Про простих людей. Жорстко і безкомпромісно

Усе написане нижче є моєю суб’єктивною точкою зору і на істину в останній інстанції не претендує.

— Доця уже 4 года не может в вуз поступить. Голосовала за Зеленского, думала, что он отменит ЗНО, но все продолжается как и прежде, — скаржиться своїй колежанці продавчиня магазину одягу у Дніпрі. На вигляд, жіночка років 45.

— Все на армию уходило, а на нас забили болт. Надеялся, что при Зеленском жизнь наладится. Видимо, ошибся, — казав до свого напарника охоронець бази відпочинку в Одесі, чоловік віком 60+.

Що ж, мабуть, тут винен сам Володимир Зеленський. Він нікому нічого окрім умовної манки з неба не обіцяв. Фактично, він виявився такою собі мильною бульбашкою. Кожен з його виборців її бачив по-своєму. Усе залежало від бурхливості уяви і політично-векторних вподобайок. Для когось мильна бульбашка переливалася барвами російського триколору, а для когось жовто-блакитного прапору. А коли немає конкретики — є простір для розгулу фантазій. Ось вони і понавигадували собі усякої всячини. У тому числі, і скасування ЗНО. Хоча такого Зе нікому не обіцяв. У нього навіть гасло було «Ні обіцянок, ні пробачень».

Але годі про Зеленського. Зараз почнемо дуже невдячну справу. Невдячну, бо завжди мейнстрімно було критикувати політиків, а народ залишався чимось на кшталт, священної і багатостраждальної корови. Ми поговоримо про так званих простих людей. Чесно кажучи, дуже довго думала, як краще назвати тих, чиє життєве кредо зводиться до фрази «мені всі винні» (держава, рідні, суспільство), а громадянська активність — максимум до галочки у виборчому бюлетені та проплачених мітингів. Усе написане нижче є моєю суб’єктивною точкою зору і на істину в останній інстанції не претендує.

Простих людей ми зустрічаємо на своєму життєвому шляху з ритмічною регулярністю. Це, наприклад, ваш знайомий Вася, який ненавидить свого начальника Вову. Бачте, Вова мав нахабність стати буржуїном та відкрити власний, хоч і невеличкий бізнес. А ось знайти іншу роботу нашому Васі зась. Впадло шукати. Зрештою, як і розширити обрій знань, щоб потім організувати власне підприємство і стати тим самим буржуїном. Це також не для Васі. Бо викроїти час для навчання — означає менше лежати на сакральному дивані, рідше пити пиво і почесувати пузце. Вася сподівається на доброго дядю. Мріє, як він рейдерне фірму у Вови (щоб той не був таким розумним) і зробить усім однакові зарплати.

А чим вам не проста людина ваша однокурсниця Даша? Сіра і непримітна. Вона шеймить симпатичну Марину, через те, що та має тонку талію, носить модного фасону сукні та зустрічається з хлопцем. Теоретично Даша могла б зосередитися на собі. Записатися в тренажерку, зробити мейкап і освіжити гардероб, або зайнятися освітою. Скажімо, вивчити англійську. Але нє. Вона в дитинстві начиталася дурнуватих казок про Попелюшку. Вона у свої 21 з гаком років і досі чекає дива. Вірить, що прийде добра фея (нею може бути тьотя, яка після закінчення вишу, влаштує нашу Дашу на круту роботу), зробить з неї принцесу і викличе принца на білому мерсі. Ну, у крайньому випадку, її полюблять такой какая она єсть. Але, як відомо, під лежачий камінь вода не тече.

Тим часом, імена усіх трьох (крім буржуїна Васі, який побудував власний будинок) ледь не кожного дня крутяться на язиках Параски та Палажки. Двох припід’їздних бабок-пліткарок. Просто Васі, Даші та Марині не пощастило мешкати в одній хрущівці з Параскою та Палажкою. У бабок завжди все погано. У них не так геть всі та усе. Вася їм ледар, бо відмовив одній з них відремонтувати кухонну шафку. Дівчата для них також неправильні. І Марину, і Дашу вони між собою називають шльондрами. За молоді літа і високі підбори. Окрім перемивання кісток сусідам, бабки обожнюють вести філософські розмови про політику, ностальгувати за «совком» та продавати свої голоси за гречку.

