28 чер, 2018 0 Коментарів

«Сігурд»: для мене патріотизм – це абсолютно природний стан

«Сігурд»: для мене патріотизм – це абсолютно природний стан

– Ви тільки уявіть собі ситуацію, – говорить боєць з позивним «Рагнар». – Стоїть «Сігурд» на сходах Дніпропетровської ОДА та тримає в руках національний прапор. Тут звідкілясь з’являється якийсь «ватан» і робить спробу вихопити стяг. Щоб Ви зробили у такому випадку? Напевно намагалися втримати прапор в руках? А ось «Сігурд» зробив по-іншому: відпустив прапор та врізав «ваті» по фейсу.

Ці події відбулися у лютому 2014 року, коли дніпровські патріоти не дали тітушкам та іншим прихильникам «рускаво міра» захопити облдержадміністрацію. Тоді «Сігурд» разом із своїм другом «Рагнаром» допомагали організувати оборону будівлі.

«Сігурд Сварт» – командир добровольчого підрозділу «Сармат». Саме за цим позивним Олександр Писаревський відомий серед побратимів та користувачів «Facebook». У мирному житті «Сігурд» був вчителем історії, викладав рукопашний бій та 12 років пропрацював тілоохоронцем. Олександру 51 рік. Невдовзі після проголошення незалежності він зрозумів, що рано, чи пізно буде війна з Росією. Ну не зможуть нащадки мокші та мордви залишити Україну у спокої. «Сігурд» брав участь у Помаранчевій Революції, патріотичних акціях в Дніпрі та став активним учасником Революції Гідності у Київі. А коли під ОДА тітушки побили майданівців, з’явився «Сармат». Принаймні, самі бійці вважають днем народження підрозділу 26 січня 2014 року. Спочатку він складався з «Сігурда», «Рагнара», «Алярми», Арислава Пастернака і Павла Левчука .

Невдовзі після Євромайдану почалася війна. Де тільки «сарматівців» не було: «Дебальцеве, Піски… облазили всю зону АТО від Слов’янська до узбережжя Азовського моря, – розповідає «Сігурд». – Дороги Донбасу ми знаємо краще, ніж дороги Дніпра». Командир «Сармата» нагороджений багатьма «волонтерськими» медалями та орденами, грамотою від командування 93-ї ОМБр, але носить лише знак «Іловайськ - 2014» та «Лицарський хрест добровольця». «Сігурд» розповів i-ua.tv про свій підрозділ, вплив добровольців на ЗСУ та патріотизм у Дніпрі.


«Сігурд»: для мене патріотизм – це абсолютно природний стан
– «Сігурде», чому Ви пішли воювати за Україну.

– Я – «запаяний» націоналіст ще хтозна з яких часів. Чому я пішов на війну? Тут немає бути ніяких питань. Україна – понад усе, а все решта – не суттєве. А ще – романтика. Бо якого біса ми тоді з моїм побратимом «Рагнаром» організовували клуб «Вікінг», бігали та рубалися? Ми шукали пригод, як зрештою, і на початку бойових дій на Донбасі. За духом, ми вікінги та авантюристи, тому у ЗСУ від нас, напевно, було б толку замало. А ось добровольчі підрозділи 2014 та 2015 років – це, якраз, наш час і наша війна.

– Ви – патріот України, бо історик за фахом?

– Ні, мої настрої родом ще із дитинства. Я виховувався на книжках про Івана Сірка та інших козаків. Мій дід був патріотом, а батько Олександр – один із засновників Дніпропетровської обласної організації «Народного руху України за перебудову». Тому, для мене патріотизм – це абсолютно природний стан.

– Саме тому Ви і вирішили навчатися на історичному факультеті?

– Ні, просто на істфак нашого Дніпропетровського національного університету було легко поступити (сміється). Під час іспитів на одне місце припадало 27 бажаючих. Я поступав після військової служби, а в такому випадку конкурс був трохи меншим – лише 13 осіб (сміється). Як бачите, конкуренція існувала навіть серед абітурієнтів-армійців. Але я був вмотивованим і склав іспити достатньо легко. На той час я хотів служити в КДБ.

– Патріотизм і КДБ?!

