Олег КОМАРОВ: «Маємо пам’ятати наших митців»

У Будинку кіно СНТДУ напередодні Нового року відбувся творчий вечір, присвячений пам’яті заслуженого артиста України Валентина Дуклера. Він став останнім з циклу вечорів «Екран і сцена», які протягом двох років щомісяця проводив народний артист України Олег Комаров. Під час цих вечорів розповідалося про життя і творчість провідних акторів Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка та Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки.

Сьогодні Олег Васильович наш гість.

— З чого почалася Ваша популяризація життя і творчості відомих українських акторів?

— Згадую свій відпочинок у Миргороді. Це було досить давно. Був разом зі своєю дружиною. Відпочивала там як раз і актриса нашого театру Тетяна Назарова зі своєю мамою Тамарою Олексіївною. Якось ми усі разом поїхали до Василівки у Музей Миколи Гоголя. Обійшли увесь музей і в останній кімнаті побачили експозицію з фотографій вистави «Ревізор», що були зроблені у різних театрах. Особливо мене вразило фото фінальної сцени у виконанні акторів столичного Театру ім. Франка, там, коли всі завмерли без слів. Серед артистів побачив мого сусіда по будинку Маркевича, Братерського, який жив на верхньому поверсі, Яковченка з квартири поруч з моєю, Канєвського з четвертого поверху. І мені подумалось, що ось я знаю цих людей, а ніхто ж, крім мене, тепер про них нічого не знає. Так виникла ідея спогадів про цих непересічних особистостей. І я зі своїх дитячих вражень написав коротенькі розповіді про моїх давніх сусідів по будинку — акторів-франківців.

З тими невеличкими спогадами та ще моїми оповіданнями я звернувся до тодішнього Голови СТДУ Леся Танюка, дав прочитати і запитав, чи варте воно чогось. «Так, дуже потрібно. Це необхідно продовжувати», — переконав мене Лесь Степанович. Після такої підтримки 1998 року я видав свою першу книжку («Рассказы и воспоминания»). А у другій книжці («Театральні спогади, оповідання», що вийшла 2001 року) розмістив великий спогад про Віктора Халатова.

2002 року, коли я був на гастролях у Москві, відвідав Музей нашого земляка Костянтина Паустовського. Одухотворена екскурсоводка подарувала книжку письменника, і сказала, що після цього у мене все буде успішно. Я іронічно посміхнувся — що може складатися успішно у людини, якій вже за шістдесят.

Повернувся до Києва, і дійсно все почалося складатися! Я зустрівся з режисером телебачення Галиною Черняк. Вона прочитала мої спогади про Віктора Халатова. Разом ми створили на каналі «Культура» півгодинну телепрограму. Потім робота продовжилась і були створені телепрограми про Валентина Дуклера, про суфлера Якова Блікштейна, Юрія Лаврова, Віктора Добровольського, усього 16 програм. Якби не Галина Михайлівна Черняк, цей чудовий режисер, то я навряд би це зробив.

— А як виникла ідея проведення Ваших вечорів у Будинку кіно?

— Я підійшов до заступника голови НСКУ Сергія Тримбача і запропонував йому зробити у Будинку кіно вечори про акторів столичних Театрів ім. Івана Франка та імені Лесі Українки. Адже митці, які талановито грають на сцені, здебільшого так само талановито знімаються і в кіно. Ідея сподобалася. Сергій Васильович навіть придумав назву циклу «Екран і сцена». І, взагалі, велика дяка йому, що він був душею цих вечорів, його глибоке знання в царині кіно, а також чарівний гумор робили їх ще більш привабливими.

Визначили структуру вечорів. Спочатку виступають гості вечора зі спогадами про акторів, потім моя телепрограма, а після цього Сергій Васильович коментує їхні роботи у царині кіно.

