Юрій ОДИНОКИЙ: «Виставу можна порівняти з симфонією»

У Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка нещодавно відбулася прем’єра вистави «Ідіот» за романом Федора Достоєвського в українському перекладі Теодосії Зарівної. Режисер-постановник — народний артист України Юрій Одинокий. Сьогодні Юрій Дмитрович наш гість.

Юрій ОДИНОКИЙ: «Виставу можна порівняти з симфонією»

У Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка нещодавно відбулася прем’єра вистави «Ідіот» за романом Федора Достоєвського в українському перекладі Теодосії Зарівної. Режисер-постановник — народний артист України Юрій Одинокий. Сьогодні Юрій Дмитрович наш гість.

— Це вже не перше Ваше звернення до творчості Достоєвського. Чим Вас зацікавив цей письменник?

— Він писав про людину, про Бога, екзистенціальний стан душі і свідомості, це цікаво в будь-який час і, до речі, це один з найбільших читаних авторів у світі. Його роман «Ідіот» вважається одним зі ста шедеврів світової літератури. Крім цього значна частина текстів письменника — це пряма мова персонажів. Тому він надзвичайно сценічний. Не треба щось вигадувати. Потрібно лише брати і компанувати.

Достоєвський звучить для мене акордом трохи відмінним від решти авторів. Якщо я відчув у душі звучання, подібне до творчості письменника, то маю його ставити. Так виявилося, що я відчув Достоєвського. Напевне він мені став суголосним тому, що сьогодні час не комедій чи якихось легких жанрів. А тут не легкий жанр, а людська трагедія.

— 2004 року на сцені Театру Франка Ви поставили виставу за романом Достоєвського «Брати Карамазови». Цей спектакль мав великий успіх, отримав 8 «Київських пекторалей».

— Поставити цю виставу мене запросив Богдан Сильвестрович Ступка. Це була моя перша вистава у Театрі Франка, який потім став мені рідним. Був дуже гарний акторський ансамбль. Можливо я зміг тоді їх якось об’єднати навколо Карамазових. Це був революційний час, відбувалася Помаранчева революція. Я купив помаранчевий светр, аби виходити у ньому на поклони.

— Не всі вважають, що сьогодні постановка «Ідіота» на часі. Ось як про це висловся в одному з інтерв’ю художній керівник Театру української традиції «Дзеркало» Володимир Петранюк: «Скажіть, що це за хвороба, коли в країні, де йде війна з Московією у Національному театрі Івана Франка ставлять Достоєвського „Ідіот“. Що це зрада чи малоросійство? Я за свої гроші ставлю „Мазепу“, а академія української сцени ставить „Ідіота“. Шукають таємницю російської збоченої душі. Ідіотизм». Як Ви можете прокоментувати ці слова?

— Достоєвський чи не найбільше зі своїх сучасників сказав правди про Росію так званого «золотого віку», що насправді була країною рабів. Тому до певної міри його можна вважати антиросійським письменником. Для мене це, насамперед, не російська, а світова література. Я поставив виставу про пошук правди людської, пошук Бога в людині. Ці речі актуальні для будь-якої нації.

А комуністи, які прийшли до влади 100 років тому вбили тих людей, яких описував Достоєвський. Розстріляли інтелігенцію, ту частини Росії, яка мала совість.

Так, Путін — це ворог. Але люди, які мають совість, такі як Лія Ахеджакова чи Андрій Макаревич нам не вороги. Там теж відбувається боротьба добра і зла, але люди в основному зомбовані. Це добре, що ми вийшли з під впливу тієї пропаганди і зараз виборюємо незалежність.

— В Україні ще є люди, які вважають, що російську класику потрібно ставити в Україні мовою оригіналу. Щоб Ви їм можете їм сказати?

