Станіслав Жулковський: На передовій все по-справжньому

На гражданці ти зіткаєшся з горою нерозуміння. Приходиш з передової з чистою душею, ніби знову народжений. Ти звик, що все по-чесному і всі браття, а тут кожен може у спину вставити ніж. Дуже незвично і тяжко.

Над столицею стояв лютневий ранок. Колоні, якій не судилося дійти до Маріїнського парку довелося повертатися на Майдан. Білявий хлопчина 24-х років йшов Шовковичним провулком у купі з іншими мітингарями і побачив тінь великих крил. Майданівців на столичну долівку завалював «Беркут». Розмах крил ставав більшим, а звук від них все гучнішим. Роботу «беркутні» доробляли тітушки. Ряди Небесної Сотні поповнювалися. Останній подих бідолашні зробили під брудними кросівками гопників. Білявий хлопець рухався вкупі з іншими, і намагався не озиратися на крила. Зараз вже точно не до потойбічності. Йому треба дійти до палатки Четвертої сотні і розповісти все козакам. І він прийшов. З якісно іншим рівнем свідомості. А коли запалав Будинок профспілок, він побачив власника крил. Кількаметрова темно-сіра істота зависла над будівлею, з якої незабаром винесуть 23-х загиблих. «Янгол смерті» — подумав, світловолосий хлопець.

Знайомся, шановний читачу. Представляю тобі Станіслава Жулковського. Учасника Революції Гідності (Стас, до речі, за участь у подіях Майдану отримав Орден «За Мужність» ІІІ ступені), бійця АТО/ООС та мого доброго приятеля. Стас дійсно був свідком безчинства «беркутівців» і вбивств людей. Але ніякого янгола смерті він на Майдані не взрів. То — моя літературна вигадка, щоб заволодіти твоєю увагою. Стас цікавиться містикою, а отже я вирішила, що вона — доречна. Бог любить Стаса. Він вберіг його від загибелі на Майдані і смерті на війні з Росією. Можливо, за мужність і відданість власним принципам Він нагородив його коханою дружиною Вікторією та сином Костянтином. Про пригоди Стаса ти можеш прочитати в цьому інтерв’ю. І так, погнали…

— Хто ти за походженням?

— Мій батько — поляк. Лінія матері виходить із Росії взагалі. Дід — Микола Пилипович Єлизаров з мордовської глибинки, з республіки Марій Ел, а баба з Таганрогу. Дід пішов у 17 років на війну, у Сталінграді отримав орден героя Радянського Союзу. Він — військовий льотчик, на війні познайомився з моєю бабусею, вони дійшли до Берліну і там і залишилися. Дід Микола був командиром льотної частини і до 1985 році вони прожили у Німеччині, в місті Потсдам. Там народилася моя мати. Так що, українського коріння в мої родині немає.

— Тим не менш, ти — патріот України. Звідки в тебе цей патріотизм?

— Він у мене зародився у 2006 році, коли збірна України грала на Чемпіонаті світу, у Німеччині. Тоді у мене і прокинулися патріотичні почуття.

— Чим ти займався до війни?

— Був одним із співзасновників агентства з надання ритуальних послуг.

— Мабуть, така робота психологічно дуже важка.

— Як сказати, важка… Треба любити та цінувати справу, якою ти займаєшся. Ритуальний бізнес у чомусь схожий на волонтерство. Там дуже багато різних нюансів. Дофіга такого, що робиться за покликом душі. У мене на кладовищі завжди був порядок. Якщо я бачив, що могилку не відвідують, просив своїх хлопців порвати травичку і якщо треба, підфарбувати пам’ятник.

— Яка в тебе освіта?

— Хоча моя родина гарна та інтелігентна, я зростав вуличним пацаном. Закінчив п’яту бурсу (Дніпровське вище професійне училище будівництва — ред.). За фахом я — муляр плиточник-лицювальник.

— Ти брав участь у революції Гідності?