Першим пройшов вечір про Ірину Олександрівну Молостову. Вона зробила дуже багато для української культури, 39 років працювала у Національній опері України. Довгий час була її головним режисером. Крім нашої країни ставила опери в Італії, в Росії, у Фінляндії, Китаї, пропагуючи українську культуру за кордоном. Її «Катерина Ізмайлова» за свідченням автора — Дмитра Шостаковича — найкраща з усіх постановок цієї опери, які він бачив. Нарешті Ірина Олександрівна блискуче зняла фільм-оперу «Наймичка», композитора Вериківського за поемою Шевченка.

Під час гастролей у Москві Театр ім. Лесі Українки грав її постановку «Брехня на довгих ногах» Едуадо де Філіппо. Після вистави Ірина Молостова увірвалася в номер актриси Мальвіни Швідлер зі словами: «Маля, ви мене прославили на всю театральну Москву. Я перед вами на колінах. Після цього успіху, яку б роль ви не попросили, я завжди вам її дам». Швідлер ніколи нічого не просила, але кожного разу отримувала ті ролі, які повинна була грати. Я був зайнятий у трьох виставах Ірини Молостової — у «Більшовиках» Шатрова грав Свєрдлова, у «Вишневому саді» Чехова грав Єпіходова, в «ОБЕЖ» Нушича пана Марковича .

Другий вечір присвятили Віктору Добровольському — уславленому актору українського театру і кіно. Він багато знімався, багато і цікаво працював у Театрі ім. Франка, а потім — Театрі ім. Лесі Українки. Перед другою світовою війною за обвинуваченням у націоналізмі 9 місяців провів за ґратами. Його чекав страшний вирок. Та врешті його виправдали та випустили, але все це він дуже тяжко пережив. Його син Коля, з яким ми товаришували, казав, що батько часто прокидався вночі зі стогонами і скреготав зубами. Уві сні приходили до нього кошмари, які він пережив в очікуванні вироку.

Але він був мужньою людиною. Як Голова місцевкому захищав перед керівництвом інтереси людей. Деякий час очолював Комісію при Міністерстві культури, де затверджувалися ставки. Якщо чиновники були проти підвищення ставки акторові, він рішуче переконував: «Ну повірте ви директору театру, він краще, ніж ви знає все про цю людину!» Допоміг Віктор Миколайович і мені в моєму житті…

Моя мама Ганна Ніколенко працювала у Театрі ім. Франка. По черзі грала ролі з Наталією Ужвій. Був 1945 рік. Пам’ятаю, я, ще зовсім малий, сиджу на гальорці в шапці-ушанці і старенькому пальтечку, тоді було холодно. На сцені іде вистава «Украдене щастя» І. Франка. З’являються Ганна — моя мама і Гурман-Добровольський, вони такі молоді, красиві, Добровольський ніжно обнімає мою маму. Я не витримую і шепочу сусідам, вказуючи пальцем: «То моя мама». Вони дивляться на дитину у такому скромненькому вбранні і, звісно, не вірять. Але я так щиро це кажу, що чую: «Дитинко, на от, візьми цукерочку». Чи міг я тоді подумати, що через 25 років у Театрі ім. Лесі Українки гратиму з тим самим Віктором Добровольським у виставі «Пока гарба не перекинулася» Йоселіані. Добровольський блискуче гратиме Агабо Богверадзе, а я його старшого сина Йовеля.

Дуже радий, що зробив вечір і про Дмитра Омеляновича Мілютенка, видатного українського актора театру і кіно. Розповідали, що якось до Гната Юри, який понад 40 років керував Театром ім. Франка, підійшов літній чоловік і сказав: «Я нещодавно познайомився з Дмитром Омеляновичем. Це така щира, сердечна, інтелігентна, витончена людина. Дивився виставу „Фронт“ Корнійчука, де він всі ці якості віддав генералу Говорову. Але два тижні тому переглянув виставу „Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці“, де він грав Хому. Ну чому ви примушуєте актора грати таких нелюдів?» Як було пояснити уважному глядачеві, що це найвища майстерність, коли такий інтелігентний, чуйний, благородний чоловік може грати і негативних персонажів.