– Я тоді був ще зовсім хлопчиськом і вважав КДБ нормальною організацією. У 1991 році називати мене ярим прихильником незалежності України поки було зарано. На той час я хотів бачити її широку автономію у межах оновленого СРСР.

Чесно кажучи, я був вихований у дусі радянського патріотизму. Але оскільки мої дідусь та батько – націоналісти, я став таким собі деформованим «совком». Бо на відміну від інших радянських патріотів, зосередив свої думки і відданість на Україні. Тоді я вважав приблизно так: «Україна – моя Батьківщина, нехай і радянська. Всі народи СРСР нам брати, але все одно українці – найкращі». Втім, я переживав через загибель Радянського Союзу. На мої погляди вплинула служба у десантних військах, а точніше – пропаганда, якою там накачували мене та інших армійців. До речі, військову службу я проходив у Польщі.

Але «совком» я пробув недовго, бо від батька і діда мав гарну націоналістичну спадковість. Згодом почав потроху розбиратися в ситуації і зрозумів, що до чого. А вже у 1994 році став переконаним українським націоналістом. І тоді усвідомив: «Нє-нє-нє, ми маємо бути подалі від Росії. Ніякого другого Союзу бути не може. Україна – окрема держава. Ми за неї і так пролили багато крові». Ще у 1994 році в мене виникала думка, що воювати з Росією все одно доведеться. Але поки це треба робити там, де вона воює. Аби Росія подовше не могла оклигати і якомога пізніше прийшла до нас.

– Чи є у Вас науковий ступінь?

– Я закінчив наш Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара і став магістром. Зараз із задоволенням пишу статті на історичну тематику. У мене є навіть свій сайт. Він називається «Блог Яреми Галайди». Там можна знайти дослідження, статті та всяку нішу бєлєбєрду. За часів своєї партійності у «Свободі», я всім бажаючим читав лекції з історії, політики та культурології. У нас діяло культурницьке середовище «Рідний світ». Воно було дуже гарне. Правда, проіснувало лише два роки, поки не скінчилися гроші.

– Так сталося, бо «Рідний світ» працював за рахунок грантів?

– Ні, його спонсором був підприємець і тодішній голова Дніпропетровського обласного осередку ВО «Свобода» Анатолій Галілей. Коли президентом став Янукович, у нього почалися проблеми з бізнесом. У результаті, «Рідний світ» довелося закрити. Через деякий час Анатолія Галілея зняли з посади голови обласного партійного осередку. Просто у нього закінчилися гроші – і він перестав бути потрібним. Але завдяки діяльності нашого гуртка, до націоналістичного руху долучилося дуже багато народу. Зокрема, підтягнулася молодь. Пам'ятаю, у 2008 році ми провели перший смолоскипний марш у Дніпрі.

– ВО «Свобода» – це єдина націоналістична організація, в якій Ви брали участь?

– У нас був свій гурток, він називався «Українська національна громада». Його заснував Ігор Каганець, але потім ми з ним розійшлися через ідеологічні розбіжності. Не знаю, помилка це, чи ні, однак ми вирішили ідеї, які поширювали в «Українській національній громаді», втілити через політичну силу. Мова йшла про Третій Гетьманат, новий державний устрій і національне відродження. Так ми опинилися у «Свободі». Але згодом стало зрозуміло, що ця партія насправді має мало спільного з українським націоналізмом. Втім, це не заважало їй паразитувати на його ідеях.

Щоб потрапити до Верховної Ради і зайняти відповідну політичну нішу, «свободівці» поводилися радикально. Погрожуючи, шантажуючи владу своїми, начебто, революційними діями, вони намагалися виторгувати для себе преференції. Вони прикривалися красивими фразами про національне відродження, «єдину надію українців» і тому подібне. Однак їх гучні гасла були лише банальною мішурою. У 2014 році «свободівські» міністри виявилися звичайнісінькими порожніми місцями. Вони жодним чином себе не проявили, хоча мали таку можливість. Більше того, міністри-«свободівці» були частинами системи, проти якої вони нібито вели боротьбу.

– Коли Ви пішли зі «Свободи»?

