над іншими, а і над собою. Тоді сміх очищає і перемагає. Після показу фільму в кінотеатрі «Жовтень» у залі пролунало: «дякуємо за правду» і «хочеться подумати»…

Бодай заради цього варто піти на цей фільм: побачити некриве дзеркало життя і пройти очищення сміхом крізь сльози.

Іван ДОЩ

Фото надані компанією Gagarin Media

 «Пекельні кола сміху, або Що не так?»
«Пекельні кола сміху, або Що не так?»
 «Пекельні кола сміху, або Що не так?»
«Пекельні кола сміху, або Що не так?»