03 чер, 2017 0 Коментарів 466 Преглядів

Ось приїде барин, барин нас розсудить…

Ось приїде барин, барин нас розсудить…

Останні роки хоч у чомусь та стали дійсно переламними для України й українців. Довелося наочно пересвідчитись: у світі, що випереджаюче та у радикальні способи глобалізується, зужита національна візитівка «Моя хата з краю» є недоречною й має бути назавжди відкинута.

Навпаки, державницько-патріотичний підхід вимагає генерування і уведення в широкий обіг «світоцентричної» концепції України, з акцентом на її важливій, «замко́вій» ролі у сучасній міжнародній політиці, зокрема, на континентальному будівельному майданчику Євразії. Тож і новий бренд повинен звучати на кшталт «Хату з краю – ніхто не впізнає», «Хто нашу хату минає, той щастя не має», укупі з аксіоматичним шевченковим «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

Власне, про це й розмірковує модерний український філософ, вільний думкою політолог Сергій Дацюк у одній із останніх статей: «Українці залишаються глибоко провінційними людьми: їх більше цікавить, що відбулося на театральних підмостках Парламенту чи в їх власному селі-місті, ніж те, що відбувається у світі. Світ цей десь далеко, і події в ньому їх мало торкаються».

Сумним наслідком є атрофування зацікавленого суспільного діалогу про положення України в оточуючому її світі та нерозуміння чи примітивне сприйняття самого цього світу. Це регрес навіть порівняно з підсліпуватим, ідеологічно однобоким ставленням радянського обивателя до «міжнародної панорами».

Принагідним є старий анекдот, як після робочого дня, всівшись удома в кріслі, чоловік перелистує «Правду» й примовляє: «Что-то меня Гондурас беспокоит… Вот опять этот Гондурас!», на що дружина з кухні відгукується: «А ты его, Петь, поменьше чеши!»

Сміх-сміхом, але через хиби публічного аналізу та узагальнення міжнародних подій, за слушним висновком того ж Сергія Дацюка, й «міжнародна політика України залишається дуже закритою, підпільною і навіть таємною». А це вже – долі мільйонів українців в чиїхось невидимих руках, наші з вами долі…

Виходячи за рамки окресленого порочного кола, хочеться бодай побіжно оцінити деякі моменти нещодавнього першого закордонного турне президента США Дональда Трампа та екстраполювати його наслідки на імовірний розвиток і варіанти розв’язання «української кризи».

Як відомо, в останню декаду травня ц.р. Трамп побував у Саудівській Аравії, Ізраїлі, Ватикані, взяв участь у саміті НАТО в Брюселі та зустрівся з лідерами країн «Великої сімки» на Сицилії. А це, ні багато ні мало, дві ключові частини світу, духовні центри трьох світових релігій, два «вічних міста» й чотири іноземні столиці. Він отримав нагоду вже не протокольно, а в робочому режимі поспілкуватися з майже усіма лідерами країн – головних і потужних союзників Америки.

Знаково, що всі, хто в міжнародно-політологічній тусовці були «за» Трампа чи-то грали «проти» нього, напевно, помилилися, бо гарячкувато очікували особистої зустрічі й переговорів 45-го американського президента з лідером російського «Мордору», відтак – утворення явного чи завуальовано-договірного альянсу або жорсткого клінчу між ними. Фактично, уся глобальна медіа-пропагандистська машина розігрівала і форматувала громадську думку під оцей «контакт».

Сталося ж інакше. Перший зарубіжний візит відбувся не до Мексики і країн Латинської Америки, що є сталим звичаєм американських президентів, і не до Росії, а до Саудівської Аравії – країни, що являється визнаним спонсором ІДІЛ й «землею-матір’ю» ісламістського фундаменталізму і террору, як його робочого інструменту. Це саме ті найзліші вороги сучасної Росії, заради боротьби з якими вона остаточно «пустилася берегів» у стратегічних відносинах з колективним Заходом, вв’язалася у нові «афганістани» далеко за межами своїх територій та випереджаюче переозброюється, вочевидь, для майбутніх апокаліптичних битв.