– У 2012 році після парламентських виборів. Ми пообіцяли, що до волевиявлення розхитувати ситуацію в організації не будемо. А вийшли ми у знак протесту. Під «ми» я розумію представників «Української національної громади». Наша група написала листа Олегу Тягнибокові, де застерігала його від союзу з ліберальними партіями: БЮТом, «Фронтом змін» (теперішній «Народний фронт» – ред.) та УДАРом. На нашу думку, будь-які зв’язки з ними – це зрада національної ідеї, бо вищеперераховані сили ворожі для українства. Але у відповідь нас дуже сильно розкритикували.

– Розкритикував Олег Тягнибок?

– Він приїхав переляканий і подумав, що тут заколот, влаштував істерику, просив, щоб ми не продовжували свою діяльність. Потім почалися мовні протести через закон Колісниченко-Ківалова. До речі, ці два злочинці, один з яких зрадник Батьківщини, а інший – фальсифікатор виборів у 2004 році, досі непокарані. А їхній антиукраїнський закон, не зважаючи на те, що його прийняли з порушенням регламенту, і зараз залишається в силі.

На перші мовні протести у Дніпрі прийшло близько 12 осіб. Загалом, це були бабусі та дідусі з «Просвіти» та представники «Народного Руху». Але ми долучились до мовних протестів, підтягнули ще людей і, згодом, в Дніпрі ми збирали на мітинги півтори-дві тисячі людей. В принципі, революція і повалення Януковича були вже готові. Але тут «Свобода» «увімкнула задню»: зриває демонстрації і, під впливом своїх «союзничків», відмовляється від активності. Мовляв, будуть вибори – ми зайдемо в парламент і все повирішуємо.

– Тобто, союз з Тимошенко і Яценюком була формальна причина, щоб висловити незадоволення?

– Саме так! Ну як можуть соціал-націоналісти та ще й революціонери піти на союз з УДАРом, «Фронтом змін» та БЮТом? Це антиукраїнські, антиреволюційні сили. Вони не підтримують жодних націоналістичних рухів і є частиною системи, з якою йшла боротьба. І результат цього союзу ми вже побачили. Що зробили зі «Свободою»? Використали і викинули.

– У вас позивний «Сігурд Сварт». Вас найбільше за все цікавить історія скандинавів?

– Нє. Я цікавлюся всією історією: і Риму, і Скандинавії, і Середньовіччя, і Хрестових походів. Ну, звісна річ, і Русі, і давньої України.

– Напевно, свій позивний ви не просто так обрали?

– Ми з моїм побратимом «Рагнаром» створили клуб вікінгів. До речі, він так і називався «Вікінг» і носив реконструкторський характер. Ми їздили на різні фестивалі, одягалися в історичні костюми, брали участь в боях. Звісна річ, ми мали і свої, так би мовити, клубні імена, наприклад, «Рагнар Синьозубий». Мене спочатку називали «Сігурдом», а потім додали «Сварт», що датською означає «чорний». А коли почалася війна, це ім’я «перетекло» у псевдо: всі звикли, що я «Сігурд». Так мене продовжують називати і зараз.


«Сігурд»: для мене патріотизм – це абсолютно природний стан
– Як починався підрозділ «Сармат»?

– Коли ми з Києва повернулися у Дніпро, наступного дня відбувся штурм ОДА і сутички з тітушками. Ця подія стала нашим бойовим хрещенням. Згодом ми зібралися в кучку, і почали думати, як протистояти місцевим «ватникам». Наприкінці лютого 2014 року ми захистили від них облдержадміністрацію і зайшли в неї для подальшої охорони. Тоді нас в «Сарматі» було небагато: я, «Рагнар», «Алярма», Арислав Пастернак і Павло Левчук. Таким був перший склад «Сармату».

Спочатку ми хотіли назватися «Вікінгом», але один з правосєків сказав, що має бути прив’язка до місцевої історичної традиції і почав розповідати про «Січ». Ми подумали: ««Січ» надто вже розповсюджена назва?». Ну чесне слово, хто себе так тільки не іменував. Були думки стати «Скіфом», але таки зупинилися на «Сарматі». Тепер думаємо: краще б ім’я «Скіф» обрали. Принаймні, так себе ще ніхто не називав. А «сарматів» зараз як тих свиней не різаних: і пиво, і навіть поліцейський підрозділ є.

