Військо Запорозьке – держава-республіка, що існувала у XVI – XVIII ст. у водозборах Дніпра, Південного Бугу і Дністра у межах сучасних України, Білорусі, Молдови й РФ.
Столиця. Столицею В.З. 1578 – 1638 рр. було місто Січ, 1648 – 1676 рр. – місто Чигирин, 1676 – 1714 рр. – місто Немирів. Після скасування В.З. осередками управління його залишків були: для «войська єґо царскоґо прєсвєтлоґо вєлічєства запорожскоґо» – Глухів (до 1782 р.); для Війська Запорозького низового – Січ (до 1775 р.).
Межі. Межі В.З. впродовж його існування значно змінювалися. Спочатку вони охоплювали острови Великого Лугу на Дніпрі. Наприкінці XVI і на початку XVII століть воно освоїло прилеглі до Великого Лугу і Дніпрових порогів землі у межиріччі Дніпра і Південного Бугу, а також землі у межиріччі Самари і Кінських Вод.
Впродовж Війни 1648 – 1649 рр. Війська Запорозького проти Речі Посполитої до В.З. були долучені землі колишніх Київського воєводства, Брацлавського воєводства, Чернігівського воєводства і півдня Смоленського воєводства (Стародубщина) Речі Посполитої і площа його досягла розміру близько 200 тис. кв.км. 1654 – 1655 рр., у ході Війни 1652 – 1658 рр. Війська Запорозького проти Речі Посполитої, до В.З. було долучено майже все Мстиславське воєводство, південна і південно-східна частина Мінського воєводства, а 1657 р. – східна частина Берестейського воєводства і велика частина Волинського воєводства. Ці нові надбання, проте, утримувалися В.З. лише до 1659 р.
Впродовж 1660 – 1663 рр., внаслідок Війни 1660 – 1681 рр. Війська Запорозького проти Московського царства і Сомка Якима заколоту 1660 – 1663 рр., підтриманого московськими військами, В.З. втратило з-під свого управління українське Лівобережжя Дніпра і Запорожжя.
Населення. Населення В.З. при його відновленні 1648 р. у межах, встановлених 1649 р. на переговорах з Річчю Посполитою, становило близько 2 млн. осіб. і було у переважній більшості однорідним – належним до народу, який тоді називався русинами. За віросповіданням воно, також у переважній більшості, належало до т.зв. християнства православного, або, як тоді ще казали, грецького. Усілякі відступи від віросповідання вважалися злочином і жорстоко каралися. Православне віросповідання було державним. Церкви інших віросповідань були у В.З. заборонені. На державну службу до В.З. можна було вступити лише належачи до православ’я.
Історія. В.З. було засноване 1578 р. козаками дніпровськими з Канева і Черкас, що рятувалися від переслідувань урядом Речі Посполитої за участь у Підкови Івана поході 1577 р. у Молдову. Перебравшись за Дніпрові пороги, вони заснували Січ на о. Томаківка у Великому Лузі, яка стала столицею їхньої держави. Спочатку вони жили окремими земляцтвами-громадами на окремих островах, але невдовзі об'єдналися під булавою Гетьмана Оришівського Івана.
В історії В.З. слід виокремлювати такі відрізи:
- 1578 – 1638 рр. – час існування у Запорожжі;
- 1648 – 1714 рр. – час розширення до меж Київщини, Сіверщини і Брацлавщини;
- 1714 – 1782 рр. – час згасання залишків державності і її втрати.
