Бути сильним у горі

Новою роботою Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки стала вистава «Дерева помирають стоячи» за п’єсою Алехандро Касона. Це вже не перше звернення театру до твору.

Наприкінці 1956 року відбулася перша прем’єра вистави за цією п’єсою на сцені Театру ім. Лесі Українки, яку здійснив Леонід Варпаховський. За словами самого режисера ця п’єса вразила його глибиною та емоційністю. Однак її перше прочитання він здійснив трохи раніше на сцені Харківського російського драматичного театру ім. О. Пушкіна. І якщо харківська постановка була створена лише за 22 дні, то над київською режисер працював близько 3-х місяців.

Вистава «Дерева помирають стоячи» у поставці Л. Варпаховського відкрила тодішньому глядачеві А. Касону як драматурга, і разом з тим повернула новими гранями талант таких чудових акторів, якими були Євгенія Опалова і Валентина Драга, що виконували роль Бабусі, та Віктор Халатов (Сеньор Бальбоа).

4 жовтня 2003 року в театрі здійснили другу сценічну версію п’єси «Дерева помирають стоячи» у постановці у постановці Ірини Барковської. Головні ролі втілили легендарні майстри Валерія Заклунна та Юрій Мажуга, поруч з якими були їхні молодші талановиті колеги Кирилл Кашліков та Ольга Кульчицька.

Вистава в їхньому виконанні, що йшла на сцені театру з незмінним успіхом протягом 13 років і показувалася більше 150 разів, завжди користувалася незмінним успіхом.

Однак навіть найталановитіші спектаклі не можуть бути вічними, проте порушувані в них теми залишаються вічними. А нову постановку творча група на чолі з Іриною Барковською вважає капітальним поновлення цього легендарного спектаклю. Навіть сценографія залишилася такою, якою її створив п’ятнадцять років тому визначний художник театру Давид Боровський.

Головна героїня — Бабуся вже двадцять років жила в очікуванні дива — чекала на свого єдиного онука, якому присвятила все своє життя. Але коли той нарешті повертається, вона виганяє його.

Чому так сталося? Що наштовхнуло цю добру жінку на такий здавалось би жорстокий вчинок? Можливо, короткочасне знайомство з Директором агентства «Добрих справ» і його уявною дружиною Мартою? А може вона зрозуміла доволі просту і, водночас, таку складну істину: близькі люди — це люди, які роблять твоє життя по-справжньому наповненим, а не ті вигадані створіння, які не варті твоєї любові.

У наш прагматичний час, коли розмиті кордони між добром і злом, коли насильство намагаються подати як чесноту, поява на сцені таких мудрих, добрих людей як Бабуся, Сеньйор Бальбоа, Марта, Директор — це прагнення театру показати, як бути розбірливим, уважним і, водночас, чуйним.

Багато театралів прагнули побачити нову постановку, аби порівняти її з попередньою. Але не дивлячись на той самий сюжет і подібну сценографію це вже зовсім інша вистава, яка також напевне торкнулася душі і серця кожного глядача. Очевидно багато хто в Ніні Ніжерадзе та Вікторі Алдошині пізнали своїх дідусів і бабусь, Ірина Бучко показала як природно і швидко вміє перевтілюватися людина, а роль Директора у виконанні Станіслава Бобка вийшла можливо трохи пафосною, але від цього не менш життєвою. Дмитро Савченко з’являється на сцені лише у фіналі вистави, але його роль справжнього онука не менш важлива ніж інших персонажів. Всі інші актори: Таїсія Бойко, Наталія Жук, Петро Сова, Євген Храмцов, Євген Овчаров, Ольга Первєєва, Гелена Сергутіна і зовсім юний Олексій Резуник грають другорядних героїв, однак їхніх роботи теж яскраві і надовго запам’ятовуются.

Сильні люди навіть у своєму горі намагаються бути сильними, не згинатися під вагою нещасть, а головне — не перекладати страждання на плечі своїх близьких. Напевне такий висновок можуть зробити багато з тих, хто подивиться виставу «Дерева помирають стоячи».

Фото Ірини СОМОВОЇ