Пошук краси — це теж боротьба

Молодий драматург Богдан Гнатюк не лише пише п’єси, але й ставить їх на сцені театру. Минулого театрального сезону у Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» він поставив виставу «Кафе республіка», а нещодавно в цьому театрі відбулася прем’єра нової його роботи, що має назву «Украдена краса». Отож, слово пану Богдану.

— Задум п’єси «Украдена краса» виник в наслідок багаторічного накопичення вражень, отриманих від моїх захоплень, — розповідає Б. Гнатюк. -А я захоплююся жанровою літературою, жанровим кіно, подекуди коміксами і белетристичним кіно. Приміром, «Суто англійське вбивство» це драматургія наче умовна. На перший погляд це немов розвага і такого в житті не буває. Але цей твір до цих пір читають і знаходять у ньому щось людське. Хотів написати щось, що продовжувало б те, чим я захоплююсь.

Якоїсь відправної точки з реального життя тут немає. Але якщо подивитися в Інтернеті архіви новин, то там можна знайти повідомлення про те, що десь знайшли зниклу колекцію картин чи ікони. Ця тема вже існує давно в інформаційному просторі. Кому належать витвори мистецтва? Частина світового фонду прихована від людей. Хто ними володіє і чому? Це і сформувало ядро ідеї спочатку моєї п’єси, а потім і вистави.

Другу дію завершував, коли відбулася прем’єра моєї попередньої вистави «Кафе республіка». На початку липня минулого року роздав акторам роздрукований текст. Як і минулу виставу «Украдену красу» вирішив ставити в «Сузір'ї». Досить цікавим був процес репетицій. Інколи творчі знахідки з’являлися зовсім несподівано. Напевне на роботу надихала неповторна атмосфера цього театру. Також вдячний за підтримку художньому керівнику цього театру, народному артисту України Олексію Кужельному.

Я відчуваю, що в цьому житті є щось, за що варто не просто жити з відчуттям Божественного начала, але за що варто й боротися. Яким саме методом? Яким завгодно. Мій головний герой попри всі загрози продовжує пошук. А шукати — це теж боротися, пошук краси — це теж боротьба. Де цю красу знайти? Здавалося б її дуже багато. Вона продається на кожному кроці. Але не кожен її зразок тебе задовольнить і ти шукаєш далі. Краса — це сенс життя.

Пояснити цю виставу може сцена, де герой згадує, як коли він був ще зовсім молодий, відпочивав зі своєю дівчиною в Криму. Вони пили дешеве вино і дивилися на зірки. А зараз цього вже немає. Є форма краси, яку вже не повернеш. Це не добре і не погано. Так задумав Творець. Ми переживає відчуття краси, саме воно наповнює наше життя сенсом.

Роль Вероніки у виставі виконує молода київська актриса Ірина Сопіт, з якою ми познайомилися три роки тому в Київському драматичному театрі «Браво» і відтоді активною співпрацюємо. Інша актриса, задіяна у виставі, Лідія Семисюк. Вона має досвід робити в різних театрах, займається викладацькою діяльністю. Це актриса по духу.

Головну чоловічу виконує мій батько, народний артист України Анатолій Гнатюк. Це міцний актор, який на своїх плечах виніс всю виставу. Тримає центральну ось. Це дуже важливо. Також грають його колеги по театру ім. Івана Франка, заслужені артисти України Олексій Паламаренко та Володимир Ніколаєнко — фантастичні, різнопланові актори, чого варті лише їхні голоси. А Назар Барушок зіграв роль палкого, темпераментного хлопця — друга головної героїні.

Сценографію робив сам. Вже другий раз використовую неонову вивіску. Мені подобається естетика неону. Арт-об'єкт вистави — куток, в якому сидить головний герой. Поставив собі завдання створити найменший елемент приміщення. Мене цікавило питання простору на сцені та простору окремих взятих кімнат і приміщень. Вирішив спробувати до яких розмірів можна зменшувати кімнату, аби вона залишалася кімнатою, і при цьому не використовувати вікна, батареї та інші елементи. Зробив кут кімнати, його ширина 1 м. 30 см. Цей кут настільки малий, що він тисне на героя, демонструє його самотність, а також те, що він ще не знайшов себе у житті. Але разом з тим у цьому куті є щось комфортне, якийсь затишок. Життя кожного з нас до певної міри нагадує такий куток.

