29 вер, 2017 0 Коментарів

Антон Камінський. Янгол з ясними очима

Антон Камінський. Янгол з ясними очима

«Мам, я тут добре вийшов?» – запитав Антон про світлину, яку відправив на мій мобільний. З неї усміхався військовий з миловидними, навіть дівочими рисами обличчя. Тільки після загибелі сина я помітила, що на цій фотографії у нього чорні руки. Вони потемніли від неоголошеної війни з Росією, – розповідає мама бійця 25-ї окремої повітрянодесантної бригади Антона Камінського пані Тетяна.

У 2014 році хлопець сам пішов до військомату. Добровільно. Не чекаючи, коли йому принесуть і вручать повістку. Він не міг по-іншому. Бо понад усе любив Україну, любив рідну Сухачівку, любив маму, дівчину, друзів і собаку. Ще з дитинства він хотів захищати. Коли ж став дорослим ця мрія здійснилася. В рядах 25-ї бригади на охопленому війною Донбасі, крім Батьківщини він захищав маму. Захищав від знання, що він – її опора знаходиться на війні, а його життя – у смертельній небезпеці.

А жити хотів тільки у Сухачівці. На всі слова рідних про переїзд відповідав: «Ви їдьте куди завгодно, а для мене кращого місця не існує». Ще б пак! Він там мав друзів та багато гарних знайомих. Ворогів у нього не було, бо намагався зі всіма підтримувати добрі відносини. Він обожнював грати в футбол, не вживав алкоголь, а ближнім зажди допомагав у скрутну хвилину. Просто він був гарною людиною. А що іще можна очікувати від хлопця, який схожий на янгола? Великі ясні очі, відкритий погляд, русяве волосся, щира посмішка. І він таки став янголом. Дуже рано. У віці 27 років. 31 липня 2014 року після боїв під Шахтарськом старший солдат Антон Камінський заступив до служби у лавах Небесної Гвардії України.

***


Антон Камінський. Янгол з ясними очима
На подвір’ї будинку Героя, який знаходиться у мікрорайоні Сухачівка на заході міста Дніпра, мене зустріла велика німецька вівчарка. Собака точно не зрадів візиту сторонньої людини: голосно гавкав та бігав. Мама Антона – Тетяна Олексіївна зайшла на подвір’я першою, провела якісь чарівні маніпуляції – і грізний звір перетворився на лагідного песика. Собака підійшов, обнюхав мене і поглядом попросив його погладити.

– Не переймайтеся, це наша німецька вівчарка Бой. Мені його ще двохмісячним цуценям подарували друзі Антона на день народження у 2015 році. У сина також була німецька вівчарка – трохи більший за Боя пес на ім’я Адар. Між ними існував невидимий зв’язок. Коли 23 березня Антон пішов на службу, собака відмовився від їжі і геть заслаб. За сім днів Адара не стало. Для мене смерть нашого улюбленця була горем. Я дуже плакала, а синові сказала: «Я не винна. Привезла ветеринара, але він його до себе не підпустив». Антон мене заспокоював: «Не переживай, мамо, значить так мало статися». Коли прийшов у відпустку, відразу побіг на могилу Адара. Антон дорожив ним. Я навіть думки не мала, що смерть собаки могла бути недобрим знаком для сина, – розповіла Тетяна Олексіївна.

Ми зайшли на кухню, щоб продовжити наше спілкування і попити зеленого чаю. Тетяна Олексіївна принесла два альбоми з світлинами сина. Якщо з них робити життєпис Антона, він би закінчився фотографіями з фронту. Саме їх пані Тетяна збирала фактично по крихтам. Роздрукувала ті, що Антон їй висилав на мобільний телефон, якісь просила у друзів та побратимів хлопця. Зрештою, світлин вистачило, на те аби частково заповнити альбом. Я дивилася фото, а Тетяна Олексіївна розповідала про свого сина-Героя.

***

Антон народився 12 квітня 1987 року. Маленьке біляве хлоп’я росло нам всім на радість, їм не можливо було не любуватися. У дитинстві Антон завжди ділився своїми іграшками з іншими та захищав слабших. Як синові виповнилося 5 років, на світ з'явився його молодший братик Дмитро.

