20 лют, 2019 0 Коментарів

Роман Зіненко: багато учасників Іловайської операції не розуміли, що відбувалося

Роман Зіненко: багато учасників Іловайської операції не розуміли, що відбувалося

«Мине час. Війна скінчиться і стане історією. Щоб зберегти про неї правду в деталях, літописцям доведеться вивчити не тільки офіційні документи, але і перевірити численні свідчення безпосередніх учасників бойових дій. Відокремити вигадки і маніпуляції від дійсних фактів і свідчень. Оцінки, враження і свідчення звичайних людей, втягнутих у бурхливі історичні процеси, не завжди співпадають з офіційно оприлюдненими…»

Ці слова – епіграф до двотомника «Війна, якої не було», написаного добровольцем «Дніпра-1» Романом Зіненком. Книжка, під редакцією відомого журналіста Юрія Бутусова, побачила світ у видавництві «Folio» у 2019 році. «Війна, якої не було» вже друга праця добровольця. Перша – «Іловайський щоденник» – особисті спогади автора. Вона вийшла в 2016 році і знайшла своє місце на поличці президента України. У двотомнику Роман Зіненко опублікував ретельно перевірені свідчення учасників Іловайської операції. Таких як він називають «людина з місією». За два тижні Іловайської операції та виходу коридором смерті він лишився неушкодженим і не отримав жодної подряпини.

Неофіційна презентація «Війни, якої не було» відбулася у вузькому колі, на зустрічі, організованій Українською етнічною спільнотою у Дніпрі. На захід прийшла дружина бійця, три його доньки та представники міської інтелігенції. Під час презентації Роман Зіненко розповів про те, як писалися «Іловайський щоденник» та двотомник «Війна, якої не було», а також відповів на питання дніпровців. З деякими аспектами із розповіді бійця можна ознайомитися у цьому матеріалі i-ua.tv.


Роман Зіненко: багато учасників Іловайської операції не розуміли, що відбувалося
Книжки – це потреба висказатися

«Іловайський щоденник» є дивом. Таким собі збігом обставин, якого не мало бути. По-перше, я закінчив 10 класів школи. У мене немає вищої освіти: ні історичної, ні журналістської, ні будь-якої іншої. Тільки зараз, у свої 45 років, я навчаюся заочно у Металургійній академії за спеціальністю економіка підприємств. Я не знаю, звідкіля в мене взялися ці здібності. Я ніколи не був творчою людиною. Втім, відчув гостру потребу висказатися і почав її виливати в «Іловайський щоденник».

Написати книгу власних спогадів мене спонукали загиблі хлопці. Дивився на їхні портрети на Алеї Героїв і бачив біля них дві дати: народження та смерті. Ще було слово «Пам’ятаємо!». Але пам’ятаємо що? Більшість із нас зовсім не знали, як вони загинули і поводилися в бою. Але ж їх подвиг має надихати майбутні покоління!

У «Іловайському щоденнику» я описав смертельне поранення Андрія Савчука. Він зміг вийти живим з оточення, але помер в лікарні Мечникова у Дніпрі на очах в своєї мами Галини. Чотири хлопці, які знаходилися поруч з Андрієм, загинули одразу. Вижити вдалося тільки Костянтинові Кравченку. Але міна, яка вбила його побратимів, відірвала у нього півпальця. Мабуть, у Костянтина гарний янгол-охоронець. Він залишився живим навіть після нападу неадекватної жіночки в оперному театрі, яка його била по голові молотком. Зрештою, у неї дуже сильно зіпсувалася карма – і вона повісилася в тюрмі.

Коли я працював над книжками, мене охопила хвороба. Був неначе одержимий власними спогадами і прагненням розповісти, як загинули мої побратими. Писав так, ніби від цього залежала доля світу. Дехто з хлопців тримає все пережите у собі. Але навіщо? Наприклад, коли я все виказав на папері, мене перестали пригнічувати погані думки. Раз у раз, я перечитував написане. Здавалося, що я маю пережити всі події багаторазово і описати їх так, щоб інші люди себе відчули на моєму місці. Врешті решт, склався текст «Іловайського щоденнику». Я передавав рукопис у видавництво «Folio». Там мене просили його перечитувати по кілька разів, бо потрібно було переконатися у правильності всіх прізвищ. Але коли працівники «Folio» дали мені переддруковий варіант на фінішну вичитку, я всіх послав до біса: «Відчепіться, бо ніякої книги не буде!». Та коли «Іловайський щоденник» побачив світ, я ніби відчув душевне полегшення.