На цьому тлі, лідер США по-справжньому тріумфував на саміті Ради співробітництва голів держав Перської Затоки (її членами є Саудівська Аравія, Катар, ОАЕ, Бахрейн, Кувейт і Оман), а також виступив перед лідерами арабських і ісламських держав у Ер-Ріяді у рамках Всесвітнього американсько-ісламського форуму. У єдиному колі з арабськими королями, шейхами і принцами Трамп станцював вахабітський танок із шаблями – символ салафітського джихаду, не так давно об’явленого Росії, та виголосив промову, в якій возвеличив «проамериканський» іслам.

Результат не забарився: 50 країн ісламського світу схилилися до ніг Трампа та принесли Вашингтону васальну клятву вірності. У відповідь Трамп підписав контракт на 100 мільярдів доларів на поставки американського озброєння і військової техніки для потреб Саудівської Аравії (читай – у т.ч. на операції і розвиток міжнародних мереж ІДІЛ) й анонсував на перспективу аналогічну фінансову допомогу ще на 200 мільярдів доларів.

За це саудити погодились дозволити дружині й доньці Трампа не лише не вдягати традиційні платки, а й явитися на королівський прийом у бікіні. Як уїдливо зазначали оглядачі, зажадай дами здійснити ознайомчий тур до Мекки, задовольнили б і таку їхню примху (хоч будь-кому з «невірних» потрапити до арабського міста-святині – майже нереально).

Сукупно означені реалії мали продемонструвати міць, силу і впливовість Саудівської монархії в ісламському світі та переконати американських партнерів: їх ставка на саудитів є єдино вірною.

Щоправда, ізраїльське агентство Debka, спеціалізоване на геополітичному аналізі на підставі предоставлених даних розвідки, стверджує, що однією з далекосяжних цілей Трампа в ході візиту до Саудівської Аравії став заклик щодо створення такого собі «ісламського НАТО», буцімто, направленого проти Ірану.

Примітно, що посилення європейської інфраструктури НАТО у наші дні мотивується аналогічними загрозами з боку тієї ж держави-ізгоя, що сприймається російською верхівкою і особисто Путіним виключно як «обманні» кроки, направлені проти геостратегічних і безпекових інтересів РФ.

Тож з ким, в які ігри і супроти кого планує зіграти Трамп, скоса й наразі здалеку поглядаючи на заповітне «південне підчерев’я» Росії?

Наступний марш-кидок – до Ізраїлю, де Трампа прийняли як рідного. Деякі рабини вирахували у 45-му президентові США кабалістичне им’я Адам й проголосили його Мошиахом (Новим Земним Царем). Разом з найближчими родичами, які є послідовниками іудаїзму, він відвідав культові і меморіальні місця цієї країни – і ось вже Ізраїль біля його ніг.

Але за зовнішніми ефектами спливають більш прагматичні деталі, які теж можна розцінювати, як наступання Трампом на п’яти Москви і особисто Путіна.
Так, нині вироблений Росією формат переговорів щодо врегулювання сирійської кризи і встановлені зони деескалації не передбачають прямої участі та інтересів Ізраїлю. Але ніби знаючи щось наперед, ще на зустрічі з Трампом 10 травня ц.р. глава МЗС РФ Сергій Лавров запопадливо згадав про «особливі інтереси» США на півдні Сирії – а це як раз кордон з Ізраїлем, куди Тель-Авів усіма силами прагне не допустити виходу сирійської армії Асада і ополченців «Хезболли» (значною мірою, вихідців з Ірану).