У перший час свого існування В.З., заради отримання союзницької підтримки ззовні, намагалося налагодити стосунки з Річчю Посполитою, Кримським царством, Габсбурзьким цісарством, Московським царством і Молдавським князівством. Заради того воно надавало їм військову допомогу у їхніх війнах. Особливо це стосувалося Речі Посполитої. У значно меншій мірі - Молдавського князівства, Кримського царства і Габсбурзького цісарства. У найменшій мірі - Московського царства. Послуги Кримському царству і Молдавському князівству надавалися тоді, коли вони намагалися визволитися з-під влади Османів; Габсбурзькому цісарству - також у війнах проти Османів; Речі Посполитій - проти всіх її зовнішніх ворогів; Московському царству - у його війнах проти Кримського царства і Цареві московському Калітичу Дімітрію проти внутрішіх ворогів. Найбільшого розголосу набули тодішні чорноморські походи запорожців проти Османів.
Найміцнішими були зв'язки В.З. з Річчю Посполитою, оскільки підвладній їй землі, що прилягали до Запорожжя, були заселені русинами, до яких належали й запорожці і з якими у В.З. були міцні господарські зв'язки. Це і зближувало В.З. з Річчю Посполитою, і роз'єднувало. Причиною до роз'єднання було гноблення, якого зазнавали русини в Речі Посполитій, що штовхало В.З. до війн з нею. Так відбулися Війна 1591 – 1599 рр. Війська Запорозького проти Речі Посполитої, Війна 1625 р. Війська Запорозького проти Речі Посполитої, Війна 1630 р. Війська Запорозького проти Речі Посполитої, Війна 1635 р. Війська Запорозького проти Речі Посполитої і Війна 1637 – 1638 рр. Війська Запорозького проти Речі Посполитої.
Впродовж 1638 – 1648 рр. межі Запорожжя, після поразки у Війні 1637 – 1638 рр. Війська Запорозького проти Речі Посполитої, були окуповані військами останньої, а В.З. припинило своє існування. Але, внаслідок Хмельницького Богдана 1648 р. повстання, В.З. було відновлене спочатку у Запорожжі, а потім заволоділо, внаслідок Української буржуазно-демократичної революції 1648 р., Київщиною, Сіверщиною і Брацлавщиною. Його столицею став Чигирин.
У відстоюванні своєї незалежності В.З. вело майже безперервні багаторічні війни проти Речі Посполитої (Війна 1648 – 1649 рр. Війська Запорозького проти Речі Посполитої, Війна 1651 р. Війська Запорозького проти Речі Посполитої, Війна 1652 – 1658 рр. Війська Запорозького проти Речі Посполитої, Війна 1659 – 1660 рр. Війська Запорозького проти Речі Посполитої, Війна 1666 – 1667 рр. Війська Запорозького проти Речі Посполитої, Війна 1671 – 1672 рр. Війська Запорозького проти Речі Посполитої) , і Московського царства (Війна 1658 – 1659 рр. Війська Запорозького проти Московського царства, Війна 1660 – 1681 рр. Війська Запорозького проти Московського царства). Внаслідок війн проти Московського царства і підтриманого ним Сомка Якима заколоту 1660 – 1663 рр., В.З. втратило 1663 р. українське Лівобережжя Дніпра. Московський уряд заснував там «войсько єґо царскоґо прєсвєтлоґо вєлічєства запорожскоє», підлегле Цареві московському. Майже одночасно, 1661 р., від В.З. від’єдналося Військо Запорозьке низове. На короткий час, внаслідок постанов Ради Війська Запорозького зібрання 1668 р. на Сербинському Полі, єдність В.З. було відновлено, але невдовзі знову втрачено.
Знесилене безперервними війнами, В.З. мусило вдатися під захист Османського цісарства, уклавши з ним Уманський договір 1669 р. Наслідком став його вступ у війну проти Речі Посполитої на боці В.З. і визнання нею його незалежності за Бучацьким договором 1672 р. і Журавненським договором 1676 р. Слідом за тим, Османське цісарство вступило у війну В.З. проти Московського царства і це змусило його визнати незалежність В.З. за Бахчисарайським договором 1681 р.
