Федір СТРИГУН: «Український театр врятував душу українського народу»

У приміщенні Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, за підтримки Міністерства культури України відбулися гастролі на відзнаку 100-ліття Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької (м. Львів).

Федір СТРИГУН: «Український театр врятував душу українського народу»

Заньківчани привезли до столиці свої нові вистави «Марія Заньковецька» І. Рябокляча (режисер Федір Стригун) та «Перед заходом сонця» Г. Гауптмана (режисер Алла Бабенко). Сьогодні головний режисер театру, народний артист України Федір Стригун гість «СП».

— Це вже друге сценічне прочитання п’єси «Марія Заньковецька» на сцені Вашого театру. А з чого все почалося?

— Вперше ми поставили цю п’єсу 1972 року. Я тоді був асистентом режисера і виконував роль Миколи Карповича Садовського. Ставив виставу Олекса Миколайович Ріпко.

Автор взяв за основу хроніку життя Марії Костянтинівни Заньковецької, яка йшла «через терни до зірок».

Ставити було непросто, бо багато чого не пропускала цензура. А вона на той час була дуже прискіплива. Навіть на здачі і на виставах сиділи люди, які записували на диктофон, на що реагують глядачі, коли аплодують. Приходили наступного дня і робили скорочення. Сьогодні це може здатися смішним, але тоді так було. Мою роль Садовського взагалі порізали. Викинули всі монологи, бо вони були дуже гострими на той час.

Виставу «Марія Заньковецька» ми зіграли більше 500 разів. Але коли виконавиця головної ролі Лариса Кадирова на початку 90-х років переїхала до Києва, ми зупинили цей проект.

Минулого року святкували сторіччя нашого театру. Я розмірковував над тим, яку виставу поставити до ювілею. І коли перебрав все, що написано в драматургії і прозі про Марію Костянтинівну, то зрозумів, що нічого кращого ніж Іван Рябокляч ніхто не створив. І якщо повернути всі тексти, які є в п’єсі, то вона звучатиме на дуже сучасному рівні.

У позаминулому сторіччі, коли були прийняті Емський указ і Валуєвський циркуляр, коли заборонялося друкувати українські книжки, газети, викладати в школі українською мовою з’явилися такі прекрасні люди як Марко Лукич Кропивницький і Микола Карпович Садовський. До них долучилася творча молодь. Запросили Марію Заньковецька, братів Тобілевичів. Це були люди інтелігентні і свідомі тієї справи, якій присвятили життя.

Звичайно, тоді були обмеження, але вони ризикнули. Завдяки їхньому таланту, а також блискучій драматургії Івана Карпенка-Карого, п’єсам, що були написані раніше: «Наталка-Полтавка» Івана Котляревського, «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ'яненка, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського вдалося підняти український театр на високий професійний рівень. Надзвичайно великий успіх мали гастролі театру у Санкт-Петербурзі.

Цей театр вирішили знищити. Але не заборонити, а забрати кращих акторів, заплативши їм великі гроші. Однак у театрі працювали актори, які ні за які гроші не зрадили ні свого народу, ні української мови, ні рідної сцени. Зробити це було нелегко. Вони наражалися на дуже неприємні історії з боку уряду.

Ці люди не просто популяризували, а врятували український театр у «тюрмі народів». А коли повернулися до Києва, то їм заборонили гастролі у цьому місті, так само як і в Житомирі, інших містах Півночі. Дозволили витупати на зрусифікованому півдні в Одесі та Херсоні. Трупа Кропивницького поїхала до Херсона, Ростова, потім у Грузію. За прикладом Кропивницького з’явилися інші професійні трупи, які добралися до Далекого Сходу. Навіть був лист від антрепренерів російських театрів про те, що всю Росію заполонили малоросійські трупи… Це вистава про нашу історію, історію театру Заньковецької.

Я впевнений, що якби не український театр, то не було б революції, може й не було б УНР, незалежної України. Не було б Грушевського, Винниченка, Петлюри, Вороного. До речі, всі вони стояли біля колиски Національного українського театру, нині театру ім. Марії Заньковецької.

Коли 1972 року ми ставили виставу про Марію Заньковецьку, то актор Василь Яременко, який був біля витоків нашого театру, сказав тоді таку фразу: «Я знаходився на Соборній площі біля Софії, коли відбувався парад більшовицької армії після того, як вони під Крутами розстріляли студентів. Тоді Муравйов у своєму виступі сказав: «Надо было в свое время повесить Кропивницкого, Заньковецкую, Садовского и Саксаганского. И сейчас не было бы даже разговоров ни о какой Украине». Так оцінив ворог. І це була правда. Театр зберігав традиції, усну народну творчість, мову, пісню, українську душу. Саме завдяки йому врешті постала українська держава.