Коли Діму привезли з пологового будинку додому, йому було 7 днів. Антон сидів на стільчику, розглядав малого, спостерігав як він спить, а потім, яквидасть:«А ты знаешь, братуха, что в стране делается?». Це був 1992 рік, тоді по телевізору розповідали про складну ситуацію в країні. Я стояла в отворі між дверима і це все бачила.


У 1993 році Антон пішов у перший клас школи № 103. Навчався добре, серед предметів найбільше любив математику та фізкультуру. Син був одним з найактивніших учнів у школі: грав у команді КВК, брав участь у творчих вечорах і спортивних змаганнях. А як він танцював? Румба, ча-ча-ча, танго, вальс... Антон ніби плавав по залу, він був дуже граціозним. Думаю, не одна дівчина мріяла сподобатися моєму синові. Я оберігала Антона як могла, віддавала на танці, але він все одно пішов на війну.


Антон Камінський. Янгол з ясними очима
Він ще в дитинстві мріяв стати захисником. Пам'ятаю, якось вся наша родина окрім Антона працювала на городі. Я намагалася різними способами заохотити його допомогти нам і навіть сварила. Але на нього нічого не діяло. Старший син, сміючись, відповів: «Ви працюйте, а я буду вас захищати». Страшно подумати, що такий безневинний жарт юнака став настільки жорсткою реальністю.

Подорослішавши, Антон перечитав багато книжок про Другу світову війну. Його дуже цікавили тактика та стратегія. Напевно, саме тому він хотів пов’язати своє майбутнє із роботою в СБУ, або службою в Збройних силах України.


Антон Камінський. Янгол з ясними очима
Після закінчення школи у 2004 році Антон став студентом Національної Металургійної академії України. Він планував поєднати навчання на факультеті матеріалознавства і обробки металів із військовою кафедрою. Однак, не зважаючи навіть на успішно пройдений відбір, цей намір не реалізувався. Справа в тому, що військову кафедру закрили у рік синового вступу. Це, звісно, засмутило Антона, але він мав й інші захоплення, де міг себе реалізувати. Син брав участь у змаганнях з волейболу і футболу у складі команд вишу. Антонові подобався спорт, до того ж він дотримувався здорового способу життя і не вживав алкоголю.

Треба сказати, що футбол був справжньою синовою пристрастю. Він грав у нього і в день і в ночі. Уже четвертий рік поспіль наприкінці серпня – на початку вересня проводиться турнір пам'яті Антона Камінського. Його ініціювали друзі сина. Після загибелі Антона я почала ходити на футбол, раніше я ним не цікавилась.


Антон Камінський. Янгол з ясними очима
Антон закінчив академію у липні 2009 року, захистив диплом і отримав кваліфікацію «спеціаліст з прикладного матеріалознавства». Після здобуття вищої освіти син хотів працювати в СБУ, або в інших оборонних структурах. Втім для реалізації задуму йому бракувало підготовки. У 2009 році він мене буквально попередив: «Восени я піду в армію», але отримав повістку тільки в травні 2010 року. Чесно кажучи, син за станом здоров’я міг і не йти до військомату, але він на це не зважав. Його служба розпочалася у частині 3021 міста Дніпропетровська з посади стрільця і протривала 11 місяців.

Та після військової підготовки, син розчарувався у армії. Чому так сталося, він докладно не розповідав. Мені відомо, що частина, в якій служив Антон, підпорядковувалася МВС. Також знаю, що хлопців відправляли охороняти Південний машинобудівельний завод. Якось Антон мені сказав: «Нас привчають до того, як працює система». Ось це одне речення я запам'ятала на все життя.

Після повернення з армії він подав документи до СБУ, ГАЇ, пенітенціарної служби. У відділах кадрів йому казали: «Місця є, ми плануємо брати людей». Але ці слова виявились лише обіцянками, набору Антон так і не дочекався. У результаті син два роки неофіційно працював у товаристві «Електропром». Так було аж до війни з Росією. У березні 2014 року Антон вирішив піти до військомату. Він ні з ким не радився. Тоді, в 2014 році всі військомати були повними, бо приходили патріоти. Однієї неділі він встав рано і каже: «Ти думаєш мене проводжати?». Питаю: «Куди?», а він відповідає: «Я йду до військомату, сьогодні збори».