Проте, після поразки у Війні 1683 – 1699 рр. Османського цісарства проти «священної ліги» воно мусило відмовитися від захисту В.З. і визнати за Карловицьким договором 1699 р. українське Правобережжя Дніпра, що належало В.З., за Річчю Посполитою. Тож почалася Війна 1699 – 1704 рр. Війська Запорозького проти Речі Посполитої, в якій В.З. відстоювало свою незалежність. Край цій війні поклало Московське царство, яке спрямувало підлеглих йому козаків-лівобережців (Мазепи Івана похід 1704 р. проти Війська Запорозького) проти В.З., щоб підкорити його і передати його землі Речі Посполитій, бо в ній правив тоді Король Віттен Фредерік-Август – союзник Царя Романова Пєтра проти Короля шведського Пфальц-Цвейбрюккенського Карла. Однак, поки відбувався похід, Віттен Фредерік-Август втратив владу в Речі Посполитій, а замість нього шляхта обрала Королем Лещинського Станіслава – ворога Царя Романова Пєтра. Тож Цар наказав Мазепі Іванові окуповані землі Речі Посполитій не передавати.
Так тривало до Мазепи Івана повстання 1708 р., коли В.З. почало відновлюватися. За Диканським договором 1709 р. було знову встановлено єдність В.З., до якої, проте, не долучилася частина козаків-лівобережців, що залишились на боці Московського царства. Гетьманом Війська Запорозького, що відновилося, став Мазепа Іван. Проте, після поразки у Полтавській битві 1709 р. об’єднані збройні сили В.З. і Шведського королівства мусили відступити у Бендери, у межі Османського цісарства і під його захист. Там, після смерті Мазепи Івана, відбулося обрання 1710 р. новим Гетьманом Війська Запорозького Орлика Пилипа, прийняття Орлика Пилипа Конституції, а потім звідти – Орлика Пилипа похід 1711 року до Білої Церкви.
Переслідуючи військо Гетьмана Орлика Пилипа, що відсупало від Білої Церкви, Цар Романов Пьотр увійшов у зіткнення з військами Османського цісарства і його союзників, з В.З. включно, і потрапив у пастку біля містечка Стенілешть на березі Прута. Щоб вибратися з оточення, він мусив за Прутським договором 1711 р. визнати незалежність В.З. Проте, лишалася проблема Карловицького договору 1699 р., за яким Османське цісарство визнавало за Річчю Посполитою її право на українське Правобережжя Дніпра. Від цього йому відмовитися не вдалося і воно уклало з Річчю Посполитою Константинопольський договір 1714 р., за яким знову відмовлялося від захисту В.З. і визнало його землі за нею.
Що ж стосується Війська Запорозького низового і «войська єґо царскоґо прєсвєтлоґо вєлічєства запорожскоґо», то вони існували до вичерпання потреби у них московського уряду. 1775 р. було скасоване Військо Запорозьке низове і зруйновано Січ – його столицю, а 1782 р. – «войсько єґо царскоґо прєсвєтлоґо вєлічєства запорожскоє».
Внутрішній устрій. В.З. було державою республіканського типу, засновником і сувереном якого було козацтво. Вищою владною установою у В.З. була Рада Війська Запорозького, яка обирала главу держави, Гетьмана Війська Запорозького, і cтаршину військову, що складала Уряд Війська Запорозького. Гетьманові й урядові належали вищі виконавча і судова влада. При цьому право винесення остаточних судових постанов належало Гетьманові, а судова канцелярія військова, очолювана суддею військовим (їх бувало двоє, зазвичай), лише готувала справи до розгляду (включаючи слідчі дії). У всіх межах В.З. його вищі владні установи мали владу не лише над козаками, але й над іншими суспільними верствами. Проте церква, об’єднана Київською митрополією, мала право самоврядування. Залежність її від В.З. полягала у захисті ним її майнових і становищних прав. Певне самоуправління мала й шляхта, що об’єднувалася навколо установ колишніх воєводств Речі Посполитої, що опинилися у межах В.З. Шляхта, зокрема, судилася своїми судами воєводського рівня, що залишалися у межах В.З.