Отже, пригнічення амбіцій, підрив ситуативної монополії Москви у впливі на ситуацію на Близькому Сході (зокрема, в Сирії), гуртування, потужне фінансове підживлення і озброєння регіональних спільників Вашингтону – що може бути кращою підготовчою тактикою до того моменту, коли справа таки дійде до розмови віч-на-віч з Путіним…

Та сама – не для всіх очевидна, але насправді значима – мотивація витала під час зустрічі Трампа з Римським понтифіком Франциском. Так, однією з ключових тез Трампа як президента США є захист християн від переслідувань за віру, перш за все, у буремному ісламському світі. При цьому католики (у США це одна з найбільших і зорганізованих релігійних громад, оплот традиційних цінностей, нараховує до 70 млн. осіб) так само потерпають у низці нестабільних і воюючих ісламських країн, як і православні християни. Саме турбота про їх долі і життя стала тим грунтом, на якому у 2016 році відбулася непересічна подія – перша в історії зустріч Папи Римського і Московського Патріарха. Ці двоє спробували розділити відповідальність (у т.ч. не лише канонічну, а й геополітичну) з істеблішментом за недопущення глобальних міжконфесійних воєн. Втручання у цю справу США в особі Трампа знаменує відродження «американського месіанства», в частині захисту християнських цінностей і навіть цілої цивілізації. Так вибивається відповідне PR-пропагандистське знамено з рук Кремля, руйнуються його претензії на захист гнаних і поневолених народів-одновірців у будь-якій точці планети.

Насамкінець, Європа. Як і очікувалося, на саміт НАТО в Брюселі Трамп прибув зі жмутком неоплачених векселів (окрім США, «обов’язкові» 2% ВВП на мілітарні цілі, в т.ч. на закупівлю американської військової техніки, спрямовують лише Велика Британія, Греція, Польща й Естонія, решта членів співдружності – недодають чи зволікають). Тож порядок денний стосувався погашення боргів, розширення американської військово-політичної присутності на теренах ЄС (відповідно до рішень, ухвалених на Варшавському саміті НАТО у липні мин.р.) і знову таки – стримування Росії.

Хоч у передвиборчих виступах Трамп жорстко критикував НАТО як «застарілу» організацію, нині він вочевидь змінив своє ставлення, продемонструвавши, що США не відмовлятимуться від одного з найефективніших інструментів формування і підтримання нового світоустрою. Розворот США стосовно НАТО співпав у часі і подібний до патронажного крену у бік Саудівської Аравії.

Звісно, залаштункові подробиці проведеної Трампом виховної роботи з неплатниками до бюджету НАТО і напівприхованими лобістами «порозуміння» з Москвою назавжди залишаться таїною. Втім, красномовні кадри «місцеуказання» для замріяного прем’єр-міністра Чорногорії вичерпно характеризують робочий стиль американської команди: перезавантажувати чи ні відносини з Росією, наскільки далеко йти у подальших санкціях і конфронтаціях з нею – вирішуватимуть не в Брюселі, Берліні чи Парижі, а виключно у Білому домі.

Принаймні, можливе послаблення економічних репресій щодо РФ – зручні віжки у руках Трампа, з допомогою яких він може вправно підкеровувати західноєвропейськими урядами. Адже для них питання торговельно-фінансових обмежень, експортно-імпортних квот, дефіциту ресурсів вже давно перейшли з розряду зовнішньополітичних інструментів у внутрішньополітичні проблеми, що здатні призвести до обвалу рейтингів і поразок на виборах.

Олланд вже відчув на собі, Меркель – на черзі…

Про що можуть свідчити викладені перипетії, з точки зору життєвих інтересів і державно-національного майбуття України?

По-перше, про те, що нова адміністрація США, засукавши рукава, всебічно і глибоко опрацьовує питання геостратегічного перепозиціонування себе та інших гравців на великій шахівниці, розставляє ключові пріоритети, обирає тактику й інструментарій досягнення намічених цілей.

