Різні іпостасі Валентини Плавун

Валентина Плавун — живописець і художниця зі створення костюмів, художниця-постановниця Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки, членкиня НСХУ та НСТДУ. Закінчила Київський художній інститут, факультет живопису, театрально-декоративне відділення Данила Лідера. У театрі ім. Лесі Українки працює з 1991 року.

Художниця є авторкою костюмів до понад 70-ти вистав, серед яких «Янголятко або Сексуальні неврози наших батьків» Л. Берфуса, «Останнє кохання» В. Мухарьянова за І. Башевісом Зінгером, «Різдвяні марення» Н. Птушкіної, «Насмішкувате моє щастя» Л. Малюгіна, «Наполеон і корсиканка» І. Губача, «Дерева вмирають стоячи» А. Касони, «Пізанська вежа» Н. Птушкіної, «Актрисі завжди вісімнадцять» Джона Марелла (постановник Давид Бабаєв) та інших.

Валентина Плавун має дві кардинально різні іпостасі, що в художньому світі є доволі рідкісними: поєднує роботу над створенням театральних ескізів і костюмів та суто особисту, інтимну творчість, коли залишається віч-на-віч зі своєю Музою, думками, почуттями і натхненням.

На живопис Валентини великий вплив мала Зінаїда Серебрякова (1887 — 1967) — художниця з творчої династії Бенуа-Лансере-Серебрякових, учасниця об’єднання «Світ мистецтва», одна з перших російських жінок-художниць, які увійшли в історію мистецтва.

Картини Валентини Плавун стали обкладинками двох номерів інформаційно-аналітичного, культурологічного молодіжного журналу «Стіна» в 2019 та 2020 роках.

Мисткиня бере активну участь у вітчизняних і міжнародних виставках, аукціонах та конкурсах, її роботи зберігаються у приватних колекціях в Україні, Німеччині, Австрії та Росії.

Виставка «Дві іпостасі» — це розмова про здатність Творця бути не лише художником і філософом внутрішнього світу і призми, через яку митець дивиться на світ, а здатність творити в унісон зі світом, з іншими митцями, відчувати одне одного й будувати у співавторстві катарсичне Мистецтво.

Довгий час портрет був єдиним засобом відтворення образу людини. Його традиція бере свої витоки зі створення ікон і має духовний підтекст: зображення людини здатне передати не лише її фізичний стан, а й стати живописним втіленням характеру та душі. У своїх роботах Валентина Плавун досліджує внутрішній світ людини та психологічний вплив портрету. Художниця розкриває тему жіночності, а також підіймає гендерні питання в сучасності та минулому України, місце жінки в інформаційному просторі, фемінізм та психоаналіз. Головною родзинкою живописної частини експозиції став портрет народної артистки України Лариси Кадочнікової, світову славу якій принесла головна жіноча роль у фільмі Параджанова «Тіні забутих предків». Серед полотен також представлені портрети відомої театральної режисерки, перекладачки і психолога Алли Рибікової, поета Володимира Вольного та автопортрети самої художниці.

Інша частина експозиції представляє театральний костюм та його ескізи. Окремим цікавим елементом цього блоку є костюми до українсько-німецького театрального проєкту «Марат Сад», презентація якого відбулася в Мюнхені. Для цієї вистави Валентина створила кілька десятків костюмів, що підкреслюють психологізму твору. «Костюм — це як шкіра, в якій живе образ героя. Вона дає можливість одразу, на підсвідомому рівні, визначити, хто перед тобою, який внутрішній світ несе герой», — переконана мисткиня.

Наталія Костилєва підкреслила, що для неї велика честь бути куратором цієї виставки. Зараз, на жаль, стало модно не вміти малювати, а класичне мистецтво перебуває далеко на задвірках. Натомість Валентина прикрасила залу не просто класикою, а чарівними обличчями, чарівними квітами. Побачене тут допоможе пережити катарсис, який очищує наші душі.

На переконання директорки МВЦ Музею історії міста Києва Тетяни Костецької такі жінки як Валентина Плавун обов’язково мають непересічний талант, зазвичай працюють там, де є творчість і те, що приносить людям радість кожного дня. Привітала з виставкою, до відкриття якої довелося пройти довгий шлях.

— У мене дві іпостасі, тому що театр і живопис неподільні в моєму житті, — розповіла Валентина Плавун. — У театрі я служу майже тридцять років. Це співтворчість драматургів, режисерів, акторів. А творчість — це твоя внутрішня, інтимна територія, де ти дивишся в очі своїй моделі, твориш наодинці з собою. Робота з людьми і інтим — дві іпостасі, які ви сьогодні бачите, які я передаю на ваш суд. Хочу висловити великі слова подяки людям, які вели мене до цієї виставки, які опікували, допомагали. Якби не вони, то ці роботи швидше за все стояли б на стелажах, костюми висіли б у театрі. А художник повинен виставлятися, зобов’язаний, щоб його бачили і знали. Для митця персональна виставка — велике свято, а картини у виставкових залах виглядають зовсім по-іншому, ніж у майстерні. Я завжди хвилююся перед театральною прем’єрою, так само — перед цією виставкою. Особлива подяка музею, який мене прихистив, обігрів мої роботи. Сподіваюсь, що тут я ще з’являтимусь зі своїми новими проєктами.

Художниця отримала багато щирих привітань від шанувальників своєї творчості. Звучала висока поезія. А створити святковий настрій допомогли співачка Марина Юрасова та концертмейстер Марія Шершньова (фортепіано), які подарували вечір джазу.