Небезпечність української класики для себе розуміла і радянська влада. Свого часу заборонили для показу наші вистави «Степовий гість» і «Дума про вчителя». «Різали по живому» виставу «Сестри Річинські». Мені дуже болить наша історія, тому вирішив поставити виставу за п’єсою Івана Рябокляча. Думаю, що вона і сьогодні болюча для тих людей, які мислять і думають.

— Трупа Марка Кропивницького з успіхом виступала в Росії. А чи бував з гастролями в Російській Федерації театр Марії Заньковецької?

— Багато разів. Приміром, за квитками на наші вистави у Воронежі люди звечора займали черги. Були з гастролями у Волгограді. А в Ярославлі нам замовили поза планом ще раз показати виставу «Украдене щастя». Раз на два-три роки наша трупа з успіхом виступала у Москві. Тут показували «Марію Заньковецьку», а в театрі ім. Маяковського — «Народного Малахія» Миколи Куліша. Також були з гастролями в Алма-Аті, Баку, Тбілісі, Прибалтиці.

До російсько-української війни у Львів приїжджали російські трупи. Ми завжди ділилися костюмами і реквізитом. У нас були дружні стосунки. Але якщо зараз поставити у Львові російську класику, навіть у перекладі українською мовою, то якою б не була п’єса, люди не підуть, з принципу.

— Будь- ласка кілька слів про виконавський склад.

— Народна артистка України Таїсія Литвиненко грає Віру Гаврилівну — вчительку Марії Заньковецької. Роль Марії виконує Альбіна Сотникова. Свого часу вона закінчила студію при нашому театрі, а зараз вже народна артистка України. Також у виставі грають інші випускники студії — народний артист України Орест Гарда (Марко Кропивницький), Андрій Войтюк (Микола Садовський), заслужений артист України Андрій Сніцарчук (Сергій Хлистов) та інші.

Вся наша молодь.

Я граю батька головної героїні. Тексту небагато, але роль дуже відповідальна. Він той, хто спочатку заперечує її талант, а потім визнає його. Це — дуже великий шлях. Марії Костянтинівні довелося пройти через недовіру і небажання людей. Казали, що їй це не потрібно, чоловік і батько були проти. У ті часи не прийнято було бути актрисою. І от бачимо переродження цього чоловіка. Я взяв на себе цю роль і задоволений, що граю разом зі своїми учнями.

Художник-постановник вистави заслужений діяч культури Польщі Олександр Оверчук. Свою творчу біографію він починав робітником сцени нашого театру. Потім здобув професійну освіту. Багато працював у Львові, театрах інших міст і країн. Допоміг нам оформити кілька вистав. Зараз ми його запросили на постійну роботу. Разом з ним працюємо на виставою «Мазепа» за Юліушем Словацьким. Олександр — творча, по сучасному мисляча людина.

— У виставі «Марія Заньковецька» використані пісні у виконанні Сестер Тельнюк. Напевне це вже не перша Ваша спільна робота?

— 2001 року прочитав п’єсу Галини Тельнюк «УБН». Вона мені дуже сподобалася. Потім вирішили зробити спільний проект і поставили цю виставу з їхнім музичним оформленням. Вистава вийшла гостра, я її дуже любив. Це невмируща тема. Тим паче, що це — театр «дель арте», імпровізаційний, добре пристосований до сьогодення. Коли ставив «Украдене щастя», то використав пісню «Ой, верше, мій верше» в їхньому виконанні. У виставі «Марія Заньковецька» звучить пісня «Де ти бродиш, моя доле». Якщо ще буде така нагода, то я знову їх запрошу до творчої співпраці.

Леся і Галя дуже скурпульозно ставляться до свого репертуару. Приємно мати справу з такими людьми. Вони дочки письменника Станіслава Тельнюка, якого я добре знав. Бачив їх ще маленькими. Дуже дивно, що в такому зрусифікованому місті як Київ виросли дівчата, які так добре володіють українською мовою і мають таку українську душу.

— Крім «Марії Заньковецької» театр привіз на гастролі виставу за п’єсою Герхарда Гауптмана «Перед заходом сонця». Що це за робота?

— Режисер-постановник цієї вистави — народна артистка України Алла Бабенко. Я грав у багатьох її виставах за творами В. Шекспіра, Г. Ібсена, І. Карпенка-Карого, інших авторів.

Один з корифеїв нашого театру, народний артист України Богдан Козак дуже хотів зіграти у цій виставі. Можна сказати, що це їхня спільна робота. У нас вже були вистави на цю тему. Але нова постановка виявилася надзвичайно сучасною. Головний герой закінчує своє життя і його хвилює, як його закінчити. Також цікавою є тема, як до майбутнього життя героя ставляться його діти. Виявляється, що такі моральні теми людей дуже хвилюють. До речі, це перше сценіче прочитання п’єси в Україні.