Коли почалася російська окупація, Арислав Пастернак та Павло Левчук пішли у 25-ту окрему повітрянодесантну бригаду. Посеред ночі, під час бойових зіткнень Арислав бувало телефонував до мене по консультації. Тоді наступали сепари, і я йому давав поради. Павло Левчук у Краматорську потрапив у полон. Після звільнення він горів бажанням воювати та помститись. Але, на жаль, Павло загинув у літаку ІЛ-76 в Луганську.

Весь 2014 рік злився для мене в одне. Я навіть, чесно кажучи, не виділяю дати, бо ми були скрізь. Пригадую, десь тиждень охороняли сім'ю Дмитра Яроша. Потім «Сармат» знаходився у складі «Січі» – підрозділу «Правого сектора». Ми були наче і з ними, і окремо. «Січ» мала задачу не дати противнику підняти голову в тилу, тому ми співпрацювали з СБУ та МВС і активно рвалися на Схід.

У нас було кілька яскравих моментів, але вони у пам’яті злилися в одне: ми кудись їдемо, у когось стріляємо, а потім знову мотиляємося. Скрізь дороги, дороги, дороги… Повертаємося додому, відхекуємося, і знову дорога… Все це у нас відбувалося аж до весни 2015 року, поки доброволець Денис Гордєєв не застрелив у Волновасі офіцера СБУ. Після цього випадку нам заборонили виїздити в АТО. Ми сиділи вдома десь з середини квітня по 12 червеня. А коли, нарешті, вирвалися – все понеслося по-новому. Тоді ми вийшли з «Січі» і перейшли до «Дніпра-1». Полк давав можливість бути на передовій. Ми відбули тоді дві ротації поспіль у Пісках. Нас там було 18 чоловік.

– Які у вас були завдання у Пісках?

– Нам виділили флангову позицію. Вона називалася «Берлога». Це був той випадок, коли назва повністю відповідала суті. Під бетонними плитами знаходилися дуже добре зроблені бліндажі. На вигляд – натуральний барліг, можна жити, скільки душа забажає. На перший погляд все добре, якби не одне «але». Позиція розташовувалася, грубо кажучи, в тилу.

На той момент Піски були практично визволені, а передова знаходилася далеко попереду – в трьох кілометрах від нас. Праворуч від «Берлоги» – дірка. По окружній трасі аж до шахти (умовно кажучи, трохи правіше Старомихайлівки) стояла 24 бригада, а трохи попереду – 93-тя. Між ними – проміжок, понад два кілометри. Ми з хлопцями спочатку подивилися на ситуацію, а потім на наш барліг. Звісно він був затишним, але воювати тут було ні з ким. У ньому, хіба що, можна було цілими днями дрихнути.

Крім того, «Берлога» знаходилася у дуже незручному місці. Нас оточувала ціла купа валів, насипів та кар’єрів. За ними нічого не було видно і це – повна бєлєбєрда. На другу ніч нашого перебування до нас завітала сепарська ДРГ. Вони намагалися нас закидати гранатами, але в них нічого не вийшло. Ми їх вчасно помітили і обстріляли. Бій був незначним і, на щастя, без втрат. Правда, переслідувати сепарів ми не змогли через ніч. Зранку їх прийшла шукати розвідка 93-ї бригади. Хлопці помітили сліди волочіння: когось тягнули по землі. Мабуть, таки зачепили якогось «сепара».

Після цього нічного бою ми вирішили вийти вперед. Пройшли кілометр і закріпилися на новій позиції, закривши дірку між 93-ю і 24-ю окремими механізованими бригадами. Назвали її «Дозор. » Потім 24 ОМБр знялась, а на її місце прийшов 2-й батальйон 93-бригади. 3-й батальйон вищезгаданого підрозділу розташовувався ліворуч від нас на 800 метрів, а другий – на 1600 метрів праворуч. Ми бовталися у понад двохкілометровій дірі. Наша позиція знаходилася на підвищені і була дуже вигідною, але ми поставили перед собою мету пройти ще два кілометри і відібрати в сепарів висоту. Умовно кажучи, збити їх і самим окопатися на їхньому місці.