У мене все похололо в середині, я сіла на ліжко і тільки змогла з себе витиснути: «Антоша, невже цій Батьківщині ми винні найбільше? Невже ми живемо найкраще?». Він натомість впевнено каже: «А якби дід не пішов?». У нас обидва діди брали участь у Другій Світовій і мають нагороди. Антон поцілував мене і поїхав, а ввечорі повернувся. Напередодні друзі влаштували йому проводи на війну. Вони з Антоном відпочивали на природі та їли шашлик. Правда, про це я вже потім дізналася. До речі, з друзями він намагався про бойові дії не спілкуватися, а всі питання про них коректно обходив.

У військоматі сина направили на службу до 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Він мені телефоном розповів, що знаходиться на навчаннях. Я від військових справ далека, тому вирішила поцікавитися: «Чому вас там вчать?», а він сміється і каже: «Десантників з нас роблять».

Я весь час думала, що з березня 2014 року Антон перебував у Гвардійському (місце дислокації 25-ї бригади – ред.) і ремонтував бойові машини. Він зробив все можливе, аби я у це вірила, бо оберігав мене і намагався не засмучувати. Про те, що син захищав Україну на Сході, дізналася вже після його смерті.


Антон Камінський. Янгол з ясними очима
Я хотіла приїхати до Гвардійського 12 квітня на його день народження та передати смачної їжі. Але син мене від цієї ідеї відмовив: «У нас все є, а тебе в частину все одно не пустять», – сказав він. Вигадав навіть, що на честь дня народження його годували олів’є та биточками. Але яке олів’є, які биточки?! Вони ж порожньою кашею харчувалися!

Правда, як казав Антон,їх перший час годували добре. Так було, принаймні, коли до них на передову їздили волонтери. Потім стало гірше. Бійцям доводилось ходити в магазин по продукти. Але місцеві продавати їжу українським військовим відмовлялись. Побратими сина сміючись розповідали: «Якщо треба роздобути поїсти – посилали Антона. Як піде в магазин – йому завжди все дадуть». Від хлопців я дізналася про ще один цікавий випадок: бабуся на базарі не змогла продати творог. Коли жінка побачила Антона, віддала йому весь крам за дарма. Дякую добрим місцевим мешканцям та волонтерам за смачну їжу для хлопців.

Наша сім'я також допомагала бійцям. Ми у 2014 році відправляли багато продуктів та води на фронт, передавали військовим все, що могли. Я брала участь у діяльності групи Лідії Ковалевської «Волонтерська допомога українській армії». Ходила по Сухачівці, роздавала листівки, а на кожних вихідних чергували біля школи – збирали допомогу від людей. Потім все затихло: чи громадяни змінилися, чи ми заморилися, не знаю. Зараз я вже не настільки активна, правда, намагаюся збирати кришечки на протези бійцям. Після смерті сина я захворіла, у минулому році довелося відмовитися від роботи. Я працювала методисткою у Дніпропетровському коледжі транспортної інфраструктури на заочному відділенні.

Якість амуніції сина також могла б бути кращою. У нас в коридорі досі стоять Антонові берці 42-го розміру, які йому видали в армії. І це при тому, що син носив 39-й – 40-й. Під час його відпустки ми придбали німецьку форму і берці за 1800 гривень.

«Мам, я ніколи не думав, що взуття може бути настільки зручним», - сказав Антон. Старі берці залишились вдома. Дивлюсь на них і думаю: «Що ж пережили ці діти, якщо їм доводилось бігати, витримувати фізичні навантаження і копати окопи у взутті на 3 розміри більше за потрібний?». Вони були голі і босі. Крім форми та берців микупили каску, тактичні окуляри, тактичні перчатки і куртку. Напевно, якби можна було, і автомат за свій кошт придбали б.

Хочу трошки розповісти про Антонову відпустку. 1 липня він повернувся додому, бо мав 7 вільних днів. Прийшов до рідної хати змарнілим, був зморений, виснажений і значно схуд. Пам'ятаю, ми з сином зайшли привітати мою сестру з днем народженням. Антон попросив, щоб ми повертались додому іншою дорогою. Сказав, що дуже хоче спати. Коли ми прийшли, він дійсно відразу ліг відпочивати. Один день відіспався вдома, а потім його важко було впіймати – багато часу проводив з друзями та своєю дівчиною.