В адміністративно-територіальному порядку В.З. поділялося на полки, кожен з яких під час воєнних дій мав спорядити й виставити полк похідний для участі у них. Станом на кінець 1649 р. таких полків було 16. Але їх кількість іноді змінювалася. Зокрема, внаслідок змін меж В.З. Вищими місцевими владними установами у межах їх повноважень були ради полкові, які обирали полковників, старшину полкову, а також виборну частину посланців на зібрання Ради Війська Запорозького. Старшина полкова складала уряд полковий. Йому і полковникові належали виконавча і судова влада у полку в межах повноважень, визначених Радою Війська Запорозького. При цьому право винесення остаточних судових постанов належало полковникові, а судова канцелярія полкова, очолювана суддею полковим, лише готувала справи до розгляду (включаючи слідчі дії). Іноді вона, за дорученням cудової канцелярії військової, виконувала первинні слідчі дії у справах, що стосувалися загальнодержавного рівня. У всіх межах В.З. його полкові владні установи мали владу не лише над козаками, але й над іншими суспільними верствами, крім церкви і шляхти. Самоуправління, також, мали міста, наділені таким правом.
Полки В.З. в адміністративно-територіальному порядку поділялися на сотні, кожна з яких під час воєнних дій мала спорядити й виставити сотню похідну для участі у них. Кількість сотень у полках значно коливалася. Їх, зазвичай, у полку могло бути від 10 до 20. Рідко – більше. Вищими місцевими владними установами у межах їх повноважень були ради сотенні, які обирали сотників, старшину сотенну, а також виборну частину посланців на зібрання ради полкової. Старшина сотенна складала уряд сотенний. Йому і сотникові належали виконавча влада у сотні в межах повноважень, визначених Радою Війська Запорозького. Сотні поділялися на курені, очолювані отаманами курінними.
Збройні сили. Складалися з таких головних родів військ: піхота, кіннота й артилерія.
Піхота була найчисельнішим родом військ і відзначалася високим рівнем вишколу. Була вправною як у польових боях, так і в обороні своїх і облозі ворожих укріплень. На озброєнні мала як зброю вогнепальну (головна – мушкети і фузії) і , напочатку, зброю метальну (лук), так і зброю холодну (шабля, спис, молот) для бою врукопаш і шанцеві засоби, необхідні для спорудження укріплень і риття підкопів. Славетним був вишкіл козацької піхоти при шикуванні у три шеренги задля ведення вогню без перерв на перезаряджання мушкетів. Піхота, також, була вправною у застосуванні обозних возів як укріплень у польових боях. При облозі ворожих укріплень піхота часто застосовувала «гуляй-городи» для наближення до ворога під їх прикриттям і подальшим вогнем гармат з ближчої відстані.
Піхота В.З. вміло користувалася, також, річковими й морськими («чайки») плавзасобами для дій на воді. Особливого розголосу набули чорноморські походи козаків, починаючи від 1600-х років, до берегів Османського цісарства і Кримського царства. Проте, після відновлення 1648 р. В.З. ці походи припинилися через намір Уряду Війська Запорозького заручитися підтримкою Османів у війнах проти Речі Посполитої.
Кіннота В.З. була слабшою за піхоту і почала завзятіше розвиватися лише після 1651 р. Саме тому Уряд Війська Запорозького мусив залучати до воєнних дій війська Кримського царства, оскільки вони були вправними у кінних боях.
Справжньою гордістю збройних сил В.З. була артилерія, звана «арматою», головною зброєю якої була гармата. Гармати більшого поміру об’єднувалися в окрему військову частину, що перебувала під безпосереднім керівництвом обозного військового, називалася арматою військовою і застосовувалася у випадках необхідності більшої дальнобійності, зокрема, при облозі міцних ворожих укріплень. Гармати меншого поміру були при полках, об’єднувалися в окремі військові частини, що перебували під безпосереднім керівництвом обозного полкового, називалася арматою полковою і застосовувалися, зазвичай, у польових боях.
