Продати непотрібне (Україну), щоби купити омріяне (владу) Що криється за одержавленням «ПриватБанку»

Резонансні події останнього часу, пов’язані з націоналізацією найбільшої, майже всенародно любимої банківської установи України наштовхують на думки про втілення залаштункового «гібридного» сценарію, який вже у недалекій перспективі може стати підґрунтям для докорінних трансформацій у житті нашої країни і її народу.

Продати непотрібне (Україну), щоби купити омріяне (владу) Що криється за одержавленням «ПриватБанку»

На жаль, небажаних і, можливо, драматичних.

Відкинувши поточні труднощі перехідного періоду й увесь інформаційний галас, яким оповита націоналізація «ПриватБанку», сформулюємо дійсну суть того, що сталося: зігравши у «підкидного дурня» зі злиденним держбюджетом 2017 року й 20 мільйонами ошелешених вкладників, П. Порошенко ураз перетворився на одноосібного vip-олігарха при владі в Україні.

Адже провернута оборудка де-факто поховала І. Коломойського як незалежну силу вітчизняного політикуму, здатну забезпечити невичерпне фінансове підживлення тому майбутньому кандидату на гетьманську булаву, який наважився б реально опонувати чинному Главі держави. Тепер досить «накопати» проблем з ліцензіями чи спровокувати певні фінансові труднощі у медіахолдингу «1+1», і вишколена PR-машина «перевзується у повітрі» й почне вірою і правдою служити інформаційним потребам діючої влади.

Своєрідним знаком стало «урізання язика» хлопцям з «Вечірнього кварталу»: за чутками, у передноворічних пошуках нових персонажів та обріїв свого таланту, Зеленський і Ко підготували-були гумористичний замах на сина Президента Порошенка та «київську хунту», за що миттєво отримали копняка і полетіли з «Плюсів» услід за Шустером. Виник симтоматичний прецедент — уперше за 10 років телеканал «1+1» зняв з ефіру найрейтинговішу гумористичну передачу. Наразі «жартівники» можуть виступати лише на просторах Мережі та мають забути про високі гонорари.

Повертаючись до сценарію, висловимо припущення, що його запрограмований «хепі-енд» полягає у повному відкритті шлюзів для заходу в Україну іноземного капіталу, зацікавленого у скупівлі за безцінь значимих активів і переведенні залишків вітчизняної економіки під зовнішнє управління.

Сенс означеного з погляду нинішніх правителів України — не тільки у експрес-вишуканні фінансового ресурсу для оздоровлення того ж таки «Привату», виконання виморочного державного бюджету на наступний рік, утримання на плаву соціальної сфери, запобігання техногенним ризикам у зимовий період та уникнення масових акцій протесту.

Ідея-фікс чинної влади — будь-що добитися самозбереження, зокрема, шляхом «задобрювання» і «задарювання» впливових іноземних суб’єктів, виставлення себе-любимої «корисним партнером» для них, а відтак — такою, що може розраховувати на їхню подальшу політичну підтримку.

Так торується шлях до другого президентського терміну П. Порошенка, який, схоже, увірував, що знайшов новітню формулу переможних демократичних виборів: «Важливо не те, як голосують, і не те, хто і як підраховує голоси — важливо, хто спостерігає за процесом і легітимізує його»…

В умовах кредитозалежної сировинно-орієнтованої економіки саме банківський сектор формує нервову і кровоносну системи нашої держави. Тож саме тут чітко намітився тренд на «розчищення площадки», витіснення українського державного і приватного капіталу на користь іноземного. А події довкола «ПриватБанку» стали певним рубежем, красномовним стартовим сигналом для зовнішніх інтересантів: «Налітай, не скупись, придбавай живопис!»

Утім, як пам’ятаємо, цьому передувала т.зв. консолідація банківської системи, під егідою котрої у останні роки «під ніж» відправилися понад 80 комерційних банків, чимало з яких — галузево- і регіонально значимих. Паралельно, київські «реформатори» затіяли розпродаж належних державі банківських установ. Під гострим PR-соусом «першим пішов» януковицький «Українский банк реконструкції і розвитку», проданий лише за 82,8 млн. грн. ($ 3,1 млн.) китайській товарній біржі BOCE (чий річний оборот сягає $ 1 трлн.). Примітно, що китайці придбали банк на ІІ-му приватизаційному конкурсі — перший у квітні ц.р. не відбувся через відсутність покупців, через що Фонд держмайна був змушений збавити початкову ціну на 36 млн. грн.