Антон Камінський. Янгол з ясними очима
Я вперше побачила Юлю після смерті Антона. Син планував мене познайомити з коханою під час своєї нетривалої відпустки, але завадили обставини. З першого погляду я зрозуміла, що це – наша людина. Вродливу світловолосу Юлю могло б очікувати щасливе сімейне життя з Антоном.

Син запропонував своїй дівчині руку і серце, а як тільки повернеться з війни, обіцяв одружитися. Юля, звісна річ, погодилась. Вони вже зустрічалися два роки і кохали одне одного. Антон попросив дівчину підібрати собі обручку. Визначившись, вона відправила фотографію варіанта, який їй найбільше сподобався, через Інтернет. Та Юля отримала цю обручку вже після загибелі Антона. Я подарувала дівчині її на згадку про сина. Юля дуже переживала через смерть нареченого, вона приходить до нього на могилу і завжди залишає особливо гарні букети.


Антон Камінський. Янгол з ясними очима
Навіть в останні дні свого життя, Антон переконував мене, що він у Гвардійському. Телефонує, а в трубці чутно вітер і шум, питаю: «Антоша, вас кудись везуть?». А він каже: «Ні, то танки по частині їздять». Це було 23 липня, коли вони вже виїхали на Шахтарськ. Він настільки не хотів, щоб я дізналася, де він. Вже після смерті мені показували його заяву в військомат з проханням прийняти на службу. Там була графа «телефон матері». Він написав туди свій номер, щоб, не дай Боже, мені не зателефонували...

Антон загинув 31 липня 2014 року. Тоді під Шахтарськом почалося справжнє пекло. Хлопців зі всіх сторін окупанти накривали з «ГРАДів». Бійці з 25-ї бригади мали завдання забезпечити відхід інших підрозділів. Всі частини вийшли, зберегли і техніку і живу силу, а Антонове життя зберегти не вдалося. Того рокового дня ряди янголів з Небесної Гвардії поповнили 24 десантники.

Я ніби передчувала смерть сина. Вранці 31 липня, хотіла зробити зарядку, але змусити себе не змогла, моє тіло було дуже важким. Наступний день – 1 серпня приніс страшну новину. О 13:10, коли я була на роботі, мені зателефонували сусіди. Вони попросили терміново йти додому, бо прийшли з військового комісаріату. Дійсно на мене чекали воєнком та психолог. Наступні кілька днів до нашої хати приходили люди, вони не могли повірити у цю жахливу звістку.

Побратими сина казали, що Антон міг би залишитись живим, якби рятувальна операція проводилась швидше. Він отримав відносно легке поранення в руку та більш серйозне у око і був живий ще 6 годин. У довідці про смерть написали «черпно-мозкова травма». Його повезли до найближчого населеного пункту, який мав лікарню. Але в дорозі Антон помер. Я постійно задаюсь питаннями: «Чого так сталося з моєю дитиною? Чому Антона не доставили до госпіталю на авіації?».

Ми з друзями сина самі поїхали по нього. Забрали Антона з моргу в Оріхові (Запорізька область – ред.). Але ні синового телефону, а ні інших його особистих речей нам не віддали.

Антон був єдиним, із загиблих 31 липня, кого ховали у відкритій труні. Я ніколи не думала, що буду вдячна Богові за таке. Ми, принаймні, мали можливість його побачити востаннє, щоб попрощатися.

Син пішов на війну у своєму армійському званні «старший солдат», з ним і загинув. Але ж він ще до бойових дій на Донбасі мав військову підготовку, отримав вищу освіту. Його б мали взяти у 25-ту бригаду на офіцерську посаду! Йому не підвищили звання навіть після смерті.

Друзі Антона поставили меморіальний камінь біля 103-ї школи. На ньому висічені 24 прізвища всіх загиблих десантників під Шахтарськом. На жаль, цей камінь встигли спаплюжити вандали: хтось двічі намалював на ньому нацистську свастику. Мені довелось зубними щітками буквально віддраювати меморіал. Аби припинити блюзнірство, викликала поліцію. Правоохоронці цікавились, чи були у сина вороги. Чесно кажучи,навіть не знала, що й відповісти. Антон зі всіма намагався якщо не дружити, то принаймні підтримувати доброзичливі відносини. Пізніше на будівлі школи повісили меморіальну дошку пам’яті сина.

