Анатолій Гнатюк: «Маємо розмовляти рідною мовою і підтримувати нашу культуру».

Однією з найяскравіших подій театрального сезону 2019 — 2020 років стала прем’єра вистави «Поминальна молитва» у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Глядачі старшого та середнього покоління добре пам’ятають попередню версію цієї вистави під назвою «Тев'є-Тевель», в якій головну роль грав Богдан Ступка. У новій постановці цю роль виконує Богдан Бенюк. А народний артист України створив цікавий образ Менахема. Сьогодні пан Анатолій наш гість.

Анатолій Гнатюк: «Маємо розмовляти рідною мовою і підтримувати нашу культуру».

— Пригадайте будь-ласка, коли Ви вперше побачили цю виставу.

— Мав щастя побувати на прем’єрі. Це був 1987 році. Я вже працював у театрі. Була неймовірна вистава. На сцені блискучий склад — Богдан Ступка, Віктор Цимбаліст, Наталія Лотоцька, Микола Задніпровський.

Коли Наталя Лотоцька виконувала монолог Голди у мене потекли сльози. Неймовірно яскравим, талановитим був Богдан Ступка, який виконував роль Тев’є. Зворушливий, добрий образ створив Віталій Цимбаліст. Менахем у виконанні Миколи Задніпровського був яскравий, винахідливий — з одного боку дуже щирий, а з іншого — дуже хитрий.

Я не грав у цій виставі. Чим був засмучений. Хотілося працювати у блискучого режисера Сергія Данченка, до того ж з таким яскравим матеріалом.

Хоча один раз таки поталанило зіграти. Це був 2004 рік. Театр Франка тоді поїхав на гастролі до США. Ми повезли дві вистави «Тев'є-Тевель» і «Ревізор». У «Ревізорі» я грав роль Бобчинського. А для того щоб везти менше людей, ми, молоді актори, танцювали замість артистів балету у виставі «Тев'є Тевель». Вивчив єврейські танці і з задоволенням їх танцював.

Після того як від нас пішов у засвіти Богдан Ступка вистава довго не йшла. Глядачі нас постійно запитували коли вона повернеться на сцену театру Франка.

— Нині вже маємо нову виставу.

— У пам’ять про режисера Сергія Данченка, сценографа Данила Лідера, видатного актора Богдана Ступку відбулася друга прем’єра вистави під керівництвом Дмитра Чирипюка.

Я дуже хотів зіграти у новій постановці Менахема. Надзвичайно вдячний Дмитру Чирипюку, що запропонував мені цю роль. Ми дуже багато працювали над цією виставою, над цією роллю. Дмитро весь час пропонував мені різні ходи при роботі над цим образом. Це було дуже цікаво, по-домашньому тепло. Тому що ми не просто об’єдналися у театральний колектив працюючи над виставою. Був сімейний добрий затишок.

Роль Менахема дуже цікава. Це яскравий образ, в якому є все. І смуток, і мудрість, і інтрига.

Симпатизую своєму персонажу. Це людина з надзвичайною позитивною енергією. Він постійно хоче зробити щось хороше. Інша справа, що це не виходить. Насправді це доросла дитина. Він дуже зворушливій у ставленні до своїх родичів — родини Тев’є, самого Тев’є, Голди, своїх племінниць.

У вересні відбулося чотири покази вистави. Після цього граємо її по два рази на місяць. За цей час мій перcонаж змінився дякуючи режисеру Дмитру Чирипюку, який дивиться кожен показ вистави, аналізує, підказує, критикує. Під час перших показів вистави актор хвилюється, не відчуває землі під ногами, буває трішки моторошно. І це нормально. Поступово образ стає внутрішньо спокійнішим, ти починаєш більше аналізувати, що відбувається з тобою, твоїм персонажем, що відбувається на сцені.

Ми граємо не євреїв, а загальнолюдську історію. Історію людей, написану дуже зворушливо, правдиво. Історію родини Тев’є. Ця історія проєктується і на український народ, який розкиданий по всьому світові. Адже нашим землякам довелося емігрувати в різні часи до Америки, Канади, Австралії, Німеччини, Іспанії, там і зараз є великі українські діаспори.

