Михайло ЗАХАРЕВИЧ: «Керівник театру повинен постійно розвиватися»

Захаревич Михайло — Генеральний директор-художній керівник Національного академічного драматичного театру ім. Івана, народний артист України, член-кореспондент НАМ України, доктор філософії, професор 26 вересня відзначає ювілейний день народження. Сьогодні Михайло Васильович — наш гість.

— До того як у 1992 році очолити головну сцену країни Ви працювали директором Запорізького музично-драматичного театру. Напевне відразу відчули різницю?

— Різниця звичайно ж є. Навіть якщо взяти кількісно. Тут 600 чоловік, а в Запоріжжі було 240. Там було 75 драматичних акторів, а в Києві — 112. Якісні показники теж різні.

Хоча коли я був директором у Запоріжжі, то цей театр теж був популярним не тільки у своєму місті, але й по всій Україні. Очолив той театр я в 1984 році, а до цього був у ньому актором. Тоді в театрі було мало глядачів. І ми з художнім керівником, який прийшов сюди з Запорізького ТЮГу стали думати над тим, як швидко збільшити рівень заповнюваності зали глядачами. Нам це вдалося. Про мене зняли фільм «Чи важко бути директором театру?» Саме за хороші економічні і творчі показними перевели до столиці.

У Театрі Франка мене тоді ніхто не знав. Зачитуючи на зборах наказ про переведення на посаду директора художній керівник Сергій Данченко запитав: «Хто ви є хто?» Я йому відверто відповів: «Ходімо, поговоримо хвилин 10−15. Якщо наші думки про розвиток театру будуть різними, то я не буду приступати до виконання свої обов’язків» А мені було куди йти, художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березні Дніпра Едуард Митницький запрошував до свого театру директором.

Ми поговорили хвилин сім. Повернулися до колективу і Сергій Володимирович каже: «Ми будемо працювати». І пропрацювали разом як брати трохи більше десяти років. Думаю, що Данченко теж це відчув, адже у своїй книзі спогадів написав, що я був його найкращим директором.

Тут чудовий колектив, я б сказав сімейний. Турбуємося один про одного. І ця традиція триває вже майже 30 років, відколи я тут працюю.

— Всі ці роки Ви вивчаєте історію франківців. Що це Вам дає як директору театру?

— Багато чого вивчаю. Керівник театру повинен постійно розвиватися, не стояти місці. Я хотів, щоб історія театру була побудована на архівних даних, висвітлена правдиво. А радянська історія театру була викривлена навіть починаючи з початкового етапу його створення. Тоді ніхто навіть не згадував, що він є продуктом Соборності, продуктом Злуки. У 1919 році Гнат Юра поїхав до Кам’янця-Подільського, де на той час був Петлюрівський уряд. Він прийшов з пропозицією, аби його і тих хто з ним приїхав, взяли до трупи Садовського. (А Садовський на той час при уряді Петлюри був міністром культури). На що йому відповіли: «Створюйте інший театр».

Не даремно вони об’єдналися з театром, який був створений на теренах Західної України. Цим театром керував Амвросій Бучма і називався він «Новий львівський театр». У листопаді вони вже стали одним театром, який був прикріплений до Галицької армії, що чинила опір більшовикам.

«Новий львівський театр» зіграв певну кількість вистав. У Вінниці 28 січня 1920 року їм присвоїли ім’я Івана Яковича Франка, саме цю дату вважаємо днем народження нашого театру.

Я повинен знати все про той театр в якому працюю. І думаю, що не тільки я, а й усі наші працівники. Тому кожному з них вручили мою книжку. А зараз, з нагоди сторіччя театру подаруємо їм ще одну мою книжку — «Щоденники директора театру». Там також питання, пов’язані з нашим театром. Зараз працюю над темою: «Питання фінансування театру починаючи з часів царської Росії і до сьогоднішнього дня». Розгляну всі етапи, які проходили театри, сьогоднішній рівень фінансування, методи фінансування та ін. Сергій Володимирович Данченко був надзвичайно цікавою людиною, хочу написати про нього те, про що ще не написано.