Мені дуже не вистачає Антона, ми з ним розумілися на інтуїтивному рівні. Я колись сказала: «Антон – це опора, а Діма – надія». Війна вибила опору у мене з під ніг. Так, я мала можливість попрощатися з сином. Але досі вірю, що настане день, коли Антон повернеться додому.


***


Після закінчення нашої розмови Тетяна Олексіївна вирішила мене провести на маршрутку. По дорозі ми зустріли Антонового троюрідного брата Романа та вчительку зі школи, де навчався Герой – пані Ларису Чалу.

– Я знала Антона з самого раннього дитинства. Він дружив із моїми дітьми і часто приходив до нас у гості, – розповідає пані Лариса. – Надзвичайно добра людина була. Завжди привітний, якщо зустрінеш Антона – обов'язково поцікавиться, як справи. Він був тендітний, худенький, з миловидними рисами обличчя, сором’язливий. Тому, чесно кажучи, всіх дуже здивувало його рішення піти на війну. Я бачила Антона, коли він повертався з відпустки на передову. У мене тоді десь в глибині душі сховалося передчуття, ніби ця наша зустріч- остання.На жаль воно мене не підвело.

Місцева влада для збереження пам’яті Антона майже нічого не робить. Школі, де навчався Герой, так і не присвоїли ім'я Антона Камінського. А пам'ятну дошку відкрили практично завдяки ініціативі його мами і друзів. Ми просили місцеву владу, аби під час декомунізації перейменували провулок Красіна на честь Антона, але наше звернення чиновники проігнорували. Слава Богу, хоча б на вулиці, де мешкають його мама і брат, поставили ліхтарі. Бо в ночі там було страшно ходити,– розповіла Лариса Чала.

– Ми виросли разом, – каже Роман. – Він був впертою і наполегливою людиною та хорошим другом. Мені без нього дуже важко. Знаєте, він приснився мені невдовзі після загибелі. Ніби я знаходжуся на багатолюдній зупинці, а за нею неземної краси краєвид. Серед людей, які за сюжетом сну чекали на транспорт, я знайшов Антона і ми почали розмовляти. Потім він каже: «Ну все, прийшла моя черга. Уже треба йти», – показав у бік краєвиду і відразу зник. Мабуть Антон приходив попрощатися,– розповів Роман.


Ірина Сатарова




Обличчя українських воїнів
Коментарі 20 вер, 2017

Обличчя українських воїнів

Національний музей Т. Шевченка презентував виставку фоторобіт журналістки та фотографа Віки...


За минулий тиждень на Донбасі ліквідували 16 бойовиків – ІС
Політика 30 лис, -0001

За минулий тиждень на Донбасі ліквідували 16

В період з 5 по 11 вересня втрати російських окупаційних військ на Донбасі склали 16 осіб...


СБУ затримала бойовика, який хотів виїхати з окупованої території у приватній справі
Політика 05 вер, 2017

СБУ затримала бойовика, який хотів виїхати з

Служба безпеки затримала бойовика "ЛНР", який перебував у розшуку, коли він хотів виїхати на...


Святослав Стеценко: у Росії немає довіри до кримчан
Коментарі 0 Комментариев

Святослав Стеценко: у Росії немає довіри до кримчан

Одна справа, коли людина переходить на бік ворога через ідеологічні міркування і зовсім інша, коли ключовим є матеріальний аспект. Ні для кого не є секрет, що більшість кримчан підтримали Московію, бо вони сподівалися отримати від неї побільше...

21 чер, 2018
Ерфан Кудусов: Росія сьогодні запроваджує геноцид у Криму
Коментарі 0 Комментариев

Ерфан Кудусов: Росія сьогодні запроваджує геноцид у Криму

Населення, яке жило в Криму до окупації, апріорі вважається нелояльним. Тому, росіяни поставили задачу спочатку максимально витиснути кримських татар, а потім взятися за інших громадян, не залежно від їх національності. Тим більше, це допоможе Росії...

21 чер, 2018
Юрій Смелянський: Росія намагається виселити з Криму «зайвих» людей
Коментарі 0 Комментариев

Юрій Смелянський: Росія намагається виселити з Криму «зайвих» людей

З точки зору окупанта, всі люди – громадяниУкраїни, які проживали в Криму на початку окупації є потенційно нелояльними. При чому, зовсім не важливо, чи вони займають тверду проукраїнську позицію, чи вони у 2014 році кричали «Путін пріді», чи...

20 чер, 2018