— У Театрі Івана Франка немає мовного питання. Ми українськомовний театр, який всі вистави грає українською. А Теодосія Зарівна кваліфікований перекладач. Вона блискуче переклала Достоєвського. Серед акторів театру багато справжніх знавців української мови. Якщо вони бачать якісь неточності чи розбіжності, то вони цей текст шліфують.

Моїм завданням було зробити так, аби мова летіла і співала, щоб вона була повноцінною. Аби глядач не відчував, що це переклад з російської. Робили так, аби глядачі полюбили мову персонажів.

Хотів би наголосити, що ми ніколи не беремо російських перекладів і не робимо з них переклади українською. А завжди замовляємо оригінальні переклади зі шведської, німецької, англійської та інших мов.

— Очевидно Ви намагалися провести через всю виставу якусь головну думку?

— Виставу можна порівняти з симфонією. Якщо композитор хоче провести якусь одну тему, то він пише не симфонію, а якийсь інший жанр, скажімо п’єсу чи етюд. А тут цілий ворох думок, який і складає цю симфонію. Це складна музика, де як в оркестрі багато голосів. Але все це можна об’єднати під якусь головну думку. Приміром, що така самопожертва яка є в Мишкіна все ж завершується божевіллям. А з точки зору Рогожина зовсім інша думка: це та дика пристрасть, яка руйнує його самого. Отож, до фіналу веде кілька думок.

Хочу створити певний колектив і зробити в цьому колективі певну атмосферу. Саме ця атмосфера в колективі робить багато для створення вистави. Це фундамент, якщо колектив підібраний так, що люди доповнюють одного. Я цей колектив добре знаю, бо працюю в театрі 15 років. Відчуваю кожного актора і моє завдання зробити так, щоб це був повноцінний ансамбль виконавців. Це як гарне військо, коли воно йде в таку, то бійці відчувають один одного.

— Що можете розповісти про сценографію, костюми персонажів?

— Ми шукали у сценографії якесь співвідношення до роману Достоєвського «Ідіот». Я думаю, що тут змальований період, коли в Росію прийшла певна індустріалізація. І залізниця — це головний образ роману. Там все відбувається на вокзалі. Люди намагаються кудись їхати, в той Неаполь. Як каже Мишкін: «той Неаполь» існує для кожного, і кожен намагається кудись переїхати в «той Неаполь», не розуміючи того, що він нікуди не дінеться від самого себе.

Є якийсь вокзал, якийсь перон — це момент зміни життя, момент втечі від тієї несправедливості, що оточує нас, від тієї рутини, що є в кожному.

Костюми — це стилізація під ту добу. І стилізація переважно історична. Художник по костюмах Наталія Рудюк гарний спеціаліст і вона тонко відчуває як визначити цю міру стилізації визначити.

— Чи намагалися провести якісь паралелі з сучасністю?

— Ці паралелі не в якихось висловлюваннях персонажів. Вони в пошуку душевного і духовного. Я не намагався шукати якихось прямих паралелей та це й непотрібно. Я прагнув відкрити світ, відчути його, виявити. Мені не потрібно ніяких паралелей, вони і так живуть в мені. Бо я із сучасного світу, а відриваю той світ, що був 150 років тому.

— Настільки задоволені першими показами вистави?

— Як завжди часу було замало. І тому деяких речей не встигли втілити. Але театр тим і цікавий, що не закінчується на прем’єрі, а є можливість ще якісь пісні доспівати в подальших виставах і ми це робимо.

Вистава йде 4 години (3 години, 45 хвилин, якщо не рахувати антракту). Ми пройшли виставу без зупинки вже перед самою прем’єрою. Стало очевидно, що трошки задовго і треба коротити. І ми вже дещо скоротили. Деякі сцени зробили більш компактними, щоб не було повторів. Я думаю, що невдовзі доведемо виставу до більш-менш нормального формату.

Юрій ОДИНОКИЙ: «Виставу можна порівняти з симфонією»
Юрій ОДИНОКИЙ: «Виставу можна порівняти з симфонією»