— Так. Янукович нахабно заграбастував владу. Я це почав розуміти у 2012 — 2013 роках. Бачив, як скрізь насаджували донецьких: починаючи з лікарень і закінчуючи міською радою Дніпра. Донецький клан, тупо на моїх очах поглинав Україну. Тим паче, я знав людей, які там знаходилися і їхні нечесні історії здобуття капіталу. Я бачив їхню суть і відчував, на що вони здатні. Знаєте, то була дійсно бандитська влада.

Але я не з того десятку, який спостерігатиме за знищенням країни. Намагався сваритися та скандалити. Але ти нічого не досягнеш, якщо один. На щастя, молоді набридло безчинство Януковича і вона виказала свій протест у столиці. Крапкою неповернення стала відмова від асоціації з ЄС. А я знав, що таке жити в Європі. Мене нестерпно обурювало загравання Януковича з москальською владою. Я зібрав речі і поїхав на Майдан.

— Скільки ти пробув на майдані?

— Від початку і до кінця. Хоча, інколи робив перерви і приїздив додому, щоб взяти участь в нашому дніпровському майдані. Я був у Четвертій, козацькій сотні самооборони.

Станіслав на Революції Гідності

— Чим займалася Четверта сотня на Майдані?

— Тим, чим і всі сотні самооборони та майданівці. Відстоювала європейський вибір і незалежність України. Бо якби ми тоді не вистояли, нас би плотно та безповоротно підсадили б на московську голку.

— Ти, мабуть, був в Європі?

— Так, в Італії, Німеччині і Польщі. А ще був у Росії. Росію я проїхав усю. Від Белгородської області до Владивостоку. Я бачив цю диру на власні очі.

— Розкажи про контрасти між Росією та Європою.

— Наведу такий приклад. Уяви сучасну вбиральню та сільську парашу. Ось і все. І це — дійсно так.

— Чим жити по-європейські відрізняється від жити по-українськи?

— Головна відмінність ховається у менталітеті. На жаль, і досі у багатьох з нас чимало залишилося радянського. Ми звикли до всього готового. СРСР дарував стандартні сценарії життя. Наприклад, ти відучився і шов на завод. Хоча, чогось іншого, окрім рабської праці та держава не гарантувала. Тоді навіть гроші нікуди було потратити. А ще радянська держава навчила красти речі з роботи, приносити їх додому та брати хабарі. На жаль, та система аж занадто глибоко пустила коріння у наші душі. Тому, український менталітет складається з радянського десь на відсотків 60.

— А ще наші люди хочуть усе і одразу.

— Так, вони прагнуть халяви. Держава їм усе винна. На відміну від українців, європеєць розуміє, що своє щастя він може побудувати тільки власноруч. І він з радістю береться за його будівництво. Безперечно, у країнах ЄС для бізнесу є дуже багато стимулів. На жаль, в Україні їх немає. Якби у нас діяли кредитні канікули, можна було б отримати розвинутий малий та середній бізнес. Тому, європієзуватися мають не лише українці, але й державні інституції. У нас лишилося дуже багато радянських законів. Чого лише вартий устав ЗСУ, з його чисельними приколами? Але проблема в тому, що владу обирає наша спільнота. Значить, вона заслуговує усе, що з нею відбувається.

— Яким стало твоє життя після Майдану?

— Змінилося на 180 градусів.

— Ти став більш свідомішим?

— Так, Майдан мене ще більше європеїзував. Я зрозумів, що не можна після себе залишати недопалки та переходити дорогу на червоний колір. Я привчив усіх своїх друзів не смітити і не кидати бички. Коли ми повернулися після Майдану, проводили у місті суботники. Прибирали набережну і острів Шевченка. Тобто, я дуже змінився. Дуже вплинуло те, що я побачив. То був перший бій, перше оточення і перший страх…

— Як усе відбулося?