Хотілось би окремо сказати про геніальну сценографію Данила Лідера. Це зоряне небо, Чумацький шлях. Під час однієї з репетицій Богдан Бенюк з яким ми стояли за лаштунками і дивилися на ці зорі сказав: «Бачиш як це схоже на наш Майдан». Тому що коли на Майдані була Революція гідності ми вмикали мобільні телефони, хтось запалював запальнички, і коли відео знімали згори, то воно дуже було схоже на зоряне небо.

У «Поминальній молитві» ми граємо українську історію, історію народу, який дуже часто проходить через випробування. Сьогодні дуже важливо аби ми, як ті зірки, не продовжували розсипатися по всьому світу, не виїжджали зі своєї Батьківщини. Хотілося, аби в Україні були створені такі умови, щоб люди, які зараз на заробітках, повернулися і працювали тут. Щоб молоді талановиті спеціалісти, які закінчують навчання, не їхали реалізувати свої таланти за кордоном, а для них знаходилася робота на рідній землі.

— А з чого почалося Ваше знайомство з театром?

— Змалку я брав активну участь в усіх концертах, що відбувалися в нашому сільському клубі. Коли навчався у першому класі, то виконував пісню «Ой чий то кінь стоїть», але забув слова. Тоді була перша акторська імпровізація у моєму житті.

Справжнє знайомство з театром відбулося, коли був дев’ятикласником. Саме в цей час у нашому селі з’явився драматичний гурток. Ставили комедію «Фараони», в якій я грав роль Оверка. Приємно було чути оплески і сміх глядачів. І тоді я зрозумів, як, втілюючи театральні образи на сцені, можна робити добрі й хороші речі.

Через рік наша родина переїхала з Хмельниччини до Києва. Я відразу почав шукати драматичний гурток. І пошуки привели до Центрального будинку піонерів (нині Київський палац дітей та юнацтва). Навчання у драматичній студії стало хорошою школою. Я з першого разу вступив на навчання до вишу, нині це Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.

За все, що сьогодні вмію, вдячний своєму викладачеві, народній артистці України Валентині Зимній. Також чимало цінних навичок дав Олександр Михайлов.

— Як доля Вас привела до театру імені Івана Франка?

— Я міряв грати у цьому театрі, з яким були пов’язані видатні українські актори Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Нонна Копержинська, Мар’ян Крушельницький. До того ж колектив наприкінці 70-х очолив Сергій Данченко, і театр переживав справжнє відродження.

А потрапити на уславлену сцену допоміг випадок. Я закінчував театральний інститут. Режисер Ігор Афанасьєв ставив у нас дипломну виставу «Купальські бувалиці», в якій я грав головну роль Тимоша. На спектакль І. Афанасьєв запросив художнього керівника театру ім. Івана Франка Сергія Данченка та директора Володимира Гнатенка. Мою роботу помітили і запропонували працювати в цьому легендарному колективі.

Перша роль — Кума у «Конотопській відьмі». Тут теж допоміг випадок. До цього її грав Богдан Бенюк, але йому треба було їхати на зйомки. Мені запропонували зіграти цю роль. На підготовку мав обмаль часу, я дуже хвилювався. Судячи з реакції глядачів, роль вдалася, я її виконував кілька років.

За понад тридцять років служіння в театрі зіграв близько сімдесяти ролей. Мені дорогі образ Голохвастого у виставі «За двома зайцями» та образ Шельменка з вистави «Шельменко-денщик», якого граю вже двадцять років. Неодноразово виступали з цією виставою в зоні АТО.

Чотири роки тому відбулася прем’єра вистави «Великі комбінатори» за романом «Дванадцять стільців», в якій я виконую роль Остапа Бендера. Це людина-оптиміст, розуміючи всю складність життя, він не здається за будь-яких обставин. Це людина мрії, яка робить все, аби втілити її в життя. На перший погляд образи Голохвостого, Шельменка і Бендера різні, але саме почуття оптимізму їх об’єднує.

