Живописець і сценограф

Починаючи з 1975 року І. Несміянов як сценограф взяв участь у постановках понад 80 вистав у різних театрах, співпрацював з багатьма відомими режисерами. Зокрема, з Едуардом Митницьким, Володимиром Бегмою, Юрієм Погребничком, Володимиром Салюком, Олексієм Лісовцем, Йонасом Вайткусом, Еліасом Перрігом, Оленою Негреску, Давидом Бабаєвим, Марком Нестантінером, Миколою Карасьовим, Сергієм Перекрестом, Дмитром Морозовим. Його твори зберігаються у фондах Міністерства культури України, НСХУ, Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, приватних колекціях в Україні та за кордоном.

На початку 90-х років Ігор Несміянов полишає успішну роботу в театрі і наступні майже тридцять років створює власний естетично-концептуальний всесвіт, свій власний театр, що живе на його картинах.

Коли минув цей пошуків і роздумів, Ігор повернувся до театрального мистецтва, озброєний ще більш нестандартним та яскравим баченням життя, мистецтва, людства, що втілюється в його концептуальних сценографічних рішеннях, які можна сприймати як глибокі філософські етюди, що лише базуються на коротких ремарках авторів текстів. Деякі театральні роботи є результатами погляду після багатьох років живописного «затворництва» автора, деякі — реалізацією давніх задумів, що не можна було втілити через технічні чи ідеологічні причини. Так концепція всесвітнього жорна, що підносить та знищує піднесених, яку можна побачити в основі сценографії нової вистави Національного академічного театру ім. Лесі України «Підступність і кохання», була задумана художником ще 1975 року до п’єси Івана Франка «Украдене щастя».

Наразі митець продовжує поєднувати живописну практику зі сценографічною роботою, створює нові театральні виміри, що вражають глибиною філософського бачення п’єс та небанальністю творчих рішень. Обидві грані таланту Ігоря Несміянова гармонійно доповнюють одна одну, взаємно збагачують.

Крім сценографії та живопису Ігоря Несміянова відвідувачі виставки мають можливість більше дізнатися про саму кухню художнього оформлення вистав.

Приміром у виставі В. Шекспіра «Гамлет» (режисер Е. Митницький) на сцені були тільки кофри — металеві театральні ящики для костюмів та реквізиту. Вони перетворювалися на трон, ліжко, могилу бідного Йорика, заводь, де тоне уквітчана ліліями Офелія… З кожною смертю наступного персонажа кількість кофрів збільшувалася. У фіналі усі кофри обернулися на цинкові труни, а сценічний майданчик — на кладовище.

Основою сценографічного рішення вистави «Ворог народу («Лікар Стокманн)» Г. Ібсена (режисер Й. Вайткус) стали звичайні пластикові пляшки з мінеральною водою. З них вибудовується величезний, на всю висоту дзеркала сцени, каскад — блискуча і сяюча безліччю граней люстра-водоспад, символ благополуччя маленького курортного містечка, запорука процвітання його мешканців. Простір водолікарні оточений бюветами з водою, що вирує. Люстра постійно виливає тисячі крапель цілющої води для пацієнтів і гостей водолікарні, а для городян це справжній «золотий дощ». Басейн під цим водоспадом наповнюється водою як рідким золотом, яке обіцяє жителям містечка надію на успіх та достаток. Але головний лікар водолікарні виявляє, що вода отруєна… У фіналі басейн із «золотом» перетворюється на смітник зі зруйнованою люстрою — купою брудних пляшок, які нещодавно успішно грали роль кришталю. Разом з ними впали мрії про добробут та сподівання на краще майбутнє…

Поруч — розповідь про сценографію вистави Р. Федньова «Жіночі ігри» («Жіночі ігри на тему Моцарта і Сальєрі») — режисер О. Лісовець. Зустрічаючись біля лікувального джерела модного курорту дві чарівні дами завзято намагаються довести свою першість у житті генія. Цей двобій розігрується в оточенні живої води: на малій сцені водоспад з безлічі крапель, що у світлі прожекторів сяючими діамантами капають зі звичайних прозорих пакетів у басейн впродовж всієї вистави. Звук крапель пронизує музику Моцарта. На дзеркальній стільниці — піраміда з 300 кришталевих келихів із водою відблискує світло на всю сцену і зону глядачів. Коли героїні беруть собі по келиху, в їх руках прозора вода набуває червоно-кривавого кольору.

Для вистави «Манон Леско» за романом абата Прево (режисер Ю. Погребничко) на малій сцені театру побудовали маленьку сцену старовинного театру, на якій вже кілька років розігрують історію кохання Манон Леско. Довкола — тече життя, спалахують війни та епідемії, минають епохи, та завжди заходять глядачі, серця і душі яких хвилює цей трагічний сюжет. Перед ними змінюють одна одну сентиментальні картини місць дії. Намальовані на полотні й намотані на барабан, що обертається, вони — старі, заштопані, потерті від частого використання в незліченних виставах. А на межі сцени, перед сучасними глядачами — пісочний горбик і хрестик зі шпаги кавалера де Гріє — могилка Манон.

Також експозиція розповідає про сценографію до вистав «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра, «Настасья Пилипівна» за Ф. Достоєвським, «Актрисі завжди вісімнадцять…» за п’єсою Д. Маррелла «Спогади», «Тригрошова опера» Б. Брехта, «Портрет Мадонни» Т. Вільямса, «Море… Ніч… Свічки…» («Це велике море») Й. Бар-Йосефа. Представлені тут і живописні роботи митця «Шлях», «Ігри біля моря», «Війна» та інші.

Фото автора