— Події припали на 18 і 19 лютого. О 8-й ранку ми сформували колони на Майдані і десь о 9-й годині піднімалися до Маріїнського парку. Коли ми майже дійшли, почався заміс. По нам відкрили вогонь і нас почав розганяти «Беркут». Люди тікали, хто куди. Саме тоді я побачив чоловіка без скальпу. Ми відійшли на Шовковичний провулок, і я спостерігав, як добивали протестувальників. «Беркут» збивав людей з ніг, і вони падали на асфальт. Потім свою брудну роботу виконували тітушки: вони забивали непритомних майданівців ногами до смерті. Ви ж пам’ятаєте, як багато зникло людей під час подій на Майдані? Декого знаходили в річках та лісах мертвими…

Ми поверталися на Майдан розсіяними купками. Я йшов зі сторони КМДА і одразу зайшов до палатки моєї Четвертої сотні. Хлопці сказали, що Майдан оточений. І вони мали рацію. Я озирнувся і біля готелю «Україна» побачив «Беркут». Народ почав потроху розбігатися, використовуючи відхід з боку КМДА — єдиний шлях для відступу. Коли запалав Будинок профспілок, на Майдані нас лишилося 200 — 250 чоловік. Там знаходилися поранені і вони заживо згоріли жахливою смертю. Я і досі пам’ятаю їх страшні крики. Ми намагалися штурмувати «Беркут», щоб врятувати людей, але нас таранили БТРами. У результаті, ми знищили БТР та водомет і почали палити все, що було на Майдані. Використовували навіть куртки та палатки, бо шини вже закінчилися. Робили стіну, аби до нас не міг вдертися «Беркут». Тим часом «беркутята» слухали музику. Поставили колонки і ввімкнули пісню Висоцького «Йде полювання на вовків». З того дня я зненавидів Володимира Семеновича.

Тим часом, Будинок Профспілок продовжував палати. Пожежники таки приїхали і, щоб врятувати людей, хотіли від гідрантів розмотати рукав. Не судилося. «Беркутня» завадила їх роботі та закидла їх гранатами. Хлопці підбігали до нас і казали таке: «Вибачте, це не наша війна. Ми і так робимо все можливе для порятунку людей, але нам не дають працювати». І люди згоріли, бо пожежникам не дали банально облити Будинок профспілок водою. Але ми вистояли. Хоча думали, що хана. Під ранок почали підтягуватися кияни та хлопці з областей, і ми почали наступ. Потім мене контузило на Інститутській.

— Що там відбувалося?

— Ми йшли по вулиці вгору. Тим часом, відступаючі «мусора» вирішили мститися і стріляли по нас з вогнепальної зброї. Але вони були не єдиною загрозою для майданівців. По нам працював снайпер і в нас кидалися гранатами. Одна з них пролетіла біля моїх ніг і мене довбануло не по-дитячому. Потім ми, як тоді вважалося, перемогли, і 23 лютого я повернувся додому.

Рідні і друзі переживали за мене, що хана. У Дніпрі я вийшов на народне віче, яке відбувалося біля пам’ятнику Чкалову. Наша колона вирушила під ОДА знімати меморіальну дошку Дзержинському (одному з винуватців Голодомору — ред.). Таблички позубилися, але невдовзі, російські «ватники» вирішили загарбати Дніпро.

На місці знесеного пам’ятника Леніну місцеві патріоти організували меморіал Небесної Сотні. Це явно не подобалося «ватникам». Вони потрощили меморіал, порвали фото і розбили лампадки загиблим. По рації я та інші хлопці отримали наказ підтягуватися під ОДА. Там очікувалася сепарня, якій ми мали б розчистити пики. Але у них щось не вийшло і вони не прийшли під облдержадміністрацію.

— Хто ці проросійські сили?

— Прихильники місцевого «ватана» Віктора Марченка, завезена з Кривого Рогу гопота та люди з мокшанським акцентом. Звісно, стверджувати, що останні саме з Росії я не можу, але давайте згадаємо Моторолу. Він був активним учасником Харківського антимайдану, і його привезли з Московії.