У цій програмі я значну увагу приділив останній любові Мілютенка — Наталії Яківні Міщенко. Вони одружилися, коли Дмитро Омелянович став вдівцем. Кожен день він намагався перетворити для неї на свято. То вони дивилися виставку картин, то їхали до ресторану в аеропорт. «Куди ми, дитинко, сьогодні летимо?» — запитує Дмитро Омелянович. Вона підтримує його гру: «Летимо до Ріо-де-Жанейро». Дмитро Омелянович звертається до офіціанта: «Щось у вас є з бразильської кухні?». «На жаль, немає». «Тоді дайте котлети по-київськи, кращого і в Бразилії не знайдете». Або: «Дитинко моя, на скільки років я від тебе старший?». «На 22». «Слава Богу, а я думав на 23…» Радіоверсія цього вечора вийшла на каналі «Культура».

Четвертий вечір — «Незабутній сміхотворець», було присвячено Миколі Яковченку, актору Театру ім. Франка. Він довго товаришував з великим актором Юрієм Шумським. Їм було про що поговорити. У 1945 році пішла з життя дружина Миколи Федоровича. А у Юрія Васильовича на війні загинули два сини. Коли прийшла звістка про загибель другого сина, Юрій Шумський перестав приходити до театру. Гнат Петрович Юра сказав тоді Яковченку: «Миколо, піди до Шумського і зроби так, щоб він повернувся до театру». Той прийшов до Юрія Васильовича, і каже, що весь театр сумує, всі в такому розпачі від трагедії, яка трапилося з Шумським, але треба жити. «Посидь тут, в моїй лабораторії, де я готую свої ролі, а я піду на кухню до Христинівни, хай щось зготує», — відповів Шумський. Коли повертається з дружиною з кухні, немає Миколи Федоровича. «Миколо, де ти?» Яковченко вилазить з під-стола. «Що ти там робив?» Яковченко відповідає: «Ви ж казали, що це ваша лабораторія, то я шукав пробірки». Шумський з дружиною розсміялися. Вони тоді добре посиділи і вже наступного дня Юрій Васильович повернувся до театру.

Леонід Бакштаєв, якому було присвячено п’ятий вечір, був моїм товаришем. Ми з Льошею починали працювати у Дніпропетровську. Потім був Театр ім. Лесі Українки. У 1995-му році він пішов з життя. Я зробив про нього програму, і дуже радий з того, що повернув йому хоч якийсь борг за те добро, що він для мене робив. Бакштаєв прекрасно працював і в театрі, і в кіно. У фільмі «Комісари» грав білогвардійського офіцера, який проникнув у середовище комісарів. На мою думку — це найяскравіший персонаж цієї стрічки. А в фільмі «Білий птах з чорною ознакою» він грав світлого, сердечного солдата, якого спалили на тракторі. Я вважаю, що за останні 25 років актора подібного обдаровання так і не з’явилося. А у театрі він блискуче грав Микиту у виставі «Влада темряви» і багато інших ролей.

Згадую, ми були на гастролях у Варні в Болгарії. Бакштаєв з колегою завітав на день народження до болгарського актора, на його дачу, яка знаходилась за 80 кілометрів від міста, де відбувалися наші гастролі, хоча наступного дня, о 8 ранку автобус відвозив всіх акторів до поїзда Варна-Київ. Іменинник повинен був доставити їх до Варни, але в нього зламалася машина. Вийшли на шосе, довго голосували. Нарешті зупинилася машина, та в акторів не було грошей. І водій попросив їх замість цього співати народних пісень. Всю дорогу вони так старанно співали, як ніколи в житті. О 8 годині ми вже сиділи в автобусі і були справді ошелешені, коли побачили наших акторів, які вистрибнули з дипломатичної машини, на якій був прапорець США. Дісталось їм, коли повернулись на батьківщину!

Через деякий час Бакштаєва викликали до міського комітету партії. Другий секретар звернувся до Льоші: «Товаришу Бакштаєв, ми вирішили рекомендувати вас на посаду секретаря партійної організації Театру ім. Лесі Українки. Як ви до цього поставитесь?». «Дуже вдячний, що ви мені довіряєте, але в мене немає ніяких здібностей керувати». «Товаришу Бакштаєв, ви зіграли директора заводу, не одного генерала, зіграли, нарешті, Леніна, зіграєте і секретаря партійної організації. А якщо ви відмовитесь, то ніяких нових ролей, ні квартири, а можливо й роботи в театрі у вас не буде». Куди він міг подітися? Став секретарем парторганізації, хоча це вкоротило йому віку.