При цьому, робочі підходи американців з часом міняються мало: це гроші (де не спрацьовують вони, там задіються величезні, астрономічні гроші); це створення політико-військових альянсів, підкріплених структурами «м’якої сили» (релігійно-гуманітарними, зокрема); це ізолювання опонентів/ворогів не так від глобальних каналів обміну природними, фінансовими чи інтелектуальними ресурсами, як від трендів, сфер і територій цивілізаційного генезису: сучасні реалії настільки швидкоплинні, що на смітнику історії можуть опинитися навіть дуже багаті, але немобільні, застиглі в своїх внутрішніх стереотипах держави-соціуми.

По-друге, про серйозну підготовку команди Дональда Трапа до двостороннього діалогу з Кремлем. Судячи з проведених особисто Трампом рекогносцировок, ні про які сентименти чи невигідні Америці та її стратегічним партнерам умови домовленостей з Путіним не йтиметься. Навпаки – у разі появи труднощів перекладу «з американського на нижньогородський», у хід підуть важелі міжнародного тиску й примусу по усьому периметру геополітичного ареалу Росії (яким вона його собі уявляє), включно з добре профінансованими публічними і таємними акціями по підриву функціональності держапарату, внутрішньої безпекової і соціальної стабільності, міжнародного іміджу РФ. У результаті, тема президентської виборчої кампанії-2018 стане топовою, з акцентом на зміні російських еліт, покаранні винних у «міжнародних злочинах».

При цьому, багатопланова організаційно-підготовча і аналітична робота ще не завершена, тож особистої доленосної зустрічі Трампа з Путіним варто чекати не раніше середини осені 2017 року.

По-третє, про імовірність – у разі досягнення американо-російського принципового консенсусу по суперечливих питаннях світового порядку – «розмінного» сценарію по відношенню до України.

Стимулюючими чинниками для прийняття відповідного рішення керівництвом США можуть стати: неспинні процеси розкладання державно-політичного ядра (тотальні партійні антирейтинги, відсутність виражених харизматичних лідерів нації, корумпованість, непримиренна внутрішня конфліктність і непрофесійність усієї вертикалі держапарату), неспроможність втілити реформи, котрих жадають міжнародні фінансово-олігархічні центри (передусім, земельну та ряд інших, пов’язаних з радикальним скороченням соціальних держпрограм за кошти зовнішніх запозичень), критичні показники масової протестної активності і криміналізації суспільства тощо.

Як не сумно, але безліч ознак свідчить про поточний рух України саме по такій згубній траєкторії.

В рамках цього сценарію, примусової федералізації під наглядом РФ (аж до фрагментації країни, за рахунок «відколу» деяких її «окраїн», як-от, західноукраїнських) – буде уникнути вкрай важко.

З іншого боку, якщо в діалозі США з РФ виникнуть вузькі місця або критичні збої, «українська карта» може знадобитись як один з елементів пан’європейського антиросійського пасьянсу під егідою США. Це дасть шанс на відновлення кредитування ряду «цільових» міжнародних програм, включаючи соціально-гуманітарні, водночас, призведе до консервації чинної владно-управлінської системи та її ключових акторів (як варіант – до зміни останніх на менш дискредитованих, але так само далеких від державотворчої місії). Війна на Сході триватиме і завдаватиме непоправних ран економіці і соціально-гуманітарній сфері держави. Внутрішній режим тоталітаризується до рівня несвободних країн третього світу. Економічні зв’язки з ЄС триматимуться на ресурсному донорстві України, а їх громадсько-політична складова ставатиме дедалі більш номінальною.

На сьогодні дійсно складно спрогнозувати, чи будуть морально готові, концептуально спроможні Кремль і особисто його головний «сиделець» розкурити трубку миру з Великою Білою Людиною.