Церква. Єдиним дозволеним віросповіданням у В.З. було християнство православне, яке перебувало під захистом держави і було об’єднане у Київську митрополію, що перебувала під зверхністю Патріарха константинопольського. Від початку свого існування 1578 р. В.З. не втручалося у справи віри, хоча й мало у своєму розпорядженні Трахтемирівський Успенський монастир зі шпиталем-притулком для поранених і старих козаків. Але від 1600-х рр. В.З. почало захищати православ'я. На той час православну Київську митрополію постановою Берестейського собору 1596 р. було скасовано, а її церкви мали перейти до нової уніатської (греко-католицької) Київської митрополії, яка визнавала своїм зверхником Папу римського. Проте, не всі віряни цьому піддалися і велика кількість православних громад лишилися при своєму, хоча й опинилися без об'єднавчого управління.
Щоб підтримати свою національну церкву, віряни часто об'єднувалися у так звані братства церковні при монастирях, надаючи їм допомогу в облаштуванні їхньої діяльності. Найдавнішим таким братством в Україні було Львівське Успенське братство (перша згадка – 1439 р.). Це було пов'язано з тим, що саме захід України першим зазнав на собі тиску католицтва, що було панівним у Польському королівстві, до складу якого Галичина потрапила ще у 1340-х рр.
Наддніпрянщина, Брацлавщина і Волинь потрапили під владу Польського королівства внаслідок Люблінської унії 1569 р. і відтоді також почали зазнавати на собі тиску католицтва, який особливо посилився після Берестейського собору 1596 р. Через якийсь час до захисту православ'я почало залучатися В.З. Так, існує указ Гетьмана Війська Запорозького Крутневича Гаврила від 1 червня 1603 р., яким В.З. брало під свій захист Київський Пустинно-Микільський монастир, посилаючись при цьому на укази попередніх Гетьманів Кішки Самійла і Косого Івана. Своїм листом від 8 червня 1610 р. Гетьман Війська Запорозького Тискиневич Григорій звернувся до київського підвоєводи з вимогою не перешкоджати православним збиратися у Київському соборі Св. Софії.
Коли 1615 р. було засноване Київське Богоявленське братство, до його складу 1620 р. вписалося Товариство Війська Запорозького на чолі із самим Гетьманом Сагайдачним Петром. Тоді ж за його сприяння було висвячено православним Митрополитом київським Борецького Іова і владик-єпископів. Для цього Сагайдачний Петро скористався приїздом в Україну Патріарха єрусалимського Каракалли Теофана, який і здійснив висвячення. Відновлення православної Київської митрополії Річ Посполита визнала лише 1632 р. за сприяння В.З. і його тодішнього Гетьмана Петражицького-Кулаги Івана.
Особливістю Київської митрополії після її відновлення був давній порядок, за яким Митрополити київські і владики-єпископи обиралися на соборах, повноправними учасниками яких були не лише священослужителі, а й світські миряни.
У ході Війни 1648 – 1649 рр. Війська Запорозького проти Речі Посполитої частина громад православної Київської митрополії (громади, безпосередньо підлеглі Митрополитові київському) опинилися у межах В.З. Проте, їй продовжували підлягали церкви і монастирі інших владицтв цього віросповідання, що залишалися у межах Речі Посполитої поза В.З. і які також перебували під його захистом.
Від початку Війни 1660 – 1681 рр. Війська Запорозького проти Московського царства, Київ опинився під московською окупацією і Митрополит київський Балабан Діонісій виїхав до Корсуня, звідки й справляв свої митрополичі повноваження аж до смерті 1663 р. У Києві від його імені правив місцеблюститель митрополичого престолу, спочатку Филимонович Методій, а слідом за ним – чернігівський владика Баранович Лазар. Після смерті 1675 р. Митрополита київського Тукальського Йосипа, котрий справляв свої повноваження у Чигирині, на його місце довго ніхто не обирався. Лише 1686 р. зі згоди Москви було обрано луцького владику Святополк-Четвертинського Гедеона, який погодився прийняти благословення не від Патріарха константинопольського, а від Патріарха московського.