Водночас, стало відомо про спільні наміри К М України, Європейського банку реконструкції та розвитку й «Ощадбанку» підписати меморандум про підготовку останнього до приватизації. Іноземному капіталу має перепасти щонайменше 20% акцій «Ощадбанку» до середини 2018 р., остаточно ж «твій банк, банк твоєї країни» буде приватизований до 2020 р., як це і обумовлено у меморандумах з МВФ і в Стратегії розвитку державних банків Міністерства фінансів України. Схожа доля у ті ж терміни очікує й другий системоутворюючий держбанк — «Укрексімбанк». Зрозуміло, що аналогічним буде й відношення до «ПриватБанку», який за народний кошт доведуть до певної кондиції з тим, аби урочисто віддати зовнішньому «стратегічному інвестору».

Ось тільки що і чому приваблює такого роду інвесторів і кінцевих світових вигодонабувачів?

Діючи через інструменти міжнародних фінансово-банківських корпорацій, іноземні гравці насамперед підпорядкують своєму праву та інтересам стратегічні галузі і ресурси України — енергетику, транзитно-транспортний комплекс, авіаційні, космічні і військові технології, вирощування і переробку сільгоспсировини, нафтохімічну, лісову галузі тощо, тоді як усе зайве (нерентабельне, технологічно відстале, соціально обтяжливе) буде позбавлене фінансової підтримки і приречене вмерти. Гуманітарна складова означених структурних пертурбацій повністю делегуватиметься місцевій владі, котру зобов’яжуть на власний розсуд потурбуватися про «свій народ».

Чого очікувати українцям від столичних владців — легко зрозуміти, аналізуючи зухвалу політику етногеноциду, що нині призводить до випереджаючого згортання життєвого простору і убування природного потенціалу Нації.

Між тим, поле для експансії і укорінення іноземного капіталу в Україні щодня ширшає і дедалі облаштовується.

Традиційно, у зоні першочергової уваги — ключові об’єкти енергетичної інфраструктури, як невід’ємної складової реалізації «транснаціональної» політики сучасності.

Приміром, набуває обертівініціатива Міненерговугільпрому України щодо передачі в концесію, у рамках проекту «енергомосту Україна-ЄС», двох наразі сплячих енергоблоків Хмельницької АЕС, потужностей Калуської ТЕЦ, а також магістральних і міждержавних ЛЕП, з’єднуючих Україну і її сусідів з ЄС.

У іншу концесію, очікувано, на користь міжнародних операторів, в 2017 р. планується передати тепломережі м. Києва.

Так само «з молотка» готуються пустити належні державі пакети обленерго (усього лиш за $ 300 млн.) і держкомпанію «Центренерго» (теплова генерація — біля 25% всеукраїнського ринку).

Формально це робиться для залучення інвестицій в енергетичну галузь (зношеність об’єктів котрої вже досягнула критичних 82%) і зменшення бюджетних витрат, як того вимагає МВФ. Але навряд чи іноземні гравці вкладатимуть серйозні кошти у вітчизняну критичну інфраструктуру, без повного оволодіння нею. До того ж часу, усі витрати компенсуватимуться за рахунок населення, шляхом невпинного підвищення тарифів (у котрі продовжать закладати корупційні схеми, на кшталт «Роттердама+»: спалюючи на вітчизняних ТЕС контрабандне вугілля з окупованого Донбасу, у вартість продукованої електрики закладають ціну вугілля у порту Роттердам та витрати на його транспортування в Україну).

Було б логічно, якби у руки іноземців потрапляли збиткові активи — та ні, «Центренерго», обласні енергокомпанії та НАК «Енергоатом» (оператор АЕС) є цілком прибутковими. Тож, схоже, логіка дій правлячої верхівки доволі проста — підприємства «здати», прибуток націоналізувати (в т.ч. отримати персональні комісійні з продажу), борги та збитки «повісити» на державу.

Що ще «смачненького» й цікавого сьогодні на кону?

У продовження теми цілеспрямованого позбавлення від стратегічних об’єктів, якими б пишалася будь-яка самодостатня держава, слід згадати про плановану корпоратизацію державного концерну «Укроборонпром», у складі якого — підприємства авіабудування, військово-промислового комплексу, радіотехнічні, механічні і ремонтні заводи, ряд іменитих НДІ і КБ. Долю концерну після корпоратизації передбачити не важко: найбільш ліквідні, інтелектуально-ємні підприємства і їх технології потраплять у приватні руки (у т.ч. опосередковано чи напряму — іноземні), через них же потечуть і фінансові потоки, уся решта піде «під бульдозер» і на металобрухт.

Крім того, у концесію на 49 років планують віддати не лише рентабельні порти «Иллічівський», «Октябрьськ» та «Южний», а й, у якості експерименту, автомобільні дороги. Так, за експертними оцінками, пересічним громадянам, можливо, невдовзі прийдеться сплачувати за проїзд по трасі «Київ-Одеса» з одного транспортного засобу до 850 грн.