Так, погоджуюся. Можливо усі три ескізи про простих людей гіперболізовані. Утім, окремі їх риси мають місце бути в реальності. Я просто хотіла підвести до думки, що головними китами мислення простих людей є пасивність (на межі з ледачістю), заздрість та сподівання на фею, яка вирішить усі їхні проблеми. У політиці роль феї має виконати «добрий цар». Ось і обирають прості люди на різні посади кандидатів обіцяк. Але на практиці їх обіцянки дуже часто виявляються цяцянками. Головне, щоб вони були яскравими і на них купилися виборці.

Усі три кити мислення простих людей добре вписуються у систему відносин, яка називається державним патерналізмом. Притаманну тоталітарним режимам типу «совка». Міфічна ковбаса по два двадцять, безкоштовні квартири і путівки на відпочинок — це все родом звідти. Прості люди згадують із теплотою в голосі про безкоштовне житло. Але вони забувають сказати скількох душевних сил коштувало його отримати. Це і довгі та нудні черги, і необхідність бути «харошимі мальчікамі і дєвачкамі» і використання кожної ліпшої нагоди підлабузнитися перед керівництвом. Іншими словами — жорстка психологічна каторга. Тих, хто, на решті, дочекався своїх квартир, часто густо супроводжували заздрощами. Аналогічна ситуація була із путівками на відпочинок. До речі, з ковбасою по два двадцять на практиці виявлялося усе не настільки красиво. Заради неї доводилося стояти години у чергах, а інколи навіть діставати купони.

У Радянському Союзі планували не тільки економіку, але й життя. Дитячий садок, школа, технікум (рідше виш), потім направлення на перше робоче місце. Таке собі спокійне розмірене існування. Не треба паритися та кіпішувати. За тебе і так держава максимально все повирішувала. Головне не виділятися і бути слухняним. Нерідко направлення на першу роботу закінчувалося заводською прохідною. А далі все, як співає Валентина Толкунова: «Ми на фабріку вдвойом утром рядишком ідєм». І так минала більша частина життя.

Хочете погоджуйтеся, а хочете ні, але такі шаблони варіацій майбутнього для радянської людини відбирали у неї ініціативу та закаляли пасивність. Адже навіщо проявляти себе, якщо для тебе і так підготували відносно стерпний сценарій життя? Ось тепер і ниє частина представників поколінь-вихідців із «совка», бо заготовку майбутнього доведеться робити власноруч. Ось і делегують вони владу «добрим царям».

Нерідко ті, хто критикують політиків-корупціонерів самі смиренно кладуть гроші у кишені нечесних людей. Директорка гімназії, де я вчилася, відмовилася приймати документи в дівчинки на навчання у 10 так 11 клас. Хоча вона — розумниця та відмінниця. Просто її батько — відомий волонтер у Дніпрі не сплачував щомісячні внески у благодійний фонд гімназії. На хвилиночку, керівництво школи вимагало від батьків учнів по 1000 гривень на місяць. Але внески — добровільні, а фонд — благодійний. А отже гроші платити необов’язково. За часів мого навчання, у гімназії № 3 було 7 класів. З 5 по 11. Кожен клас мав мінімум три паралелі. Скільки незаконного прибутку отримує директорка можна лише уявити. До речі, Силіна Вікторія Василівна (публікую її ім’я, бо країна має знати своїх «героїв») і досі на своєму місці. Усіх все влаштовувало. Службову перевірку організовувати не схотіли. Платити такі драконівські «добровільні внески» для батьків учнів виявилося нормас.

І репліка продавчині з магазину одягу, і слова охоронця турбази дуже добре ілюструють ментальність простих людей. Тепер поговоримо про перший приклад. Він має більше конкретики. Слова продавчині демонструють її пасивність і бажання перекласти вирішення проблем на плечі «доброго царя». Ну, якщо не може твоя дитина поступити у виш, винайми їй репетитора. Не хочеш, репетитора, то нехай вона уважно і старанно вивчає дисципліни. Але ні, обов’язково треба говорити про скасування ЗНО. Зеленський у її негараздах не винний. Свят, свят, свят. Я за нього не голосувала. Зе не мій кандидат. Це однозначно і безкомпромісно, але істина дорожча. Прості люди, даруйте за цинізм, переходили у спадок від «совка» до кожного наступного президента. І переходитимуть іще мінімум 5 десятиріч. Бо ментальність — така штука, що змінюється дуже повільно. Єдине, хочеться сподіватися, що частина простих людей, нарешті зрозуміє дуже просту істину. «Добрий цар» точно не метод для вирішення власних проблем.