Як і в кожного актора, у мене є мрії. Хотів би зіграти Квазімодо з «Собору Паризької богоматері», втілити деяких інших персонажів.

— Маєте спільний проєкт з сином Богданом.

— Він для мене дуже важливий. Богдан пише п’єси. Дві з них він поставив у Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я». Вже третій рік у театрі йде вистава «Кафе республіка». Тут я граю політика з подвійним дном. На перший погляд він щирий відкритий українець. Насправді — хитрий, підступний кар’єрист. Таких людей, на жаль, дуже часто зустрічаємо в нашому політикумі.

У квітні минулого року відбулася прем’єра вистави «Украдена краса». Тут я граю головну роль. Мій персонаж журналіст, який пише про одного відомого бізнесмена. Богдан створив детективну історію. Це чорна комедія. Форма дуже цікава, вона тримає увагу, але до цієї форми він додав, на мою думку, дуже глибокий і важливий зміст. Коли у нас крадуть енергетичну систему країни, заводи, фабрики, то ми до цього вже якось звикли. Але коли в людей крадуть красу, а під красою ми розуміємо нашу культуру, нашу мову, нашу історію, наш внутрішній світ, нашу віру, то цього ми пробачити вже не можемо. Адже у цьому сенс нашого життя. Ми доносимо до глядачів, що на нас лежить велика відповідальність берегти те, що дісталося від предків, що дала нам ця земля. Берегти цю красу — мову, культуру, звичаї, правдиву історію.

Показали цю виставу на фестивалі у Тернополі. Побували з нею на гастролях у Золотоноші, Обухові, Макарові. У таких маленьких містечках багато людей взагалі ніколи не бували в театрах. А ми, користуючись своєю мобільністю, можемо приїхати до людей і показати свої вистави.

Зараз триває робота над новою виставою за п’єсою, яка називається «Ахіллес із Запоріжжя». Цю виставу репетируємо у приміщенні, де був кінотеатр «Братислава». Новий керівник цього кінотеатру, відомий художник і фотограф Олександр Ктитарчук робить там культурний центр. Тут плануємо грати нову виставу. Будемо привчати жителів Оболонського району столиці до того, що вони можуть прийти в цей культурний центр і подивитися хороші вистави.

— Граєте в антрепризах?

— Вже п’ять років йде вистава «Історія кохання для дорослих». Це легка комедія про сімейні стосунки. П’ять разів побували з нею у Львові, кілька разів у Харкові. Також показували у Запоріжжі, Дніпрі, Одесі. Тут грають дуже хороші актори Яніна Соколова, Валерій Харчишин, Людмила Смородіна, Олексій Вертинський і його дочка Ксенія, Гарік Кагороцький.

На запрошення української діаспори нещодавно показали цю виставу у Празі. Був повний зал, нас приймали дуже тепло.

— Ви не залишаєтесь осторонь тих подій, що відбуваються на сході держави.

— Директор і художній керівник нашого театру Михайло Захаревич та головний режисер Дмитро Богомазов багато роблять для організації виступів акторів нашого театру у прифронтовій зоні і військових шпиталях. Відгукуються на всі наші ініціативи, виділяють транспорт, апаратуру. Разом з іншими акторами об’їздив багато шпиталів у Києві, Ірпені, Дніпрі, в деяких побували по кілька разів. Кілька років тому концертна бригада нашого театру побувала у Краматорську, Артемівську, Слов’янську. Були за 12 кілометрів від лінії фронту.

Зовсім недавно з акторами нашого театру Світланою Прус та Андрієм Романієм побували у травматологічному відділенні Центрального військового госпіталю, де лежать наші хлопці з важкими пораненнями. Щоб якось підняти їм настрій ходили по палатах і давали імпровізований концерт. До співів під гітару додавали веселі театральні історії. Хлопці сміялися. Це їм психологічно допомагає. А це дуже важливо.