Точаться політико-бізнесові колізії і корупційні скандали довкола приватизації Одеського припортового заводу, чистий прибуток якого, попри усе те, у 2015 р. склав 220 млн. грн. Важко переоцінити його роль як транс-євразійської виробничої і перевалочної бази сировини для хімічної галузі, що робить завод надто цікавим і імовірно потрібним західним покупцям.

Інший актив, що приваблює і спричиняє підкилимну боротьбу олігархічних кланів — корпорація «Укрспирт». Зокрема, потенційних нових власників стимулює рішення К М України про те, що з 2018 р. держпідприємствам буде заборонено виробляти спирт. Натомість, розгалужені й наближені до сировинної бази виробничо-технологічні потужності корпорації з успіхом справляються з виробництвом біодизеля, у великих обсягах затребуваного в країнах Європи у зв’язку із суворими екостандартами якості пального.

Серед іншого, під роздержавлення потрапляють біля 250 друкованих ЗМІ комунальної і державної форм власності. Це чи не єдиний з намічених приватизаційних кроків, від якого економічний суверенітет України не зазнає шкоди. Але в скрутних умовах сьогодення колектив кожного з цих міні-медіа мріє про нового «хазяїна», який би платив і кормив у обмін на будь-який замовний контент і політичну рекламу. Хіба не погодиться ця «прес-армія» виконати свою звичну сервільну функцію на периферії країни, якщо отримає відповідне передвиборче чи лобістське завдання?..

Сумарно на сьогодні виставлено на продаж біля 350 виробничих об’єктів, за котрі планують виручити до $ 3 млрд. — тобто, у середньому, по $ 9 млн. за одне підприємство (чи частку у вигляді держпакету акцій).

Отже, у наступному році темпи приватизации будуть пришвидшені, бо треба покривати «збитки» 2015 і 2016 років, коли із запланованих 30 млрд. грн. в порошенківсько-яценюківський «общак» надійшло трохи більше 200 млн. грн. Тим паче, що «передпродажна підготовка» у вигляді зниження балансової вартості об’єктів (у результаті череди псевдореформ) проведена просто блискуче.

Цілком зрозуміло, що виторгувані гроші не підуть як інвестиції у основний капітал чи на модернізацію економічного базису, а розійдуться по трьох головних напрямках: на покриття бюджетного дефіциту, на повернення номінованих у ВКВ державних боргів та — у офшори…

Втім, є чималі підозри, що з приватизаційних джерел буде сформований іще один невисихаючий «підземний» струмінь, з якого живитимуться потреби підготовки до переобрання П. Порошенка на другий президентський термін.

Це і підкуп місцевих чиновників, кандидатів у депутатів, згодом новообраних парламентарів і лідерів депутатських фракцій і груп, після прогнозованого виходу країни на дострокові парламентські перегони і формування чергового складу Верховної Ради України. Це і «роз'яснювально-заохочувальна» робота з пресою, телебаченням і соцмережами, де треба буде сколотити стійкий пул бійців пропрезидентського фронту, виконавців «темників». Це і створення мережі підставних, псевдопатріотичних структур, на які «замикатимуть» бійців і ветеранів Східного фронту, активістів волонтерських, громадянських, молодіжних спільнот, задля того, щоби через фейкові, контрольовані спецслужбами мітинги і акції каналізувати й звести нанівець протестний гнів народу.

Зрештою, самий процес огульного розпродажу усього і вся в Україні — це той самий хабар, що його чинна державна еліта, під суспільно важливими гаслами і в обгортці ринкових трансформацій, у звичний для себе спосіб простягає своїм закордонним благодійникам.

Силкується продати дещо непотрібне їй, бо для неї воно — незбагненне, матеріально невловиме і тому безкорисне. Україну.

Навзамін — прагне купити річ конкретну, таку, що дає зиск, вплив і уявну перспективу, тому й омріяну. Свавільну, безмежну владу.

У пропонований Заходу «пакет реформ» до цих пір не вкладено лише одного-єдиного національного надбання — 10 млн. гектарів українських чорноземів, що складають унікальний, невичерпний, непорушний державний земельний банк. Відкриття ринку землі в Україні щоразу переноситься з року на рік. Але, здається, то і є той козир, останній довід українських «королів», яким вони ладні будуть зіграти, якщо усього, що пропонують зараз своїм спільникам, тим видасться замало.

Ясно як день: радитися з народом України, чи слід вчиняти такі кроки, чи ні — ніхто не збирається, бо всі ролі і дії вже розписані наперед у міжурядових угодах і меморандумах, під усе підведена міжнародна юридична база, підлаштовані національні закони, а головне — узяті займи-перезайми…

А попри те, все ж хочеться спитати: шановні співгромадяни, а ми з вами — «за» торгівлю Україною оптом і в роздріб чи, може, залишимо її собі, нашим дітям та онукам?

Рекомендовані публікації