Потім були вечори пам’яті Юрія Лаврова, Віктора Халатова, Катерини Осмяловської, Євгенії Опалової, Мальвіни Швідлер, Анатолія Пазенка, Валерія Бесараба…

— Останній вечір Ви присвятили Валентину Дуклеру.

— Цей вечір підготувати було складно, адже Валентин Самійлович у 1966 році пішов із театру. Його вже мало хто пам’ятає. Я зв’язався з Кірою Пітоєвою з київського Музею Михайла Булгакова, яка могла про нього розповісти цікаві речі, але вона захворіла. Та допомогла народна артистка України Галина Яблонська, яка, крім цікавих спогадів, ще й блискуче прочитала на цьому вечорі вірші Шевченка. Шкода, що на цьому вечорі не було студентів, які б зрозуміли, як треба виконувати поезію Тараса Григоровича.

Підтримав мене і Василь Неволов. Він був майже на всіх вечорах. Допоміг і цього разу. Надала допомогу і Тетяна Некрич. Свого часу вона передала мені матеріали про Євгенію Опалову. Використав у вечорі спогади Анни Варпаховської, яка згадувала, як у дитинстві залазила через балкон на кухню Дуклерів, щоб погратися ляльками з дочкою Валентина Самійловича Зоєю.

Були тут і мої власні спогади. Я розповів, як Валентин Самійлович прямо на вулиці читав мені «Заповіт» Тараса Шевченка у перекладі на іврит. Ще один подарунок він мені зробив у 90-ті, коли після тяжкої хвороби майже рік не вставав з ліжка, він запросив до себе додому, щоб зробити творчий презент, а саме, подарувати композицію про схожість доль Тараса Шевченка та Остапа Вишні.

Валентин Дуклер був патріархом передачі «Від суботи до суботи». В усіх «суботників» були прізвиська, які вигадував режисер передачі Володимир Бохонко, а от до Дуклера зажди зверталися шанобливо — Валентин Самійлович. Це була культурна, інтелігентна, витончена людина.

— Хто вам ще допомагав у проведенні цих вечорів?

На вечорах пам’яті було багато виступаючих, а спогади тих, хто не міг бути присутніми, зачитував ведучий. Це були найбільш шановані і як мені видається, найбільш улюблені особистості у театральній царині нашої країни. Це — Генеральний директор та художній керівник Театру ім. І. Франка Михайло Захаревич. Актори Галина Яблонська, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, Олександр Задніпровський, Олексій Пєтухов. З Театру ім. Лесі Українки — Генеральний директор та художній керівник Михайло Резнікович. Актори — Юрій Мажуга, Микола Рушковський, Лариса Кадочникова, Ганна Варпаховська, Ірина Дука, Тетяна Назарова, зав.літ.частиною Борис Куріцин. З Національної опери України — диригент Іван Гамкало, співачки Лідія Забіляста, Світлана Добронравова, Ірина Даць, концертмейстер Костянтин Фесенко. Від Національної філармонії — Анатолій Паламаренко, від Українського радіо — Микола Амосов, від Музею Булгакова — Кіра Пітоєва, від журналу «Кіно-Театр» — головний редактор, чарівна жінка Лариса Брюховецька. Також майже кожен вечір прикрашав своїми виступами, а також гумором заступник голови НСКУ Сергій Тримбач. Вечори, прикрашені виступами таких по-справжньому значних людей національної культури, мали значний резонанс.