Я переконаний, що потрібно було з перших днів незалежності їздити на схід України. Везти туди українське слово, музику, пісні, танці. Це повинна була б бути державна програма. Тоді, можливо, не сталося б цього лиха.

— Крім театру у Вашому житті є естрада, кіно, телебачення. Чого вдалося досягти у цих напрямках творчості?

— Кожен артист має реалізуватися максимально. Я брав участь у зйомках багатьох серіалів: «Пані удача», «Єфросинія», «Брат за брата», «Сьогодні й назавжди», «Дев'ять життів Нестора Махна», «Танго нашої любові» та інших. Зіграв головну роль у художньому фільмі «Троянський спас». На естраду вперше потрапив 1996 року, коли брат Микола запросив разом заспівати пісню «Ой, смереко». Це стало для мене поштовхом, почав шукати свої пісні. І зараз часто гастролюю з концертами.

Три роки тому разом із естрадно-симфонічним оркестром Ансамблю пісні і танцю Державної прикордонної служби України зробив свою сольну програму. Це розповідь про життя, де є пісні про любов, про розлуку, про батьків. Тут пісня переходить у театральний монолог, поезію.

Я переодягаюсь у свої різні театральні образи. Звучать оркестрові речі у виконанні прекрасних музикантів під керівництвом художнього керівника ансамблю і головного диригента Геннадія Синьоока.

У березні минулого року у Великій залі ім. Героя України Василя Сліпака Національної філармонії України відбувся великий сольний концерт з оркестром і балетною групою. Закінчили монтаж телеверсії цього концерту, незабаром побачите його по телебаченню. Також у 2019-му році їздили з цим концертом по Україні. А 10 листопада відбудеться мій новий сольний концерт у Міжнародному центрі культури та мистецтв (Жовтневому палаці).

— А як щодо нових робіт у кіно?

— Крайнім проєктом був серіал «Дві матері», який знімали українською мовою. А те, що пропонують останнім часом або не цікаве, або російськомовне. Відразу відмовляюся, навіть не ходжу на проби. Вважаю, що зараз, коли на сході йде війна за нашу незалежність, за українську мову, ми, актори, повинні робити все для України. Як мінімум — розмовляти рідною мовою і підтримувати нашу культуру.

— Чого ще вдалося досягти за останні роки?

— Вже п’ятий рік поспіль у вересні у місті Золотоноша, що на Черкащині, відбувається Всеукраїнський конкурс патріотичної пісні, де я голова журі. Українські діти дуже талановиті. Складно визначити переможців. Адже лише один учасник отримує гран-прі, і по одному перше, друге та третє місця.

Інший проєкт — «Дует з зіркою». Це коли артисти виступають у дуеті з дітьми з вадами розвитку. Я до нього приєднався. У нас восени був концерт в Українському домі. А нещодавно разом з Ніною Матвієнко дали благодійний концерт у Каневі.

— Як проводите свій вільний час?

— Люблю працювати на землі. Маємо під Києвом невелику дачу і я дуже люблю щось там робити. Змайстрував ліжко, стіл, лавки, пораюся на городі та по господарству. Наробишся, тіло ломить, але щасливий, справді підзаряджений.

— А як щодо творчих планів?

— Готуємося до столітнього ювілею театру імені Івана Франка, який відзначатимемо у травні. Сподіваюсь, що вже в цього року на Оболоні запрацює наш театр.

1 квітня у Полтаві відбудеться фестиваль «В гостях у Гоголя», в якому беруть участь театри з усієї України. Відкриють фестиваль виставою «Великі комбінатори», де я гратиму Остапа Бендера. До речі, це місто мені не чуже. Вже три роки у Полтавському обласному академічному театрі імені Миколи Гоголя йде вистава мого сина «Президент обирає» у постановці Сергія Павлюка, де я граю головну роль.

З композитором Олегом Шаком робимо нову пісню. Також продовжуємо їздити по госпіталях, аби підтримати наших воїнів, беремо участь у соціальних проєктах.