— Як для тебе почалася війна?

— Я одразу пішов до військкомату, але мені уперто не давали повістку. Щоб пройти комісію заднім числом, довелося заплатити лікарям. У серпні 2014 року я потрапив у 1039-й зенітно-ракетний полк, який дислокується у СМТ Гвардійське. Там для мене і почалася війна.

2 батарея 1 ЗРДН, 1039-й зенітно-ракетний полк

— Розкажи про свій перший бій?

— А що там розповідати? Запустили ракету — ось вона і пішла по ворогу. Ми управляємо у самій БМЦі операторами наведення. Я тоді був оператором дальності, потім став зам командиром розрахунку — це сержантська посада. Повернувшись з мобілізації, я пробув кілька місяців на гражданці. Мотався і возив разом з Дмитром Поворотним і Юлією Курочкіною волонтерку для хлопців. У січні 2016 року знову пішов на контракт. Зрозумів, що війна незакінчена, зупинятися не можна і повернувся до свого полку.

Стас та його побратими їдуть на війну. Станіслав у сонячних окулярах

— Що тобі найбільше запам’яталося на війні?

— Атмосфера побратимства. Там була дійсно сім’я. Все правдиво і без фальшу. А ось цинічних випадків з боку ворога було дуже багато. Я розповім вам про розстріл у Сартані (Донецька область — ред.). Наші хлопці тоді, у 2015 році жили біля цвинтарю і могли спостерігати похоронні процесії. В одну з них вцілили ворожі «Гради». Це — великий цинізм. Окупанти цілеспрямовано зробили постріл по людях і без загиблих не обійшлося. Одну жінку розірвало навпіл.

Якось нас отруїла місцева бабуся. Принесла креветок, ми їй повірили і скуштували «гостинець». Двоє наших хлопців потрапили у реанімацію, а я лежав з температурою 42 градуси. Випадок трапився у Маріупольському напрямку, біля села Мангуш.

У серпні 2016 році, я мабуть, маю дякувати долі за збережене життя. Ми отримали завдання відпрацювати у Саханці. Наша «беемка» несподівано зламалася, і ми залишилися. А ось інші хлопці з морської піхоти поїхали виконувати беерку (бойове розпорядження — ред.). Тоді працювала ворожа САУ «Гвоздика» 2с1. Три її постріли — і побратимів немає. Усі вони згоріли заживо.

Про цю загибель ніде, а ні пари з вуст. Хлопців навіть не згадали у бігучій стрічці в новинах. Я не витримав і про цей випадок розповів на Фейсбук. О, як мені тоді перепало. Мене звинуватили, що я розводжу паніку. Щоправда, на наступний день ми отримали підкріплення, бо плюс до всього відстань між нами і сепарами дорівнювала 5 кілометрів. Вони нас довбали зі всього з чого тільки можна було.

Згодом я дізнався, що окупантам здали позиції наших загиблих. Мій знайомий побратим по Майдану виявився контророзвідником. Причиною смерті хлопців в беемці виявився місцевий дідусь. Він їздив на мопеді, працював ворожим коректувальником і дав окупантам координати. За смерть моїх побратимів він отримав чи то 300, чи 500 доларів.

— Дідуся покарали?

— Знаю тільки, що його взяла контророзвідка. Про цю справу не казали ні УТ1, ні інші канали. У ті роки багато чого приховувалося. Нас там не повинно було бути, бо діяв режим Мінську. Але наші війська стояли та не пускали москалів далі. Якщо сепар робив один постріл, по ньому працювала ціла батарея. Нам дозволялося використовувати усі знаряддя. У випадку конкретного загострення, підключали «Гради» та «Урагани».

— А зараз «прсто надо пєрєстать стрєлять»?

