Юрій ПОТАПЕНКО: «Поважатимемо себе — поважитимуть Україну»

Приватні театри починають все частіше звертатися до української класики. Минулого театрального сезону в репертуарі Київського драматичного театру «Браво» була представлена вистава «Відьма на імя Мавка» за «Лісовою піснею» Лесі Українки. А нещодавно актор і режисер Юрій Потапенко поставив у цьому театрі «Сто тисяч» за комедією Івана Карпенка-Карого. Сьогодні пан Юрій гість «СП».

— Напевне українська класика вже давно увійшла у Ваше життя?

— У дев’яності роки я знімався у багатьох фільмах, створених за творами українських письменників. Як на мене, найкраща з цих стрічок «Кайдашева сім’я». Там я грав писаря. Це персонаж, яких має відношення до всіх сімей, представлених у повісті. Потім був фільм «Козаки йдуть», в якому мого героя прямо з весілля забирають на війну з ляхами. Але він захищає свій рідний край не лише зброєю, а ще й душею і коханням.

Також знімався у серіалі Олега Бійми «Острів любов», де грав репортера, який шукав легкого кохання. Це був фільм про людей, їхні стосунки і внутрішні проблеми.

У «Саду Гетсиманському» створив образ енкаведиста. Довелося грати з поломаною ногою. Отож, один чобіт був у мене 44-го, а другий 46 розміру.

Примудрявся у такому стані ще й танцювати. Думаю, що глядачі нічого не помітили. Взагалі ж мені більш подобається грати негативних персонажів, ці ролі цікавіші. Але вистави намагаюся ставити про позитив.

Вже майже тридцять років служу в Київському академічному Молодому театрі. За цей час зіграв дуже багато різноманітних ролей. Але найбільше мені до душі ролі капітана Скворцова у «Шельменку денщику» Григорія Квітки-Основ'яненка та Цокуля в «Наймичці» Івана Карпенка-Карого. Вважаю, що на сьогодні це найкраще, що я створив у цьому театрі.

— Чому вирішили поставити «Сто тисяч»?

— З такою пропозицією до нас звернулися організації, які займаються розповсюдженням квитків. Це співпало з нашими інтересами. Ми вже давно говорили про українську класику. Думали чи це буде «Мартин Боруля», чи «Сто тисяч», чи ще якийсь інший твір. Але мені ближче саме «Сто тисяч». Тут є дві досить сильні паралельні грані — це гроші і кохання. Ідею з радістю підтримала художній керівник театру «Браво» Любов Титаренко. Вона всіляко сприяла втіленню в життя цього творчого задуму.

Текст вистави відомий практично кожному. Але більшість майже нічого не знає про ремарки (тексти, які Іван Карпенко-Карий писав у дужках). Саме за ремарками я поставив цю виставу. На перший план вивів Романа і Мотрю (цю героїню інколи взагалі вирізали з тексту), адже для мене дуже важлива саме тема кохання.

Твір не менш актуальний ніж сто років тому. Калитка — це людина, яка намагається побільше захапати, хоча сам не може пояснити для чого він це робить. Сьогодні можна побачити безліч таких Калиток серед наших високопосадовців і політиків.

— Коли розпочалися репетиції?

— З кінця серпня. Не вистачало репетиційного часу. Але актори готові. Вони працюють на глядача. Звичайно є певні недоробки, але виставу потрібно перевіряти на глядачеві. Інколи наче виходить хороша вистава, але глядач її не сприймає. А тут глядачі не пішли з театру після першої дії, залишилися додивлятися виставу, їм це цікаво.

Сьогодні у театрі і кіно багато шараварщини. Під цим поняттям я розумію зневажливе ставлення до українця. Цього немає у виставі «Сто тисяч». Ми дуже розумна нація, і обдурити нас важко. Свою постановку я створював саме з позицій глибокої поваги до українського народу.

Актори у виставі дуже різні. У кожного своя школа. Серед старшого покоління прекрасні артисти Валерій Антонюк і Андрій Колесник. Ці виконавці можуть бути зі мною не згодні, але коли вийдуть на сцену, то зроблять все, що я їм пропоную. Молодь в захваті від того, що вони роблять, прагне вчитися в цих акторів. І мені це приємно.

— Будь-ласка кілька слів про декорації.

— На сцені можна побачити великі стрічки на яких відбилися всі кольори веселки. Це немов Україна у стрічках. Хотів цим показати миролюбність нашого народу. Адже Україна єдина у світі держава, яка ніколи першою ні на кого не нападала.

Кожен колір має певне символічне значення. На передньому плані у мене червоний та жовтий. Червоний, як відомо, кохання, а жовтий — це розлука. І весь час вони поєднуються. Для мене Україна це не лише країна, в якій я живу, це і колір, і народна пісня.

Цією виставою хотів сказати — любіть і поважайте себе. Якщо ми будемо поважати себе, тоді нашу державу поважатимуть інші. Ні до чого не закликаю, а лише прошу аби люди замислилися.

Я скоротив текст і замінив його піснями. Деякі з них більшість з наших сучасників ніколи не чули. Звучать автентичні народні пісні у первісному виконанні. Пісня це душа народу. А українці разом з греками належать до найдавніших націй світу.

Костюми є стилізацією під кінець ХІХ століття. Кожен з них відображає ту добу, в яку відбувалися події п’єси.

— Запрошуєте на виставу учнів загальноосвітніх шкіл?

— Цей твір є в шкільній програмі, а сценічне прочитання допоможе його краще зрозуміти. Також таким чином долучаємо дітей до рідної культури. Але надалі переважно це будуть вечірні вистави. Тому що вистава доросла, і буде зрозумілішою саме старшому глядачеві. У театрі «Браво» багато різних вистав, але всі вони, насамперед, про людей, про їхні взаємовідносини.

Нічого не планую змінювати у новій виставі, але є певні технічні моменти, які не сприяють грі акторів. Оформлення вистави досить просте, але воно грає, коли є освітлювальні прибори. А такого обладнання у нас немає. І це проблема не лише театру «Браво», а всіх українських театрів, всієї нашої культури.

Держава замість того аби допомагати, навпаки — заважає. Театр купує обладнання ще й платить 50 відсотків податку. Приміром нам потрібно два ліхтарі, кожен з якого коштує півтори тисячі умовних одиниць, якщо додати податки, то виходить кругленька сума, яка театру не по кишені. І такі питання виникають постійно. Але ми не складаємо руки і продовжуємо робити свою справу виходячи з тих можливостей, що маємо.

— Дехто називає людей, які ставлять українську класику націоналістами. Як Ви до цього ставитесь?

— Не бачу в цьому нічого поганого. Потрібно лише не плутати націоналізм з нацизмом. Адже нацизм це зверхність, а націоналізм це повага до своєї нації. Якщо люди не розуміють різниці між цими поняттями і називають націоналізм нацизмом, то вони недалекі, якщо не сказати більше.

— Чи збираєтесь надалі працювати над постановками за українською класикою?

— Безперечно. Можливо це буде «Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого. Як і багато режисерів мрію звернутися до Шевченкового слова. Звичайно, це непросте завдання, адже Кобзаря треба вміти і читати, і ставити, його потрібно розуміти. А ще хотів би звернутися до творчості Бориса Антоненка-Давидовича, твори якого ще ніхто не ставив.