Два місяці готували проміжну базу, щоб з неї зробити наступ. Узгодили наші дії з 93-ю бригадою, і все було готово. Але, на жаль, Дніпро-1 вивели з Пісків, тому всі наші плани пішли на перекосяк.


«Сігурд»: для мене патріотизм – це абсолютно природний стан
– Висоту звільнити від сепарів вдалося?

– Ні, на жаль вони там сидять і досі. У нас була ідея захопити висоту у жовтні 2015 року, але на жаль не вийшло. Береза навіть домовився про важке озброєння та придав нам техніку, але, на війні як на війні…

– А що було потім, після того як ви вийшли з Пісків?

– Ми залишалися ще в Пісках до квітня 2016 року. Але це вже була партизанщина. Ми патрулювали в тилах, виходили на зачистки, стояли на блокпостах в Авдіївці, проводили розвідку. А коли зрозуміли, що від нас скоро не буде ніякого толку – зібрались і поїхали геть.


«Сігурд»: для мене патріотизм – це абсолютно природний стан
– А якщо повернутися до подій 2014 року, «Сармат» брав участь у боях за Іловайськ?

– Так, брав. Тоді ми виїхали разом з Дніпро-1, як бійці «Правого сектора»

«Рагнар» про побратима «Сігурда» у Іловайську:

По великому рахунку, Іловайськ знаходився у напівоточенні, і для відступу залишався лише вузький коридорчик. Місцеві знали, що колона української армії іде на вихід і позбігалися до нас. Тоді «Сігурд» сидів у машині, а я в автобусі з гражданськими, які збиралися виїхати з Іловайська якомога далі. Ми думали: «Доїдемо, чи ні, вже як вийде». Тут заходить до автобусу «Сігурд» і каже: «Діти – на підлогу». Армійці зняли з себе броніки і накрили ними малих. Далі він продовжив: «Якщо почуєте постріли – у жодному разі не виходьте з автобусу. Команду на вихід вам дамо або ми, або ті, хто нас вб’ють». Так ми доїхали до села Многопілля (Амвросіївський район Донецької області – ред.) і зробили там невеличку зупинку. Нам дуже хотілося пити, бо стояла нестерпна серпнева спека. У Многопіллі на нас чекали журналісти, які на щастя, поділилися з нами своїм лимонадом. Вони запитали: «Ви звідки?» – «З Іловайська.» – «З самого Іловайська?» – «Так». Ми виїхали з Іловайська, а вони поїхали туди.

– Потім тих журналістів на своїй машині вивозив боєць Іван Брєєв, – каже «Сігурд». – Вони вийшли останніми. Береза нам тоді казав: «Є велика вірогідність, що нам ударять в спину. Якщо ударять – ми йдемо в Іловайськ, там окопуємося і тримаємо оборону. А ви дайте слово, що приїдете нас рятувати». Ми з хлопцями пообіцяли це зробити. А потім, на обвішаному броніками бусі, з увімкненими підфарками поїхали в Дніпро. Під’їжджаємо до житлового масиву «Сонячний» – і тут бачимо море світла, людей з прапорами. Хтось і наших хлопців почав казати: «Тут свято, а під Іловайськом гинуть люди». На це «Рагнар» відповів: «А ми хіба воювали не для того, щоб тут був мир і люди могли вільно ходити містом?».

Уже через день ми дізналися про оточення. Обіцяли повернутися через 2 дні, але не змогли це зробити. В Дніпро-1 нікого було направити на Донбас, бо всі були або на Маріупольському напрямку, або у Пісках. Тому звернулися по допомогу до Правого сектора. І ми знову рушили у зону АТО. З рятувальною, так би мовити, місією.

Перед Іловайськом Юрій Береза у мене питав: «Скільки «Правий сектор» може дати людей для наступу піду Іловайськом?» Я відповів: 50 чоловік. Прибіг до хлопців, але почалися качелі. Хтось їхати не зміг, когось не пустили, бо треба було «тримати» ситуацію в тилу. В результаті, ми вирішили взяти тільки тих, хто має реальний бойовий досвід. Та в решті-решті поїхало тільки семеро. Половина з них тримали зброю вдруге у житті. Через деякий час, до нас іще прийшли люди. Так почалося у «Сарматі» кількісне зростання. До того ж, ми здружилися з «Дніпром-1». На момент червня 2015 року у мене було близько 20 осіб. Ось такі ми були красені.