— Так, усі братушки. Коли я йшов на війну, у мене була неприємна розмова з двоюрідним братом. Він — льотчик-штурмовик з російської Чети. Зателефонував мені і сказав: «Если я прилечу вас бомбить ты меня собьешь?» — «А зачем ты прилетишь нас бомбить?» — «Ну как же ж, у вас фашисты подняли голову»… З того дня ми втратили нормальне спілкування. Він ще кілька разів телефонував і доводив, що в Україні люди помирають від голоду… Війна — вона така. Але завдяки ній у мене з’явилися інші родичі. Я познайомився зі своєю коханою дружиною Вікторією.

— Розкажи.

— У нас на позиції під час обстрілу загинула кішка. У неї залишилися кошенята. Один з них, фактично, втратив нюх. Я взявся за Семена зі всією душею: почав відходжувати і відгодовувати. Одного ранку повернувся з бойової роботи, зайшов у бліндаж, а він спить на моєму спальнику догори лапками. Зробив мімімішну фотку і виклав її на Фейсбук. На неї відреагувала Вікторія, і так зародилося наше спілкування.

Фотографія, яка об'єднала серця

Вікторія займалася волонтерством. Вони з мамою робили консервацію і відправляли хлопцям на передок. Сама вона родом із Запоріжжя. Через декілька тижнів вона наважилася і приїхала до мене на війну. Ми зустрілися і вирішили бути разом.

Кошенятам маму замінили солдати ЗСУ.

Невдовзі наш табір обстріляли з «Градів», і командування ухвалило рішення змінити місце розташування. Ми переїхали в Павлопіль. Я вирішив, що годі котику вештатися на війні. Нехай йде на дембель і живе в квартирі. Телефоную коханій, і вона недовго думаючи, прилітає на «блаблакарі» за Семеном на передову. Через кілька годин кіт — символ нашого знайомства став дніпрянином.

Невдовзі до Дніпра перебралася і Вікторія. Наше весілля відбулося 26 листопада 2016 року. Я був у вишиванці, а вона у вишитій сукні. Одружилися через два місяці після знайомства. А що? Я не бачу сенс тягнути кота за хвіст. Я був військовим. Сьогодні — живий, я завтра міг загинути. У нас народився син Костянтин. Я його забирав з пологового будинку також у вишиванці. Зараз синочкові 2,5 рочки. А одразу після народження Костянтина для мене закінчилася служба в армії. Не дозволяло підірване здоров’я і здобута на Майдані контузія.

Тепер чоловік та дружина.
Синуля їде додому
Щастя бути батьком.

— В яких містах ти був на передовій?

—  Мені легше сказати, де мене не було за чотири роки на фронті, ніж розповідати про щось конкретне. Наприклад, я не брав участь у подіях на Саур-Могилі. Я був у всіх бойових напрямках, починаючи з сектору, А і у всіх напрямках сектору М, також під Дебальцевим.

— Що відбувалося під Дебальцевим?

— Це був зомбі апокаліпсис і все рвалося. Москальня йшла, пацани їх клали з ДШК. Один ряд лягає, потім виходить інший і пре на тебе. Мій підрозділ мав відношення до дебальцівської операції, але я більше про неї нічого не можу розповідати.

А взагалі, я люблю такий трешак. Я весь час чекав на заміси і хотів у них потрапити. На Маріупольському напрямку Сартана — Талаківка нас так накрили, як не крили давно. Ми були в замісі десь тиждень. За весь цей час я проспав не більше трьох годин. Мені телефонує подруга та співачка Христина Панасюк і питає: «Ти поранений?», — в мене голос був безсилий, що капець. За тиждень мало бути наше з Вікою весілля. «Куди поранений? — відповідаю я. — Мені не можна бути пораненим». Вона ніколи не чула мене таким. Згодом вона подзвонила Віці і сказала, що зробила нам подарунок на весілля — написала пісню. У композицію «Я не втомився, сили я маю», вона перенесла мій втомлений голос, неспані шість ночей і чутні по її сторону зв’язку розриви. Ще одну пісню вона написала спільно зі мною. Вона називається: «Триста тридцять три» і присвячена артилерії. Я прийшов на дембель і допомагав їй з термінами.