На той час українське Лівобережжя Дніпра і Київ були міцно опановані Московським царством і, потрапивши у московську підлеглість, Київська митрополія завзято приєдналася до ідеологічного тиску на В.З., що зберігало за собою українське Правобережжя Дніпра (крім Києва і Полісся). Метою був відрив В.З. від захисту його Османами через втягнення козаків В.З. у Війну 1683 – 1699 рр. Османського цісарства проти «священної ліги» на боці останньої і до якої долучилося Московське царство. Цей задум вдався і на основі Карловицького договору 1699 р. Османи відмовилися від захисту В.З. і визнали його землі за Річчю Посполитою. Самостійно відстояти свою незалежність В.З. не вдалося і 1714 р. воно припинило своє існування.
Культура й освіта. Через підтримку церкви В.З. залучилося й до підтримки культури й освіти, хоча й культура не оминала його увагою. Так, у своєму віршованому творі «De bello Ostrogiano» («Про Острозьку війну»), що вийшов у Кракові 1600 р., його творець Пекалід Симон, придворний ренесансно-бароковий поет князів Острозьких, подає докладний опис однієї з битв Війни 1591 – 1599 рр. Війська Запорозького проти Речі Посполитої.
Водночас, почала творитися культура бароко козацького, головним поняттям і цінністю якої була «вольність», здобута на полі бою не лише для себе, а й для інших. Яскравим зразком цього бароко козацького був твір Саковича Касіяна «Вірші на жалісне поховання шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», виголошеного 1622 р. і віддрукованого тоді ж у Києво-Печерській друкарні. Друкарню було засновано 1615 р. на устаткуванні колишньої Стрятинської друкарні, яке було перевезено до Києва і налагоджено колишніми її працівниками, серед яких був і славетний Беринда Памво. На час виголошення його твору Сакович Касіян був ректором Київської братської школи, заснованої 1615 р., як навчального закладу Київського Богоявленського братства, до якого 1620 р. вписалося Товариство Військо Запорозького на чолі з Гетьманом Петром Сагайдачним. Тому в урочистому виголошенні твору Саковича Касіяна взяли участь учні цієї школи.
Київську братську школу було створено на основі статуту Львівської братської школи і першим її ректором був Борецький Іов, колишній її ректор, що переїхав зі Львова до Києва. 1632 р. школу за спонукою Могили Петра було перетворено на Києво-Могилянську колегію, а 1658 р., за спонукою Гетьмана Війська Запорозького Виговського Івана, – на Києво-Могилянську академію. У цьому навчальному закладі отримали, крім інших, освіту видатні державні діячі Війська Запорозького, серед яких Виговський Іван, Хмельницький Юрій, Тетеря Павло, Мазепа Іван, Орлик Пилип.
Освітня діяльність Києво-Могилянської колегії мала видатні наслідки. Так, Халебський Павло, відомий автор твору «Подорож патріарха Макарія», що проїжджав разом з ним 1654 р. через землі В.З., був подивований високим рівнем грамотності місцевого люду і навіть жінок і їхнім знанням порядку церковних служб та церковних піснеспівів. При цьому вони співали за нотами. Автор відзначає також, що місцеві священики не залишають напризволяще дітей-сиріт і навчають їх грамоти. Описуючи відвідини Василькова, Халебський Павло особливо відзначає високу майстерність місцевих іконописців, будучи у захвати від образу Матері Божої, виставленої у Васильківській церкві Свв. Антонія і Феодосія.