У цій книзі я згадав усіх, хто був зі мною поруч під час виходу «зеленим коридором». На жаль, на момент написання «Іловайського щоденника», ці хлопці не мали ні вдячності, ні державних нагород. Книга вийшла тиражем у 6 тисяч примірників і, можливо, допомогла змінити ситуацію. Тільки тоді хлопці, нарешті, отримали медалі та ордена.

Отже, я спочатку планував написати таку собі збірку спогадів бійців, які бачили загибель побратимів. Потім ці спогади почали поширюватися і поширюватися. Врешті решт, вони склалися в книгу, яка навіть не вмістилася в один том.


Роман Зіненко: багато учасників Іловайської операції не розуміли, що відбувалося
Спогади бійців ставилися під сумнів

У наступній роботі – двотомнику «Війна, якої не було», мені вдалося зібрати спогади понад сотні рядових бійців і офіцерів більше, ніж з 25 підрозділів. Але, чесно кажучи, спочатку жодному з них не вірив і ставив їх слова під сумнів. Я неодноразово був свідком, як по телебаченню хлопці ділилися своїми вигадками із журналістами та громадськістю. Тому, мені доводилося ретельно перевіряти всю зібрану інформацію. Просив бійців згадувати імена тих, хто з ними був поруч в Іловайську, а потім виходив з тими людьми на розмову. Щоб перевірити спогади, я спілкувався з трьома сотнями хлопців. Завдяки їм, у цій книзі за прізвищами згадано близько семисот осіб. Я не знаю, скільки описано випадків загибелі. Намагався підрахувати, але не вдалося.

Було дуже важко розговорити бійців і офіцерів таких засекречених підрозділів як 3-й окремий полк спецназу, 74-йокремий розвідувальний батальйон та 73-й морський центр спецоперацій «Морські котики». Але я – колишній морський піхотинець, тому знайшов підхід до кожної людини. Ці бійці розповідали певні моменти, де неможна називати прізвища, тому мені доводилося писати лише позивні. Аби картина Іловайської операції була якомога повнішою, я додав до двотомника ще один пазл – власні спогади, занотовані в « Іловайському щоденнику».


Роман Зіненко: багато учасників Іловайської операції не розуміли, що відбувалося
Книги не дають відповіді на питання: «Хто винен у Іловайській трагедії?»

«Щоденник» – книга моїх власних спогадів. До мене приходили науковці: кандидати та доктори наук і говорили: «Після «Іловайського щоденника» писати більше нічого». Але варто зазначити, що на момент 2016 року про Іловайськ не було жодної праці. Я вам навіть більше скажу: багато учасників тих подій, досі не розуміють, що відбувалося.

Людина могла стояти на одному пості два тижні і знати лише про події на відстані 100 – 500 метрів, навколо себе. Але вона не розуміла, що відбувається в найближчому кілометрі. Наприклад, ми знаходячись в місті Іловайськ, і гадки не мали про ситуацію в сусідньому селі. Був день Незалежності, йшов бій, ми перемогли і захопили ворожий опорний пункт. Ми навіть не підозрювали, що перебуваємо в оточенні. У передачах про Іловайськ ведучі задають питання, не розуміючи їх сенси. А люди, що на них відповідають – представники різних підрозділів, розповідають тільки про окремі події. Але ніхто до цих пір не намагався скласти цілу картину подій Іловайської операції.

У різні часи в ній брали участь приблизно 2 тисячі осіб. З оточення вдалося вийти близько півтори тисячі бійцям. Із них у двотомнику згадано 700 осіб. Тобто, кожен третій. Іловайська операція офіційно почалася 7 серпня 2014 року, коли батальйон «Кривбас» намагався штурмувати цей населений пункт, і завершилася кривавим коридором 29 серпня. Книга не дає відповіді на питання: «Хто винен?». Я на той час я був лише звичайним молодшим сержантом міліції«Дніпро-1» і добровольцем. Я не офіцер. Я не ставив за мету знайти винуватця трагедії. Там лише зібрані спогади бійців. Хлопці відповідають на питання: «Як це було?». Можливо, більше детальну оцінку дадуть фахівці, які вивчатимуть іловайські події.