«Сігурд»: для мене патріотизм – це абсолютно природний стан
– Підрозділ «Сармат» ще існує?

– Так, але радше як бойове братство. Ми дружимо, спілкуємося і допомагаємо одне одному.

– Але ж ви ніби – частина «Дніпра-1».

– Юридично, ні. Наші відносини з «Дніпром-1», базувалися, радше, на дружбі. Ми з поміж інших добровольців виділялися залізною дисципліною. Плюс ми весь час лізли вперед. Нам постійно треба було щось вихопити.

– Відрізнялися норовом та характером?

– Так, ми ж правосєки.

– «Сармат» зараз співпрацює з комунальним підприємством «Патріот»?

– Як вам сказати, КП «Патріот», є, за великим рахунком, «Сармат». Коли ми вийшли з фронту, то зрозуміли, що для цієї війни стали занадто старим. «Сармат» і так відвоював два найгарячіших роки та ліз, де тільки можна. Були скрізь, крім Луганщини і ДАПа.

Ще на фронті ми помітили дуже погану підготовку особового складу. Молодь воювати не вміє, не готова і не хоче. Якщо все так і залишити, то де брати резерви ЗСУ? Звісно, тренінги, які проводить «Азов» і «Правий сектор» – це чудово. Але скільки тих тренінгів, і людей, що їх слухають? ЗСУ потрібні десятки тисяч, а охоплення «Правого сектору» у час його розквіту було лише 986 осіб. «Азов» зараз підпорядковується Національній гвардії, вони з весни 2015 року сидять в тилу і не мають бойового досвіду. Люди, які воювали, або перейшли в ЗСУ, або пішли на дембель. Старих «азовців» у полку лишилося небагато. Тому, ми вирішили, що треба займатися молоддю, готувати дітей, та організовувати допризовну підготовку. Щоб молодь йшла на фронт не гарматним м'ясом, а солдатами, які матимуть великий шанс на виживання і виконання бойових завдань.

– Ви проводите вишколи?

– Так. Для цього завдяки допомозі нашого міського голови і ще кількох нардепів, ми організували КП «Патріот». До його складу у своїй більшості увійшли бійці «Сармату». Однією з форм нашої роботи є проведення уроків мужності у школах, змагань та військово-патріотичних таборів. Звісно, якби давали більше грошей і військово-патріотичному вихованню уряд приділяв більше уваги, ми б працювали набагато ефективніше.


«Сігурд»: для мене патріотизм – це абсолютно природний стан
– Скільки ще триватиме війна?

– Я не знаю. Як можна будувати такі прогнози? Ми – люди військові, маємо враховувати цілу низку факторів. Перед нашими очами тільки верхівка айсбергу тоді, коли частина зовнішньополітичних чинників залишається прихованою. Ми бачимо санкції, але не в курсі секретних домовленостей, що за ними стоять. Ми не знаємо, яким чином західні країни продовжуватимуть свій тиск на Кремль.

Наступу найближчим часом, скоріш за все, не буде. В іншому випадку, ми б взяли курс на переозброєння, як це зробила Росія після війни з Грузією у 2008 році. Вони змінили есмінці на фрегати, модернізували танки Т72, придбали нові БТРи і стрілецьке озброєння, зробили структуру збройних сил більш мобільною та наступальною. Вони навіть поміняли форму.

Але Україна на це все не реагувала. Вона чомусь вважала, що ми з Росією воювати ніколи не будемо. Хоча ще в 1991 році,всі нормальні люди усвідомлювали, що мир з Ерефією – повна фігня. А вже у 1994 році стало чітко зрозуміло, що бути війні. Це показали події у Чечні, а 2008 рік продемонстрував її невідворотність.

