Митець живий вічно!

Народився митець у Києві на Пріорці, в будинку напроти хати, де колись зупинявся Тарас Шевченко.

Коли Борису було 4 роки, родина (батько, мати і троє дітей) втекли від голоду — спочатку до Могильова (Білорусь), а потім аж до Новосибірська. 1937 році батька, простого чоботаря, безпідставно арештували, а 1938-го (після розстрілу М. Єжова) звільнили.

З 1950 року талановитий хлопець навчається у Київському художньому інституті, де улюбленим викладачем був Іван Макогон. Далі почалася подвижницька творча діяльність. Часи радянщини були нелегкими.

Мистецтвознавець Євгенія Демченко так свого часу сказала про майстра:

«Борис Довгань з тих митців, хто в тяжкі застійні часи творили самобутньо, професійно і творчо. Сьогодні можна стверджувати, що його твори належать до найвищих досягнень української скульптури шістдесятих-сімдесятих років. Художникові вистачило мужності працювати над вирішенням складних художніх завдань в умовах майже повної творчої ізоляції, коли він був позбавлений можливості експонувати свої твори й діставати замовлення. Пошуки в галузі пластичної мови ускладнювались відсутністю близької традиції, адже протягом попередніх десятиліть специфіка виражальних засобів у скульптурі зневажалась і викорінювалась, поширювалася невластива пластиці оповідність, а прогресивний досвід зарубіжного мистецтва замовчувався».

А за словами наукового співробітника Національного художнього музею України Юлії Захарчук у провідному жанрі станкової скульптури йому було мало рівних. Він умів створити образ вічний, такий, що вивишується над буденною плинністю часу. Скульптор вважав, що в побудові образу треба йти не попереду, а слідом за моделлю, намагаючись дослідити об’єктивну сутність портретованого.

Саме ця об’єктивна сутність в поєднанні з високим естетичним звучанням, з ідейним патріотичним піднесенням притаманна численним його портретам — круглим і рельєфам. Назвемо хоча б кілька з них — Івану Світличному, Василю Стусу (кілька варіантів), композитору Леоніду Грабовському, визначному філософу Сковороді, великому нашому перекладачеві Григорію Кочуру, засновнику школи неокласиків Миколі Зерову, вченому і правозахиснику Генріху Дворку, поету Миколі Холодному, митцеві початку ХХ століття Олександру Богомазову, автору Гімну України Павлу Чубинському, філософу і літературознавцю Драгоманову, вченому Вернадському, Лесі Українці, Олександру Пушкіну (пам'ятник у Гурзуфі), надгробні пам’ятники Ігорю Шамо, Сергієві Данченку, видатній державній діячці Славі Стецько, народній художниці України Марії Примаченко, ще і ще… Всіх не перелічити.

Художник також багато творив скульптурних композицій філософського плану і актуальних в часі. Серед них хочеться згадати хоча б дві: «Поет і кат», «Архіпелаг Гулаг», або «Шмон». І можна тільки дивуватися творчому подвижництву митця-шістдесятника, який вже в наші часи одержав звання заслуженого художника України, почесного академіка НАМ України.

Сам скульптор сказав: «Для мене з моїх робіт на першому місці — пам’ятник художникам-жертвам тоталітарного режиму. Там 41 прізвище тільки знищених фізично: Бойчук, бойчукісти, Алла Горська, Мурашко, Рубан та ін. А скільки ще знищені як особистості, перестали творчо працювати. Це данина тим трагічним подіям. Як і інші мої пам’ятники, зробив його без замовлення, за власною ініціативою».

Найщасливішим періодом творчого життя була робота над пам’ятником Папі Римському Івану Павлу ІІ на замовлення Ватикану.

Зупинимося над розповіддю самого автора, як він працював над образом свого друга Василя Стуса:

«Моя майстерня була на вулиці Володимирській, 12. А Василя тоді вже вигнали з аспірантури Інституту літератури АН, він працював через дорогу в Міністерстві будматеріалів. Він часто приходив в обідню перерву до мене. Моя дружина, журналістка Рита Довгань, наполягала, щоб я його виліпив, він дав згоду. Тільки сказав: «Коли позуватиму, буду читати». Він курив і читав. Тому на портреті в нього трохи приспущені очі. Мені здається, це спрацювало на образ. Заходило чимало друзів. Серед них Аллочка Горська, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Калиниченко. Їм робота дуже сподобалася. Мовляв уловлено поетичну і філософську сутність Василя.

У тому ж підвалі зробив портрет Григорія Кочура, який щотижня приходив до мене, коли приїздив з Ірпеня до Києва у справах. Завжди навколо нього було багато молоді. Починалися розмови про літературу. Я його посадив на станок, він худенький, на колінах портфель, повний книжок. Так я його й зобразив із тим портфелем. Майже щоразу з ним приходив Леонід Череватенко. Любив стояти біля Кочура і звіряти, чи правильно я роблю. Вважаю, портрет вийшов вдалий!!!".

Довгі роки художник працював над образом великого сина України Миколи Гоголя. Він подарував столиці нашої держави його скульптурний образ в бронзі — молодого, розкутого й щасливого автора «Вечорів на хуторі…», «Тараса Бульби»… Влада листовно подякувала митцеві прийнявши подарунок. Повільно, але йдуть роботи по підготовці території. Встановлення скульптури буде достойним знаком пам’яті і подяки українському художнику-шістдесятнику, творцю — подвижнику своєї справи.

І наостанок — на малій батьківщині Василя Стуса, нашого генія слова, борця за свободу України — у рідному селі Рахнівка і у Вінниці вже давно стоять пам’ятники поетові. Його друг, знаменитий скульптор Борис Довгань, до слова — лауреат премії ім. В. Стуса — в останні роки життя створив проєкт пам’ятника поетові для Києва, який прийняв душею син і спадкоємець Василя Стуса Дмитро, високо поцінував видатний український філософ і літературознавець Євген Сверстюк, багато представників української інтелігенції, які побували в майстерні художника.

У своїх творах Борис Довгань житиме вічно.

Фото з архіву родини Довганів