— Ви вже згадали, що наразі працюєте над виставою «Мазепа» за Юліушем Словацьким. Розкажіть детальніше про цей проект.

— Раніше я ставив у нашому театрі виставу про Мазепу за трилогією Богдана Лепкого «Мотря», «Не вбивай» і «Батурин». Це була просвітницька вистава, аби люди знали, хто такий Іван Мазепа. Раніше його зображували як зрадника і запроданця. Але кого він зрадив, свій народ чи царя? Мазепа залишився українцем на все життя, прагнув побудувати незалежну Україну.

Цього разу звернувся до п’єси польського письменника. До речі, вистава за його твором йшла у театрі Садовського. У ній Садовський грав воєводу, а Лесь Курбас — Мазепу. Ставили цю виставу і 1985 року в столичному театрі імені Івана Франка.

Твір зацікавив мене саме зараз, коли загострилася напруга у відносинах України і Польщі, а в польській стороні з’явилися люди, які хочуть відновлення старої Польщі «Од можа, до можа».

Серед героїв п’єси — молоді люди Мазепа, королівський паж і Збігнєв, син воєводи. Саме ці молоді люди знаходять шлях до порозуміння. У той самий час, коли консервативні старики прагнуть ворожнечі.

У п’єсі показано, що Велику Польщу знищив гонор шляхтичів. Ніхто нікого не слухав, кожен сам собі був гетьман і беріг свої інтереси, а не державні. Схоже сьогодні відбувається в українському політикумі.

— Що Вас турбує як митця?

— За своє життя поставив більше 50 вистав. Серед них багато української класики, яку дуже шаную. І якщо Бог даватиме здоров’я, то ставитиму ще.

Крім Львова ставлю вистави в Івано-Франківську, Луцьку та Тернополі. Я очолюю відділення Національної спілки театральних діячів по Західній Україні. Коли мене обрали, то в усіх цих театрах поставив «Український вертеп», аби познайомитися з трупами. У нас дуже гарні актори. А театральне мистецтво у західному регіоні тримається на високому рівні. Але є загроза.

Маю на увазі недолугий закон про культуру. Ми ще не готові до контрактної системи. А рішення продовжувати чи не продовжувати людині контракт вирішує одноосібно директор театру. Не можна таку владу віддавати в одні руки. Раніше це питання вирішувала художня рада і була атестаційна комісія. Кожні п’ять років робили переголосування і все було добре. Чому відмінили?

— Чим Вам близька саме українська сцена?

— Всі ми рвемося у Європу. Але в чужому сіряку, в чужій свитці, чужій одежині. При цьому не можемо збагнути одного, такі ми там не потрібні.

Так, ми повинні грати Шекспіра, Мольєра, Гольдоні, Теннессі Вільямса, сучасних західних драматургів. Але ми є національним українським театром і повинні входити у світ зі своєю українською драматургією — сучасною чи класичною, а не займатися «подражанієм». Ми ніколи не зіграємо Шекспіра так, як англійці, чи Мольєра, як французи.

Свого часу у мене була можливість піти на російську сцену. Моєю дипломною роботою була роль Микити у виставі «Влада темряви». Але коли я подивився у Москві, як цю роль грає Віталій Доронін, то зрозумів, що лише росіянин може так зіграти. Але й він би ніколи так, як українець не зіграв Назара Стодолю.

1960 року, коли я закінчував театральний інститут, мій педагог Володимир Неллі сказав мені потрясаючу фразу: «Федоре, у тебе буде можливість працювати в столичному театрі російської драми імені Лесі Українки. Але в тебе природа українського актора, не зраджуй їй. Тому — тільки український театр».

Я такий щасливий, що тоді його послухав. Закінчується моє життя, я його віддав прекрасному театру Марії Заньковецької. Ще застав таких акторів як Борис Романицький, Василь Яременко, Надія Доценко, Доміан Козачковський, Леся Кривицька, Володимир Максименко.

А театру ім. Марії Заньковецької дуже повезло, що після евакуації в Тобольськ його направили до Львова. Знаєте як важливо, коли актор не лише зі сцени розмовляє українською мовою, але й у місті, серед людей, оточення. Тоді розумієш, для кого ти працюєш.

Приїхав до Львова і українським дихнув повітрям. Приїжджаю до Львова, як до рідного села. Я так пошанував цих людей, так зійшовся з ними. До цього часу вдячний долі, що у світі є таке місто Львів і в цьому місті є театр імені Марії Заньковецької.

Фото надані театром