Я вважаю свою роботу може вдалою, але не завершеною. Сподіваюся на відгук хлопців і офіцерів з тих підрозділів, про які я писав. Але всі тільки хлопають в долоні і хвалять мою книгу. Але що мені від їх оплесків! Краще б сказали, що не так і розповіли, про кого я не згадав..

Іловайськ – це збіг обставин на межі невірогідності

Усім відомо, що під час іловайських подій, українці захопили в полон російських десантників. Люди більш-менш знають про тих хлопців, які взяли десятьох іхтамнєтів. Але не варто забувати про іще двох російських десантників – Руслана Ахметова та Арсенія Ільмитова. Однак обставини затримання цих окупантів залишилися невідомими. У результаті моїх розвідок вийшла майже детективна історія.

Коли під Дзеркальним розбили хлопців з 51-ї бригади, їх керівництво не знало, що робити далі. Тому вирішило дати наказ відходити. Відступаючи, бійці 51-ї бригади хапають у полон двох російських десантників і випадково стикаються з групою спецназу. Українські спецпризначенці доповідають командуванню про найманців. Тим часом, до одного з представників командування вийшли на зв’язок російські офіцери, які гарантувати в обмін на своїх підлеглих вихід з оточення….

Іловайськ ніби насичений моментами на межі невірогідності. Інколи люди виживали, коли не мали вижити, а ті, які мали вижити – гинули. Як, скажімо, мій командир Денис Томілович. Наше БМП рухалося через Новокатеринівку, пряме влучання у голову – і його не стало. Це майже невірогідно. Так влучити може тільки крутий снайпер. Тим не менш, Дениса немає. Я не розумію, чому я живий. Денис сидів біля мене. Це був один із моментів, які спонукали мене написати «Іловайський щоденник». Я хотів розповісти про загибель мого командира. В нашому першому взводі не було жодного загиблого, хоча ми мали багато поранених. Денис нас вивів з оточення, а сам загинув.

У книзі описані десятки бойових зіткнень. Є навіть момент, як українці віджали російський танк. Але громадськості ім’я цієї людини і досі не відоме. Вона і досі не герой України! Уявляєте, людина захопила танк, який показали на весь світ як свідоцтво російського вторгнення, але ніхто нічого про неї не знає! Це капітан Віталій Яворський. На той момент він мав 21 рік.


Роман Зіненко: багато учасників Іловайської операції не розуміли, що відбувалося
Герої мають залишитися Героями

Хочу зазначити, що у книзі опубліковано далеко не все. Дуже не все. У моєму архіві диктофонних записів збережені розповіді бійців. Можливо колись, я дозволю його відкрити. Але його оприлюднення відбудеться точно не за моє життя. Просто існують окремі речі, про які не варто знати суспільству. У бою часто виникають ситуації, які лише для тих, хто в бою. Це нікого не стосується і тільки для нас.

Під час наших розмов бійці згадували все. Розповідали так, ніби прийшли на сповідь. Спочатку я сам шукав людей, а потім люди шукали мене. Мені було дуже приємно, але водночас, і неймовірно важко. Скажімо, я намагався дізнатися подробиці загибелі того, чи іншого бійця. Але хлопці казали: «Ромо, нащо тобі це потрібно? Ти цього все одно не напишеш. У нього на школі є меморіальна дошка, йому вже складають вірші. Що тобі іще треба? Хочеш сказати правду? Тебе його мама закидає камінням». Тому, я керуюся думкою: всі, хто загинув – Герої. Вони і так віддали найдорожче, що мали – своє життя. То ж нехай вони героями і залишаються. Саме тому, я свідомо вирішив багатьох тем не торкатися.

Про психологічні трансформації

Мої книги показують різні варіанти трансформації людської психіки. Були випадки, коли зранку боєць – трус. Він сидить у підвалі та боїться вилізти на вулицю, але ляпас товариша приводить його до тями. Його витягають на позицію, і незважаючи на попереднє боягузтво, він нормально тримає бій. Потім знову ворожий обстріл, його накриває і він піддається паніці. Вчергове повертається до реальності під час бою і б’ється як герой. Так само сміливо поводиться, коли намагається прорватися крізь оточення. Але варто було йому потрапити в полон, як він кричить: «Слава «Новоросії» і слава Путіну!».