Мистецтво бароко козацького поширилося також на церковне будівництво. І якщо Суботівська церква Св. Іллі, зведена 1653 – 1656 рр., була побудована на зразок європейського бароко, то Ніжинський собор Св. Миколая, побудований 1655 – 1658 рр., вже мав виразні риси бароко козацького і сам, напевно, став зразком для спорудження інших церковних споруд. Від того часу й слід вести початок бурхливого поширення того мистецького напрямку у церковному будівництві. Цей напрямок став своєрідною мистецькою прикметою В.З., набувши найбільшого розквіту у кінці XVII – на початку XVIIІ ст. і згасши разом зі згасанням козацької державності до кінця XVIIІ ст. Назва бароко козацьке відображає головних замовників відповідних мистецьких витворів, якими були представники козацтва, так і їхні мистецькі вподобання, що виявилися у зовнішніх проявах тих витворів.
Дослідження історії В.З. у самій Україні відставало на той час від тодішніх потреб суспільства і розвивалося спочатку як відповідь на твори авторів сусідніх країн, в основному Польщі, які досить швидко відгукнулися на події Хмельницького Богдана 1648 р. повстання, Української буржуазно-демократичної революції 1648 р. і на війни за незалежність В.З., які слідом за тим почалися. Так, 1652 р. у Ґданську вийшла друком праця Пасторія Якима «Bellum scythico cosacicum, seu de coniuratione Tartarorum, Cosacorum ey plebis Russicae contra Regnum Poloniae» («Скіфо-козацька війна, або змова Татар, Козаків і Руського народу проти Царства Польського»), яку згодом було перевидано 1680 і 1685 рр. Слідом за тим 1651 і 1655 рр. у Лешні вийшла праця Твардовського Самійла «Wojna kozacka» («Козацька війна»). Згодом вона доповнювалася описом нових подій і перевидавалася 1660 р. у Кракові як «Wojna domowa z Kozaki i Tatary, Moskwą» («Війна домова з Козаками й Татарами, Москвою») і 1681 р. у Каліші як «Wojna domowa z Kozaki i Tatary, z Moskwą, potym Szwedami i z Węgry» («Війна домова з Козаками й Татарами, з Москвою, потім Шведами й з Угорцями»). Великий вплив на уявлення про події тих років мала книга Коховського Веспасіана «Annalium Poloniae» («Літопис польський») що вийшла 3-ма томами у Кракові 1683, 1688 і 1698 рр.
З авторів, що працювали поза Польщею великого розголосу набули праця француза Шевальє П’єра «Histoire de la Guerre des Cosaques contre la Pologne» («Історія війни козаків проти Польщі»), написана 1653 – 1663 рр. і видана у Франції 1663 і 1668 рр. та в Англії 1672 р. , а також німця Пуфендорфа Самійла фон «De rebus a Carolo Gustavo Sueciae rege gestis commentariorum» («Коментарі до діянь Карла Ґустава, короля Швеції»), видана у Нюрнберґу 1696 р., в якій міститься багато даних про спільну війну Шведського королівства і В.З. проти Речі Посполитої.
Під впливом названих праць на тлі поступової втрати В.З. своєї державної незалежності в Україні у кінці XVII – на початку XVIII ст. почалося завзяте осмислення вихідцями з козацького середовища перебігу попередніх подій з метою розібратися, що ж, насправді, відбулося. Твори цих авторів так і не дійшли тоді до друку, залишившись у рукописах, і тому не могли справити великого впливу на розвиток в Україні суспільної думки. Серед тих творів найвизначнішими були Самовидця літопис (доведений до 1702 р.), Величка Самійла літопис (доведений до 1700 р.) і Граб’янки Григорія літопис (доведений до 1709 р.). Ці твори несуть на собі печать москвофільства, що пояснювалося, насамперед, бажанням козацької верхівки пристосуватися до обставин втрати власної державності й пошуку свого місця в установах держави-завойовника, яким було щодо В.З. Московське царство. У цьому з козацькою верхівкою змагалося духівництво Київської митрополії, яке 1674 р. спромоглося видати у Києво-Печерській друкарні твір «Синопсис, або Коротка збірка від Різних літописців», в якому проводилася думка, що Царі московські є законними спадкоємцями Києва і тому слід вважати, що 1654 р. Київ повернувся до них, як до законних володарів.