Коли я прийшов до театру, тут не була зафіксована його історія. Була лише книга Білоцерківського, який працював у цьому театрі суфлером. Вона відображала дух часу і те, що відбувалося в театрі. Але це був епізодичний варіант.

Я попросив науковців, щоб ті взялися за цю справу. Вони написали, але не вийшло правдивої історії, а більше художнє есе. Тому я взявся сам за цю роботу. Буду цим займатися і далі, мені це цікаво як науковцю. Як кандидат мистецтвознавства маю на це право. У мене є певний досвід, школа Ігоря Дмитровича Безгіна. У мене є багато робіт, які друкувалися в різних наукових збірниках університетів. Хочу їх видати окремим зібранням. Нещодавно зібрав весь архів і працюватиму над ще однією книжкою.

— У своїй книжці «Щоденники директора театру» Ви назвали роки, коли працювали разом з Богданом Ступкою знаковими. У чому знаковість цих років?

— Богдан Сильвестрович був геніальним актором. Саме у геніальності його знаковість. А чим більше у театрі талановитих акторів, тим більше глядачів, які хочуть на них подивитися, з ними поспілкуватися.

Як художньому керівнику в нього було мало часу, щоб займатися театром. Він багато знімався, був надзвичайно затребуваним. Найбільше йому можна низько вклонитися за те, що він робив на сцені театру, як його сприймали глядачі. У Театрі Франка було багато знакових акторів, але в останній період він — найвидатніший.

— Біля Театру Франка в останнє десятиліття з’явилися пам’ятники Гнату Юрі, Сергію Данченку, Миколі Яковченку. А чи планується спорудження пам’ятника Богдану Сильвестровичу?

— Вже не тільки зробили ескіз цього пам’ятника, а й виліпили його з натури в глині. Але деякі фінансові питання поки не дозволяють його втілити в металі. Проте вже визначено місце, де він буде.

Пам’ятою ставили пам’ятник Гнату Петровичу Юрі. Було багато людей. Закінчився процес відкриття. Ми підійшли з Богданом Ступкою до входу, стоїмо. Він палить і філософськи запитує: «А де ми з вами будемо?» Я кажу: «Ви отут». На тому місці є прив’язка до пам’ятника.

Мені дуже приємно, що цю ідея сподобалася Володимиру Андрійовичу Чепелику і його сину. Не встигли з пам’ятником до сторіччя театру, але ж на стріччі життя не закінчується.

— Який період роботи у Театрі Франка був для Вас найскладнішим?

— Початковий. Провели аналіз роботи театру. Були дуже хороші вистави Сергія Володимировича Данченка, які заповнювалися стовідсотково. Але було і багато вистав, малоцікавих глядачеві. Середня заповнюваність була 243 чоловіка. Це дуже мало для тисячної зали.

Тоді довелося займатися багатьма питаннями. Починаючи від реформування оплати праці. У 90-ті люди по півроку не отримували заробітної платні. У нас вона, слава Богу, була вчасно. Стояло питання реконструкції театру, будівництва камерної сцени. Для мене цей період був складним ще й тому, що я фактично працював на двох посадах — генерального директора у театрі, і першого заступника в Міністерстві культури. Було складно фізично. Приходив до театру о сьомій, о дев’ятій у міністерстві, а ввечері — знову в театрі.

Це було не просто. Але ми не втратили поступ вперед. Ми знали що робимо і для чого. І сьогодні все це дає результати. Нині у нас багато молодих акторів. І далі братимемо молодь. Прийняли до штату двох надзвичайно цікавих молодих режисерів. Думаю, що такі режисери і не в усіх театрах Європи.

Будемо і далі проводити зміну поколінь. Для того, щоб дати дорогу молодим треба мати місця. Але при цьому намагатимемося всіх зберегти, нікого не виставити за межі театру.

— У деяких театрах як тільки актор досягає пенсійного віку його відразу звільняють. А Ви не лише намагаєтесь зберегти кадри, а ще й свого часу запросили повернутися на сцену ветеранів.