— Чи складно було адаптуватися до цивільного життя?

— Для мене це було великою проблемою. Знаходячись на гражданці, троє моїх хлопців полетіли у Ирій. Один з них пішов прямо під час нашої телефонної розмови. Його звали Вовка, а побратими називали «Парасєєм». У нього були проблеми з дружиною. Вовка часто телефонував до мене і сумував за часами, проведеними на передовій. Казав: «Командире, я не можу без тебе та братиків». — «Так у чому проблема?», — запитував я. «Ти живеш у Приморську, сів на потяг і приїхав. Посидимо разом та відірвемося по повній». Він скаржився то, що у нього немає грошей, або посилався на велику завантаженість роботою. А коли від Вовки пішла дружина, його геть накрило. Подзвонив, і плакав: «Командире, прощавай. Без дружини та дітей мені немає сенсу жити, ще й вас поруч немає». — «Ти що, гонеш?», — заперечив я. Але в цей момент він вибив табуретку у себе з під ніг…

Станіслав і Володимир

На гражданці ти зіткаєшся з горою нерозуміння. Приходиш з передової з чистою душею, ніби знову народжений. Ти звик, що все по-чесному і всі браття, а тут кожен може у спину вставити ніж. Дуже незвично і тяжко.

— Що найскладніше на гражданці?

— Акліматизуватися та звикнути, що тут не так, як там. На передовій все просто та зрозуміло: тут — ми, а там — окупант. На гражданці все складніше, треба навчитися визначати ворога самотужки. Але не кожен ворог може бути ворогом, а друг — другом. Перший рік після фронту людина спалахує мов запальничка. Ти нервуєш через будь-яку дрібницю. У таких ситуаціях людину краще не чіпати, бо у неї рватиме дах. Це я по собі знаю.

— А особисто тобі акліматизуватися вдалося?

— Після першої демобілізації не особливо. Тоді мене покинула дівчина, і я вирішив покінчити з собою. Пішов на кладовище, випив одним заходом чікушку горілки, перезарядив пістолет, приставив його до голови, але «Макар» дав відсічку. Я зрозумів, що Господь мене підтримує, а значить я потрібен на Землі. Минуло ще трохи часу і я повернувся на війну. Вона мені навіть допомогла. Зробила черствішим та загартованим. Раніше я був чуттєвим і боляче переносив зраду дівчини. Але я впорався, і в мене зникли всі думки про самогубство.

— Це правда, що на війні немає невіруючих людей?

— Мене на війні охрестив капелан Дмитро Поворотний. Це було у 2016 році, в Сартані. Чесно кажучи, охреститися хотів давненько, ще з дитинства. Я був дуже допитливим малим і любив читати. Перечитав всю домашню бібліотеку, а коли ходив у гості до однієї знайомої — церковну літературу. Згодом вдарився — і прочитав Біблію. Але оскільки моя родина військова, а мама — лікар у званні полковника, то на рахунок віри особливо не зациклювалися. Казали: «Та нащо воно тобі треба?». Не покинув свій намір і подорослішавши, але план охреститися постійно зривався. А тут Поворотний зателефонував до нас, обіцяє привести їжу, а потім каже: «Ти нехрещений, і ось сьогодні охрестишся по-любому» — «Хотів вас як раз про це попросити», — відповів я. Моїми хрещеними батьками стали: телеведуча Юлія Курочкіна та мій побратим. До речі, Дмитро Поворотний охрестив мого сина Костянтина.

Дмитро Поворотний проводить службу на передовій.

— Чим ти займаєшся на гражданці?