Ось такі відбуваються трансформації. Тобто, сьогодні людина сміливець, а завтра – покидьок. Щоправда, інколи відбувалося навпаки. Людина не завжди знаходиться в одному єдиному стані. А в бою хлопці їх можуть переживати щогодини. Якщо у бійця, припустимо, є орден «За мужність», про що це говорить? Зовсім не про одвічну мужність. Медаль свідчить про те, що боєць колись проявив мужність і йому є, чим пишатися. Однак подібні нагороди зобов’язують. Від таких людей вимагають більше, ніж від інших. Якщо вони десь схиблять – це дуже погано.

У книзі відображено, що люди можуть бути різними. Сьогодні – одними, завтра – другими, а післязавтра – третіми. Але найкраще, коли людина змінюється на краще. Я ще не зустрічав жодного бійця, який би назвав себе героєм. Кожен з них добре розуміє, що в один момент людина проявляє слабину, а в інший – показує свої найкращі якості. Але герої всі полягли. Вони віддали за Україну своє життя. Саме тому вони – герої. А ми – живі маємо шанс на помилку, бо в нас ще є час щоб її виправити.

У книзі я намагався розповісти про героїв і про не героїв. Про тих хлопців, про яких українці можуть ніколи не дізнатися і не почути. Один із них – боєць 93 ОМБр Володимир Кривульський. Три виходи в АТО. Немає УБД. Після інсульту сидить в селі. Два роки умовно. Притягнений до відповідальності за самовільне залишення частини. Колись його змусили підписати відповідну бумажку. Хлопець дуже довго виходив з під Іловайська. Коли з’ясувалося, що всі кому треба було вже вийшли,тих, хто не повернувся, внесли у два списки: зниклих без вісті та втікачів. На жаль, Володимир потрапив до другого.

Він також заслуговує на УБД. Якщо йому не можуть допомогти політики, які не раз обіцяли свою підтримку, я поширю його історію у тисячах томів своєї книги. Нехай її прочитає і президент. Нехай він дізнається, що у невеличкому селі є такий Вова Кривульський, якого покинули друзі і він сам залишився в оточенні. Нехай президент буде в курсі, як Вова проривався і як живе зараз.


Ірина Сатарова




Артур Дерев'янко: серед афганців дуже багато українських патріотів
Коментарі 15 лют, 2019

Артур Дерев'янко: серед афганців дуже багато

Вони зараз воюють проти росіян. На теперішній час, 18 афагнців загинули захищаючи Україну. Точну...


Сергій Дацюк: в Україні може виникнути нова революційна ситуація
Коментарі 06 кві, 2018

Сергій Дацюк: в Україні може виникнути нова

За прогнозами різних експертів, це відбудеться у 2019 році, у зв'язку з виборами. Спочатку...


Юрій Буздуган: Україна має стати 30 державою «золотого мільярду»
Коментарі 26 січ, 2018

Юрій Буздуган: Україна має стати 30 державою

Світ поділений на дві великі групи. Перша – так званий «золотий мільярд», до складу якого входять...


ЧОМУ МАЙДАН СТАЄ ЗНОВУ АКТУАЛЬНИМ?
Коментарі 0 Комментариев

ЧОМУ МАЙДАН СТАЄ ЗНОВУ АКТУАЛЬНИМ?

Ви згодні з тим, що нам треба змінити систему? Але ж для цього необхідно прибрати весь правлячий клас, який стоїть на її сторожі. Чи можна це здійснити шляхом представницької демократії – відповідь для більшості очевидна – НІ (для цього варто лише...

22 бер, 2019
Микола Голомша: кожен випускник школи має володіти українською мовою
Коментарі 0 Комментариев

Микола Голомша: кожен випускник школи має володіти українською мовою

Тільки тоді перед цією молодою людиною відкриються перспективи в державі під назвою Україна. В іншому випадку, без знання української мови, вона виявиться непридатною для державної служби. Крім того, навіть, маючи здобутий фах, такий громадянин...

20 бер, 2019
Сергій Дацюк: нам бракує системної культурної політики
Коментарі 0 Комментариев

Сергій Дацюк: нам бракує системної культурної політики

Загальна культурна політика повинна пояснити, що ми робимо і наскільки швидко. Будь-які мовні закони, що виходять по за її межі, приречені на недієвість та невиконання. Відповідно, будь-які непогані ідеї, через свою окремішність не матимуть...

20 бер, 2019