Господарство. Від часів першого існування В.З. 1578 – 1638 рр. його господарство забезпечувало боєздатність його збройних сил. Тож головними його галузями було виробництво і закупівля зброї, бойового спорядження і боєприпасів. Оскільки чорноморські походи посідали тоді значне місце у воєнних виправах В.З., то й суднобудування було важливою галуззю його господарства.
Оскільки тодішні умови життя у Запорожжі були неможливими для землеробства, то його вироби доводилося отримувати з найближчих меж Речі Посполитої, заселених спорідненим народом. Для обміну використовувалися добутки рибного промислу, а також соляних розробок, поширених при впадінні Дніпра у Чорне море, а також на Торських соляних озерах Донеччини, де видобуток солі почався у кінці XVI ст. Така залежність господарства В.З. по виробах хліборобства від господарства іншої держави робила його вразливим. Тож ще від Війни 1591 – 1599 рр. Війська Запорозького проти Речі Посполитої воно намагалося перевести суміжні землі України під своє управління. Проте, зазнало поразки, як і у наступних війнах, що, зрештою, спричинило його скасування 1638 р. і зайняття Запорожжя військами Речі Посполитої.
Після відновлення В.З. внаслідок Хмельницького Богдана 1648 р. повстання і розширення у ході Української буржуазно-демократичної революції 1648 р. його меж на колишні Київське воєводство, Брацлавське воєводство і Чернігівське воєводство Речі Посполитої, його господарство набуло тієї повноти, якої йому бракувало 1578 – 1638 рр. Головними його галузями лишалися виробництво і закупівля зброї, бойового спорядження і боєприпасів. Постачання цих галузей сировиною відбувалося за рахунок болотних залізних руд Полісся і розробки селітряних майданів українського Лівобережжя Дніпра.
Що ж стосується виробів хліборобства і скотарства, то їх тепер у В.З. не бракувало і для їх переробки у промислових розмірах широко застосовувалися водяні млини. Тож млинарство набуло неабиякого поширення і застосовувалося не лише для переробки зерна, але й для виробництва сукна, у ковальській справі тощо.
Література
Грушевський М.С.Історія України-Руси. Т.VII. - К.: Наукова думка, 1995.
Грушевський М.С.Історія України-Руси. Т.VIIІ. - К.: Наукова думка, 1995.
Грушевський М.С.Історія України-Руси. Т.ІХ-1. - К.: Наукова думка, 1996.
Грушевський М.С.Історія України-Руси. Т.ІХ-2. - К.: Наукова думка, 1997.
Грушевський М.С.Історія України-Руси. Т.Х. - К.: Наукова думка, 1997.
Коваленко Сергій. Військо Запорозьке 1578 - 1599 років: перша республіка. - К.: Видавництво “Стікс”, 2021.
Полонська-Василенко Наталія. Історія України. Т.1. - К. : Либідь, 1995.
Полонська-Василенко Наталія. Історія України. Т.2. - К. : Либідь, 1995.
Русина Олена. Україна під татарами і Литвою. — К.: Альтернативи, 1998.
Смолій Валерій, Степанков Валерій. Українська національна революція (1648-1676 рр.). - К.: Альтернативи, 1999.
Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини ХVІІ століття. - Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. держ. ун-ту, 1996.
Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця ХVІ - середини ХVІІ століть. - Дніпродзержинськ: ВД “Андрій”, 2007.
Чухліб Тарас. Гетьмани Правобережної України в історії центрально-східної Європи. - К.: ВД “Києво-Могилянська академія”, 2004.
@Коваленко С.С., 2025 р.
Користувальницькі налаштування
Налаштування сайту
v001