— З друзями ми створили громадянську організацію «Рух за суспільну справедливість». Більшість її учасників — ветерани війни з Росією. Ми, у першу чергу, допомагаємо родинам загиблих. Садимо в них на ділянках дерева, копаємо огороди, рубаємо дрова та робимо інші господарські роботи. Якщо потрібно, ходимо з ними по судам та надаємо їм юридичну допомогу. Ще один центр діяльності організації — патріотичне виховання молоді. Дуже багато навчальних закладів міста: шкіл та технікумів нам дозволяють виступати на уроках.

Ще ми намагаємося побороти засилля корупції в Дніпрі. Особливо на рівні міських чиновників та мера. Бо корупція — це крок назад, у совок та москальське минуле. Мер Дніпра Борис Філатов прийшов до влади на патріотичних гаслах, а тепер про ветеранів війни з Росією згадує раз на рік. І то не кожен. Ми воювали не заради того, щоб розкрадалися бюджетні кошти. Я та мої побратими по громадській організації обурені корупційними апетитами і безчинством мера Бориса Філатова.

ГО "Рух за суспільну справедливість".

А зараз, у наш непростий час пандемії коронавірусу, возимо стареньким продукти, а в лікарні Дніпра — безкоштовні дезінфікуючі засоби.

— На скільки, з твоєї точки зору, є важливим патріотичне виховання молоді?

— Безперечно, воно важливе. Але не менш важливо, як його підносять. Я був тим самим школярем, до якого у 90-х роках приходили фейкові ветерани Другої світової війни. Вони, всі обвішані орденами, хизувалися подвигами. Я нудьгував, дивився на них, і радів, що завдяки ним відмінили шкільний урок.

На мою думку, багато залежить від персони і вмінь оповідача. Дуже важливо зацікавити молодь, а не просто прийти, надати суху статистику, побрязкати медалями і піти геть. Я нерідко отримував критику за свій молодіжний сленг. Описував дітям тітуошк, як гопників з району. Я намагаюся зробити свої розповіді для школярів близькими і зрозумілими. Проводжу паралель з комп’ютерними іграми і порівнюю їх з війною. Я не раз бачив у дитячих очах вогники. Якось школярі встали і зааплодували. Я не очікував від них такої реакції. А якщо розповідати у стилі: «Я прийшов на війну у 2015 році, зранку прокинувся, почистив зуби і зварив каву», — це нічого не дасть. Людям таке слухати нецікаво.

— Як змінити ментальність українців на краще?

— Почати думати, що своє благополуччя ти можеш побудувати тільки сам, і ніхто тобі нічого не винен. Халяви не буде. Твоє благополуччя у твоїх руках.

— Як твої хоббі?

— Вбивати людей російської національності (сміється). Я вже забув, що є таке слово хобі. Чим доросліше становишся… тим хрін його знає, зникають інтереси. У принципі, рибалка, футбол та містика. Дуже люблю книжки на езотеричну тематику. Ніяк не можу знайти переклад «Некрономікону» — праці араба Абдула Аль-Хазреда. Оригінал цієї книги мертвих зберігається в Луврі. Мені б її було дуже цікаво почитати. А ось суспільну діяльність хобі не назвеш. Це, радше, — покликання. Я реально кайфую, коли комусь щось підганяю. Я з тієї плеяди людей, яка любить більше давати, ніж отримувати. Коли ти даєш, відчуваєш багато позитивних емоцій, відчуваєш себе корисним. Іще дуже люблю тварин. У мне їх троє. Повернувшись з війни, підібрав іще двох котів.

Ще трошки фронтових тварин.

— Як звати твоїх котиків?

— Окрім Семена у мене є ще дві кицьки. Чорна — Ліліт і руденька — Рубі. Чорну я підібрав сам, а руденьку Вікторія. Рубі увійшла в наш дім у день смерті мого друга. Він також був рудим…

— Яка в тебе мрія?

— Виграти війну. Також хочу, щоб про нашу державу казали не як про колишню країну СРСР, а як про одну з лідерів ЄС.