Звичайно, дуже допомогла на цих вечорах своєю творчістю Галина Михайлівна Черняк — талановитий режисер, з якою ми створили всі програми з циклу «Театральні силуети». Кожна з цих програм показувалася у Синьому залі Будинку кіно і сприймалася зовсім по-іншому, ніж з телевізійного екрану. Диво колективного перегляду викликало у глядачів сміх під час гумористичних ситуацій, а пронизливі, трагічні місця у програмах викликали напружене мовчання глядної аудиторії. А головне, на відміну від навіть дуже вдалих виступів гостей вечора зі спогадами, відеоряд давав найбільш повне, живе, зворушливе уявлення про того, кому був присвячений вечір. Окремий вечір у Будинку кіно я присвятив пам’яті Галини Черняк у річницю її смерті, там прозвучали щирі слова вдячності за її натхненну творчість і внесок у національну культуру.

Майже всі мої творчі програми були зняті на відео оператором Олександром Курчевим.

Три з них мають радіоверсії, що вже лунали у ефірі. Подяка Генеральному продюсеру Національної радіокомпанії Дмитру Хоркіну, його заступниці Ірині Славінській та продюсеру театрального відділу Світлані Гудзь-Войтенко за те, що завдяки радіо значно розширилась аудиторія цих вечорів пам’яті і слухачі дізнались про яскраві долі визначних акторів — Дмитра Мілютенка, Миколи Яковченка, Леоніда Бакштаєва.

— Багато років Ваше життя було пов’язано з Українським радіо.

— Так, 25 років разом з чудовою актрисою Наталією Лотоцькою ми вели передачу «Від суботи до суботи». 13 років я озвучував роль Професора у передачі «Малі таємниці великого світу», яку любили і маленькі, і дорослі радіослухачі. За власною ініціативою підібрав 13 українських сучасних новел з книжки «Квіти у темній кімнаті» і записав їх на радіо. Українська новела — одна з найкращих у світі, але, на жаль, про це мало хто говорить. Дуже мені сподобались повісті Григора Тютюнника «Климко» та «Облога», з кожної вибрав півгодинний уривок і записав у фонди українського радіо. Записав також по дві 30- хвилинки текстів Достоєвського «Кепський анекдот» та Чехова «Нудна історія». Зробив композицію листування Чайковського з Надією фон Мекк, записали її разом з Ларисою Кадировою. Дуже багато цікавого записав з Оленю Захаревич у циклі «Вершини світового письменства» редактор В.Карпінський.

— А що можете сказати про сучасний український театр?

— Важко говорити про усе театральне мистецтво. Я можу говорити про Національний академічний театр ім. Лесі Українки, в якому працюю і щасливий з того. Для постановок у нашому театрі, як правило, вибирають глибоку, актуальну, сучасну драматургію і створюють психологічні, духовні, яскраві вистави. Так, недавню прем’єру «Фальшива нота» Дідьє Карона показували у кількох містах України, в Ізраїлі, і всюди глядачі у захваті. Хвилююча вистава «Всюди один» розповідає про Тараса Шевченка. Возили її у зону АТО, у Слов’янськ. І ця вистава була сприйнята з ентузіазмом. Незважаючи на те, що в останні роки акторський склад оновився на 95%, наш театр продовжує успішно працювати, виконувати свою світлу місію. Театр ім. Лесі Українки любить глядач. На його трьох театральних майданчиках завжди аншлаги. Люди після вистав виходять окрилені, з вірою у завтрашній день.

У цьому Театрі я служу вже багато років. Окрім професії, він давав мені дуже багато. Я працював у тих самих виставах, що й наші корифеї, провідні майстри, мав можливість бачити, як вони працюють, чим живуть, спілкувався з ними, і таким чином театр збагачував мене своєю духовністю, вишуканою інтелігентністю, традиціями. Цим духовним скарбом я наповнював свої програми у циклі «Театральні силуети».

Найбільш щасливим моментом мого театрального життя вважаю подарунок мого Театру на мій ювілей, це була бенефісна роль Бату у виставі «Трохи ніжності» А. Ніколаї у постановці Ірини Дуки. Пам’ятаю фінальний поклон, увесь зал підвівся, аплодуючи мені, а на сцену з-за куліс, теж аплодуючи, вийшла значна частина нашої трупи. З вітальним словом також виступив Михайло Юрійович Резнікович. Незабутні миті життя…