У рамках того, що можливо в театрі, ми продемонстрували хороший результат. Я досяг своєї мети і прагну далі розвиватися в цьому напрямку. Хочу, щоб люди приходили на мої вистави не за режисерськими рішеннями чи художніми експериментами, навіть не геніальною грою акторів. Головне, аби їм був цікавий сюжет і чим все це закінчиться. Можливо звучить банально, але для мене це важливо. Коли історія цікава, все інше може просто прикрашати. Якщо людина проведе у театрі гарно вечір, десь посміхнеться, над чимось замислиться, я буду задоволений. Так бачу свій театр.

Зараз працюю над новою п’єсою, події якої відбуватимуться в добу УНР і Директорії. Там будуть історичні персонажі. Намагатимусь показати Україну поза межами України. Ця ідея народилася в стінах театру «Сузір'я». Розвиваємо її разом з художні керівником театру Олексієм Кужельним. Плануємо спершу реалізувати цей матеріал на рівні видання, хочемо, щоб люди спочатку прочитали цю п’єсу.

Також про свої враження від роботи у новій виставі ми попросили поділитися виконавців.

Анатолій Гнатюк:

«Я та моя дружина Олена були першими читачами нової п’єси нашого сина Богдана. Дуже сподобалася вже сама ідея. Ми звикли до того, що в нас крадуть матеріальні блага. Але коли крадуть нашу душу, крадуть красу — це злочин перед Небесами. Ми не маємо право цього прощати і закривати на це очі. Ця ідея мені дуже імпонує у зв’язку з тими подіями, що переживає наша країна і весь світ.

Було дуже цікаво приступити до репетицій. Спочатку репетирував роль далекобійника. Ми весь час були у творчому пошуку і в якийсь момент Богдан запропонував мені зіграти головного героя. Цей персонаж молодший за мене віком. Але на те ми й артисти, щоб перевтілюватися. Для мене був відповідальний крок погодитися на цю роль, величезний обсяг роботи, дві години не виходжу зі сцени. Це роль, яка несе серйозне філософське та змістове навантаження. Не знаю, настільки нам вдалося втілити те, що хотіли. Вирішувати глядачам. Але мені як акторові дуже цікавим був процес репетицій і реакція публіки під час прем’єри. Хочу подякувати художньому керівнику Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» Олексію Кужельному, який підтримує молоду українську драматургію. В даному випадку драматурга Богдана. Ще й дав йому крила, дозволивши ставити виставу як режисеру".

Ірина Сопіт:

«Вважаю, що в мене дуже цікава роль. Коли прочитала першу дію, то захотілося походити по київським музеям. Подивитися на картини, зокрема ті, про які згадується у п’єсі. Водночас роль складна, я довго працювала над своїм образом. Мені подобається бути адвокатом своєї ролі. Захищаю свою героїню і вважаю, що вона вчинила правильно. Намагаюся ставитися до свого персонажа з повагою. Це вже частина мене. Хоча в аналогічній ситуації можливо б вчинила по-іншому. Крім Києва вже встигли показати виставу в місті Золотоноша, що на Чернігівщині. Глядачі спочатку її сприйняли як комедію. А коли я почала розповідати свою історію, то зал немов завмер. Було таке враження, що вони дихають разом зі мною. Це для мене дуже важливо».

Лідія Семисюк:

«Мою героїню звати Анна. Це жінка у весільній сукні. Роль цікава і полярна. З одного боку це трохи дурненька і загублена особа, а з іншого бачимо глибокий біль від її проблем з чоловіком. Адже Анна одружена, а весільна сукня — це символ того, що вона хоче все почати спочатку. Яскравий приклад людини, яка загубилася у стосунках і житті. Було дуже цікаво працювати над цією роллю, адже вона дуже відрізняється від моїх попередніх героїнь. Вдячна режисеру, що дав мені таку можливість. По великому рахунку працювати в жанрі детектив/театральний слешер — це безмежно цікавий новий досвід».