Полюби того Іванка… Про спущену «згори» національну єдність

1 грудня ц.р. Президент України П. Порошенко видав Указ № 534/2016 з довгою й суперечливою, як і його зміст, назвою: «Про пріоритетні заходи щодо сприяння зміцненню національної єдності та консолідації українського суспільства, підтримки ініціатив громадськості у цій сфері» (http://www.president.gov.ua/documents/5 342 016−20 814).

Державний акт, вочевидь, приурочений до 25-ї річниці Всенародного референдуму щодо схвалення Акту проголошення Незалежності України й покликаний надати інструментарій політико-ідеологічного гуртування вітчизняної спільноти, змученої всепроникною економічною кризою, корупційною гангреною та фантомними болями втрачених життів і територій.

Пам’ять мимоволі підкинула аналогію з пресловутим «Днём народного единства», що з ним, мов дурень із цукровим півником на паличці, останні 10 років носяться імперці сусідньої країни, вперто не помічаючи — «Праздник есть. Единства нет». Але то їх, суто росіянські проблеми…

Ми ж розберемося, що спробували запропонувати (для безумовного виконання?.. бо ж це — Указ) Українській громаді автори вищезгаданого нормативного документу.

Якщо по самій суті, то йдеться про:

— віднесення до пріоритетів діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування вжиття заходів щодо зміцнення національної єдності та консолідації українського суспільства, взаємодії з організаціями громадянського суспільства (то виходить, упродовж 25 років Незалежності вказані суб’єкти владних повноважень цим не займалися?);

— розробку у 3-місячний строк за участю представників державних органів, органів місцевого самоврядування, організацій громадянського суспільства та затвердження (а як інакше? — спочатку завізуй, а тоді — імпровізуй!) комплексного плану заходів щодо зміцнення національної єдності, консолідації українського суспільства та підтримки ініціатив громадськості у цій сфері (куди ж без плану… от тільки цікаво, воїни-добровольці і волонтери упродовж 2014−2015 р.р. тримали на собі Східний фронт згідно з комплексним планом чи без оного?);

— урахування відповідних заходів комплексного планування під час розроблення проекту Державної цільової програми «Відновлення та розбудова миру в східних регіонах України» (от тут вже чується дзвін цільової бюджетної копієчки й стає зрозумілим, з-за чого увесь сир-бор).

Оминаючи купу незаперечних, проте декларативно-пафосних тез і завдань, якими нашпигований Указ (на кшталт: «вжиття заходів щодо розвитку міжрегіонального співробітництва з реалізації економічних, соціальних, освітніх, туристичних, інформаційних та ін. проектів, у т.ч. культурно-мистецьких, зокрема, підтримки загальноукраїнського проекту культурної інтеграції «Український Донбас») й котрі мають бути профінансовані «в установленому порядку» (як ведеться, за залишковим принципом), око чіпляється за ряд інших заходів, реально не здійсненних без ґрунтовних асигнувань.

Так, приміром, анонсується «вирішення першочергових питань життєзабезпечення громадян, які проживають на територіях Донецької та Луганської областей, звільнених внаслідок проведення антитерористичної операції, насамперед у населених пунктах, розташованих біля ліній зіткнення»; «забезпечення навчальних закладів, розташованих на відповідних територіях, педагогічними та науково-педагогічними працівниками, зокрема у галузях суспільних і гуманітарних дисциплін, передбачивши вирішення в установленому порядку питань щодо надання цим працівникам житла, компенсації їм матеріальних витрат у зв\'язку з направленням на роботу в іншу місцевість» тощо.

Схоже, саме тут намічається купа роботи для структур громадянського сектору, щоби упередити запровадження масштабних схем розкрадання фінансових ресурсів держави.

В цілому, як недвозначно слідує з тексту Указу, фокус проблеми «національної єдності» віднесений до зони тимчасово окупованих територій на Сході України — Донецької і Луганської областей. У той же час, анексована Росією територія Кримського півострова, з відповідною патріотично налаштованою частиною населення, що досі зберігає національну гідність, традицію і вважає себе бранцями Кремля, — навіть не згадується, бодай мовою Езопа, проміж рядків. Отож, кримчани, читаючи Указ Президента України, можуть дійти висновку: «Україна обрубує канати», «тема закрита», «грошей немає, тримайтеся там собі», коротше — адаптуйтесь до «нових реалій».

До речі, так само «сепаратистськи» можуть прочитати аналізований акт Глави держави й угорці Закарпаття, румуни Буковини, поляки Східної Галичини. Адже перекіс ідеологічних, територіальних акцентів, як і відсутність у тексті Указу бодай одного словосполучення «етно-національні меншини України» дають їм підстави вважати, що означений офіційний текст і порушені в ньому проблемні питання їх не стосуються…

Взагалі, уживана розробниками Указу термінологія — доволі специфічна й, певною мірою, віддзеркалює їх погляд на суть українсько-російського протистояння і похідну державну політику.

Зокрема, у букві й дусі Указу відсутнє ключове поняття, що детермінує сьогоднішню роз’єднаність, а точніше сказати — розірваність «по-живому» Української нації, усього народу України та, як наслідок, — нашої материнської землі, спільної Батьківщини.

Це поняття — війна, з усім спектром болісних, деструктивних чинників впливу і на цілісність та функціональність державного організму, і на масову суспільну свідомість, і на повсякденне життя людей. Тільки здолання (на засадах україноцентризму) стану війни відкриє об’єктивну (а не PR-пропагандистську чи-то корупціогенну) можливість переходу до вирішення широкого кола нагальних питань, у т.ч. окреслених в Указі Президента України від 01.12.2016 р. № 534.

Між тим, в Указ вмонтовано цілий набір «політкоректних» евфемізмів вищезазначеного: «протидія інформаційній війні Російської Федерації проти України», «території Донецької та Луганської областей, звільнені внаслідок проведення антитерористичної операції», «учасники антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях», «діти та молодь, які проживають на територіях Донецької та Луганської областей, що зазнали негативного впливу внаслідок збройного конфлікту» тощо.

Отакі зібрані докупи й холодно осмислені «думки з приводу» наводять на підозру: а чи не є виконана в Адміністрації Президента правничо-організаційна робота обережним кроком на перспективу, у напрямку підготовки до майбутнього «замирення» з Донецьким та Луганським квазідержавними утвореннями, особливо якщо такою буде воля «високих договірних сторін», котрі у останній період часу дистанційно вирішують долю нашої країни?

Не можна допустити, щоби з нами сталося так, як казали колись з гіркою іронією наші мудрі бабусі: «Полюби того Іванка, що на печі …» (хто не знає — спитайте у них прикінцівку, дай Боже здоров’я тим, які досі поруч!).

Шеберстов Дмитро, аналітик-експерт Національної Асамблеї України