Щастя — це теж робота

Київський академічний драматичний театр на Подолі нещодавно запропонував на суд глядача свою нову роботу — мелодраматичну історію про пошук кохання DreamWorks. Ця історія від відомого драматурга Івана Варипаєва ілюструє сучасну модель стосунків.

Головний герой вистави Девід після смерті дружини не може відпустити її і продовжити жити далі. Він часто з нею розмовляє і відмовляється повірити в те, що сталося… Вона приводить його до думки, що усі його страждання викликані тим, що він так і не любив її по-справжньому, саме тому він нещасний, адже «щастя — це робота, яку будь-що потрібно виконати добре».

Сценічний простір, в якому перебувають герої, нагадує чи то велику душову кабінку, чи психлікарню. А чи зможуть ці герої позбутися своїх страждань і почати працювати над своїм щастя?

Про те, як створювалася вистава DreamWorks нам розповів режисер-постановник, художник-постановник, художник з костюмів та автор музичного оформлення Давид Петросян:

«Іван Варипаєв нині мешкає у Польщі. А раніше був художнім керівником театру «Практика» (м. Москва). Вже багато років мені дуже подобається його творчість. Ще до російсько-української війни ми познайомилися. Я показав Івану відео кількох своїх вистав. Вирішили співпрацювати.

Кілька років тому планував поставити одну з його ранніх п’єс «Літні оси». У виставі мали брати участь зіркові українські артисти, але з технічних причин тоді цей проект не вдалося втілити в життя. Пізніше він надав мені текст цієї п’єси, яку вважає своїм найкращим твором.

І коли художній керівник Київського академічного драматичного театру на Подолі, народний артист України Віталій Малахов запросив мене співпрацювати з цим театром, я відразу запропонував поставити п’єсу DreamWorks.

Вважаю Івана Варипаєва одним з кращих сучасних драматургів. Він піднімає досить складні теми і досить незвичним методом. У нього свій стиль, своє оригінальне бачення. Мені дуже подобається цей авторський стиль. Я дуже люблю авторський театр, щоб на сцені був автор, а не режисер, актори, чи форма. Саме для такого авторського театру дуже добре підходять твори Варипаєва. Думаю, що в Україні потрібно ставити більше таких сучасних неординарних текстів.

Переклад українською мовою здійснив чудовий український драматург Павло Ар’є. Переклад, як на мене, дуже цікавий. Під час репетицій ми багато що змінювали, адаптували. У постановках Варипаєва вистави проходять як читання. Ми ж робили класичну драматичну постановку. І нам не зовсім підходив його літературний стиль. Тому ми з акторами його трішки переробляли, робили більш дієвим.

Ми говоримо про сучасні стосунки, коли одна людина покохавши іншу, постійно від неї чогось вимагає, постійно тримає у психологічному полоні. Мені здається, що це не зовсім здорові відносини. Це п’єса про те, що в любові треба бути вільним, я маю на увазі — вільним внутрішньо. І не прив’язуватися до об’єктів, до яких у нас те чи інше ставлення. Вважаю, що дуже важливо не плутати любов з прив’язаністю.

Це моя перша спільна робота з Театром на Подолі. Зізнаюся, спочатку було не легко. Цей колектив сформувався досить давно, але лише зовсім нещодавно у театру з’явилося повноцінне приміщення і лише тепер тут можуть запрошувати до себе інших режисерів. А раніше у театрі переважно ставили вже нині покійний Ігор Славінський та художній керівник театру Віталій Малахов, яких я дуже поважаю. Але актори не звикли працювати з іншими режисерами.

Ми довго шукали взаєморозуміння, щоб взагалі почати щось робити. В акторів досить хаотичне бачення сучасного театру. Вважаю, що цей колектив має переосмислити себе і почати по-новому будувати свою історію.

Однак з деякими акторами мені було надзвичайно приємно працювати. Насамперед, це Володимир Кузнецов (Тедді) — представник старшого покоління, чудовий актор, прекрасна, інтелігентна людина. Досить цікава актриса Алла Сергійко (Саллі). Дуже цікаво було працювати з Максимом Масимюком (Максиміліан), це великий професіонал своєї справи. З Театру на Печерську запросив грати у виставі Олесю Власову (Меріл), а з Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка — Світлану Косолапову (Елізабет). Всім їм велика подяка. Як-би не вони, то не знаю, як би я випустив цю прем’єру.

В’ячеслав Довженко (Девід) — досить потужний актор. Як у кожного артиста в нього є своє бачення. Очевидно мені не вистачило режисерського досвіду, аби його переконати. Ми ще не знайшли ті зони, в яких говоримо про одне й те ж саме. Думаю, що будемо й далі їх шукати. Також будемо продовжувати пошук спільним зон ще з одним талановитим актором — Сергієм Бойком (Френк).

Під час роботи над виставою використовував класичну концепцію японського театру. Там дуже важливі колір, палітра. І я, як художник, робив акцент на кольорах. Палітру кольорів добирав сам з українського орнаменту, з української традиційної символіки. Хочу, щоб глядач ці барви сприймав, насамперед, чуттєво, а не розумом. Це мелодрама, і інтелектуальний розбір може лише заважати.

Костюми теж розробляв сам. Пам’ятаєте у Чехова: «Чому ви ходите завжди у чорному? Це траур по моєму життю». Ці слова можна сказати і про персонажів нашої вистави. Адже жоден з них ще не знайшов свою мрію, своє щастя, своє кохання. І тільки в кінці вистави головний герой Девід отримує свій святковий смокінг. І тут виникає питання, що «хеппі енд» чи голлівудська омана. Думаю, що кожен глядач дасть на це запитання свою відповідь.

Робити цю постановку було досить складно. Тільки після прем’єри я зрозумів, що ми робили і над чим нам потрібно ще працювати. Вистава вийшла поки що дещо колажна. Історії не до кінця дороблені, в якійсь мірі поверхові. Я маю на увазі персонажів. Отож, і далі разом з акторами шукатимемо театральний нерв.

Автор на жаль, не зміг приїхати на прем’єру, бо зараз має дуже багато роботи. Але має намір побачити цю виставу до кінця театрального сезону. Йому цікаво.

А я хочу випустити на великій сцені столичного Театру ім. Івана Франка дитячу виставу. Це буде досить відома європейська класика. Шукаю незвичні для казок жанр і стилістику. Хотілося, щоб ця казка була не якоюсь розвагою для дітей, а привчала наших молодих театралів до серйозного театру. Це буде великий проект, в якому задіємо багато акторів. Активно почнемо над ним працювати в кінці театрального сезону. А прем’єра запланована на грудень, до сторіччя театру.

Віталій Малахов запросив мене на наступну постановку до Театру на Подолі. Швидше за все, після грудневої прем’єри знову приступлю до роботи в цьому театрі. Думаю, що це буде українська класика, яку я планую зробити досить експериментальною, сучасною. Напевне це буде постановка, насамперед, для молоді".

Едуард ОВЧАРЕНКО

Фото з сайта театру