Імовірним видається таке: генетично закарбовані повадки пралюдей, інстинкти кочових скіфських племен, а також інтуїція професійних злочинців підкажуть московітам не вірити тим, хто на кольорові скельця вимінював у тубільців кращі землі сучасної Америки, пропонував їм мир і покровительство, а потім споював і знімав скальпи у нещасних індіанців. Свій бачить свояка…

Насправді тривожить інше. За свіжими повідомленнями ЗМІ (зрозуміло чому кратно більш розтиражованими в Росії, аніж в Україні), адміністрація Трампа вийшла з ініціативою про «перезапуск» перемовин з РФ по Україні. За всіма ознаками, наразі ця ідея просувається без повноцінного долучення представників нашої держави, а в обтічних коментарях йдеться про «надію на кращі результати /ніж вдалося досягти команді Вікторії Нуланд в адміністрації Барака Обами/ за рахунок нових обставин і персоналій». Зокрема, глава Держдепу Рекс Тіллерсон має намір призначити спеціального дипломатичного посланника для реалізації даної ініціативи. Стверджується, що ця людина вестиме переговори напряму з помічником російського президента Владиславом Сурковим.

Ну, якщо в цьому – навіть половина тієї «новизни», то про другу частину не хочеться й знати, бо результат буде запрограмований…

Не менш цікаво, що перш ніж ці відомості потрапили у публічний обіг, 10 травня ц.р. у Вашингтоні мали місце дивні «паралельні» зустрічі Дональда Трампа та віце-президента США Майкла Пенса з міністром закордонних справ РФ Сергієм Лавровим і, трохи згодом, з очільником зовнішньополітичного відомства України Павлом Клімкіним. Пізніше в інтерв’ю телеканалу Fow News Трамп резюмував: «Я сказав – хлопці, ви маєте порозумітися, ви повинні досягнути миру».

Отже, драматичний сюжет розвивається з висхідною динамікою, нові епізоди виникають один за одним, до кульмінації ще не дійшло, але напруга відчутно зростає і ззовні, і всередині України.

Сьогодні патріотичній громаді належить зібрати в кулак не тільки волю і сили, а й інтелект для того, аби вчасно розгледіти, куди схиляються шальки терезів, на які чиїмись сторонніми руками розкладається Добро і Зло для України. За потреби ж – узятися всім миром та рішуче припинити мухлювання з нашими долями.

Іван Заліський, аналітик-експерт Національної Асамблеї України


Образ Пам’яті Голодомору
Аналітика 01 чер, 2017

Образ Пам’яті Голодомору

Національний музей «Меморіал жертв Голодомору» презентував мистецький проект – фотовиставку...


Богдан БЕНЮК: “Мої ролі це живі істоти”
Аналітика 22 бер, 2017

Богдан БЕНЮК: “Мої ролі це живі істоти”

Протягом двох десятків років однією з найпопулярніших київських вистав залишається комедія “Сто...


Таємнича сила картин Тетяни Яблонської
Аналітика 28 лют, 2017

Таємнича сила картин Тетяни Яблонської

У Центральному будинку художника НСХУ відкрили виставку, присвячену 100-річчю від дня народження...



Додати коментарій

оновити, якщо не видно коду

Звернення до суспільства
Аналітика / Актуальне 0 Комментариев

Звернення до суспільства

На передодні запланованого мітингу який відбувся 17 жовтня 2017 року, фахівцями Національної Асамблеї України був розроблений проект закону “Про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи заарештування народних...

20 жов, 2017 446
Василь Любарець радить депутатам скласти мандати, а українцям виходити на Майдан
Аналітика 0 Комментариев

Василь Любарець радить депутатам скласти мандати, а українцям виходити на Майдан

Тільки за допомогою масових акцій народ зможе визначити напрямок руху держави....

20 жов, 2017 42
Віктор КОШЕЛЬ: «Я за спільну творчість залу і сцени»
Аналітика 0 Комментариев

Віктор КОШЕЛЬ: «Я за спільну творчість залу і сцени»

Віктор Кошель – заслужений артист України. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого. Працював у Запорізькому обласному театрі юного глядача (нині Запорізький академічний театр молоді). З 1995...

20 жов, 2017 29