Модернізація російських збройних сил все чітко поставила на свої місця. Якщо ти робиш армію, це відбувається не для того, щоб вона сиділа вдома і займалася невідомо чим. Будь-який стратег, або військовий спеціаліст розумів, що збройні сили РФ отримали нову наступальну, а не оборонну структуру. Але ми чомусь сиділи та благодушно чекали. Між іншим, і зараз займаємося тим самим.

Крім того, в Україні немає військової пропаганди. Було задекларовано, що треба проводити національно-патріотичне виховання, але далі балачок справа не пішла. Методичних посібників не видали і на цю справу, належним чином не виділяються гроші.

– Не виділяють гроші, бо спала хвиля патріотизму?

– Я б так не казав. Існують певні сплески, коли патріотизм стає яскравіше вираженим і агресивним. Зараз він повернувся до більш спокійної фази. Ну не можуть людина і суспільство жити постійно в напрузі. Те, що після такого грандіозного підйому настав спад – це нормально і прогнозовано. Але ось чому він не був використаний на повну силу – це вже інше питання. Більше того, цей сплеск ще й придушили. На тому підйомі можна було провернути будь-які реформи. Однак якогось продуманого курсу не було.

– Як на Вашу думку, на Збройні сили України вплинули добровольці?

– У армії зразку початку 2014 року можна було зустріти «ватні» погляди. Деякі військові казали: «Ми не хочемо іти на фронт! Це не наша війна! Якби не Майдан, війни б не було». Але варто було добровольцям влитися до ЗСУ, як ситуація повністю переламалася. Коли патріоти поповнили собою армію, вона почала воювати. Що ж стосується добровольчих підрозділів, то, на моє глибоке переконання, після Іловайська стало зрозуміло, що їхня пісенька спєта. Їх треба було вливати до лав Збройних сил України та Нацгвардії, що, власне, і сталося. Просто під час будь-якої війни потрібне чітке командування і єдиний центр прийняття рішень. Іншими словами, повинен бути один батько Махно, який взяв би усю отаманщину в свої ріки, або якщо завгодно – гетьман Скоропадський.

– Тепер поговоримо про хороше. Яка у Вас мрія?

– Щоб усе було добре (сміється). Мрії? Я ж не дитина, щоб мріяти. Треба розбити кацапню і позабирати свої землі назад. А особисті – щоб усі були здорові. Говорити про якісь рожеві мрії я б не став: усе в наших руках. Треба будувати конкретні плани, а не мріяти.

Ірина Сатарова




Колишній боєць «Дніпра-1»: Береза незаконно списував зброю
Коментарі 25 січ, 2018

Колишній боєць «Дніпра-1»: Береза незаконно

Крім того, почесний командир легендарного підрозділу, кинув бійців на гроші....


Експерт: закон про реінтеграцію Донбасу допоможе владі уникнути відповідальності
Коментарі 16 січ, 2018

Експерт: закон про реінтеграцію Донбасу допоможе

За українським законодавством, президент зобов'язаний підписати указ про введення воєнного стану і...


Комбат «Холод»: до вибухів на складах з боєприпасами може бути причетна владна верхівка
Коментарі 02 жов, 2017

Комбат «Холод»: до вибухів на складах з

Якщо не покарають винуватців пожежі у Калинівці, напрошується висновок: у розслідуванні справи не...


У Дніпрі день писемності відсвяткували диктантом
Коментарі 0 Комментариев

У Дніпрі день писемності відсвяткували диктантом

За парти сіли волонтери, ветерани АТО, представники громадських організацій, а також діти шкільного віку....

10 лис, 2018
Коментарі / Події / Актуальне 0 Комментариев

"Мамі": Американський співак і актор зняв кліп на україномовну пісню

Американський співак і актор з білоруським корінням Алекс Громаковский (Alex Hramakouski) заспівав українською мовою. 9 листопада, у День української мови та писемності артист випустив кліп на першу студійну пісню "Мамі"....

09 лис, 2018
Несправедливо ув'язнений атовець потребує підтримки
Коментарі 0 Комментариев

Несправедливо ув'язнений атовець потребує підтримки

Молодий тридцяти шестирічний чоловік у місці позбавлення волі отримав цукровий діабет, ішемічну і гіпертонічну хвороби, астенічний синдром та інші недуги....

09 лис, 2018