— У багатьох людей втрачається інтерес до життя коли вони йдуть на пенсію. А в акторів це відчувається сильніше у кілька разів. Вони буквально «згасають» на очах. Я цього не хочу. Звичайно, не всі будуть і надалі на повній ставці. Ті, хто мало задіяні в репертуарі будуть принаймні на 25% ставки. Але вони залишаться у театрі.

— Камерну сцену театру сміливо можна було назвати довгобудом.

— Цю сцену кілька разів хотіли знищити. Доводилося багато боротися з чиновниками. Коли я прийшов до театру, то тільки починали копати яму для фундаменту майбутньої камерної сцени. А коли вже навіть було приміщення з’явилося урядове розпорядження, щоб її розібрати і поставити тут дванадцяти поверховий житловий будинок. Бачив проєкт цього будинку. Таки вдалося відстояти нашу камерну сцену.

Далі шукали спонсорів, які допомагали нам будувати. За спонсорські кошти робили навіть дах. Якби вчасно не встигли його зробити, то будівля б просто затекла. Врешті нас включили до заходів до «Євро-2012» і такі вдалося завершити будівництво. У той же час як багато інших об’єктів, що були закладені ще в 90-ті, маю на увазі театральний інститут, республіканську бібліотеку для дітей та юнацтва та ін., так і не були добудовані.

Після завершення реконструкції Театру оперу та балету у 1986 році було прийнято рішення про реконструкцію Театру ім. Івана Франка. Але практично її довелося робити самотужки без допомоги держави. Нині потрібні кошти, аби завершити цю реконструкцію. Ми звернулися з цим питанням до Міністерства культури України. Сподіваюся, що нас почують. Раніше мені часто доводилося воювати з міністрами і міністерствами. Але новий міністр культури уважний, здається він рухається у правильному напрямку.

— На Камерній сцені імені Сергія Данченка крім звичайних вистав показують ще й фільми-вистави.

— Це були ювілейні покази. Але зараз у нас є інша ідея. Ведемо перемовини зі «Світ-ТБ». Вони будуть показувати наші вистави, які нині представлені в репертуарі театру на закордон. А записані вистави, які вже не йдуть на сцені показуватимуть на Україну. Таким чином ми хочемо нашою авдиторією зробити весь світ. Це будуть платні послуги — люди зможуть зробити певний внесок і подивитися виставу. Додатковий дохід для театру, а також додатковий глядач.

Виїжджаючи за кордон ми бачимо яка велика цікавість до нашого театру і в Європі, і в Америці, і в Китаї. До речі, якби не коронавірус, то восени ми б поїхали до Китаю. Інтерес до Театру Франка росте. Думатимемо як нам ще розширювати нашу авдиторію.

Скільки б ми не їздили за кордон — жодної копійки з державного бюджету чи власних коштів не вкладали. Все це роблять продюсери, які проводять гастролі. Лише перелетіти 70 чоловікам до Нью-Йорку — це вже величезні кошти. А ще треба включити проживання, добові та ін…

— Доводилося бувати з гастролями і в Білорусі.

— Ми гастролювали у Білоруському театрі ім. Янки Купали. Зараз цей театр фактично розформували, звільнили директора Павла Латушку. 14 вересня цьому театру виповнюється 100 років. Маємо від них запрошення на цей день. Але вони не можуть святкувати в таких умовах. І тому я на відзначенні сторіччя нашого театру у присутності керівництва держави запропонував провести їхній ювілей на нашій сцені. Дуже гарно відреагував на цю пропозицію і наш президент. Я направив листи, які прийшли до нас з Білорусі до Міністерства культури України. Думаю, якщо дозволить епідеміологічна ситуація, то проведемо ці заходи в жовтні.

— Напевне різна публіка сприймає виступи франківців по-різному?

— Звичайно. У кожній країні, кожному обласному центрі України публіка різна. Але хорошу, якісну виставу різні публіки сприймають однаково з захопленням, з криками «Браво!»

Хочу згадати гастролі, які відбулися у Харкові і Полтаві. На перші дві харківські вистави було складно організувати глядача. Можливо ми щось недопрацювали по рекламі. Але вже всі інші вистави пройшли на повних аншлагах. Раніше був такий принцип — коли їдеш на місячні гастролі, то треба організувати перші 10 вистав. А далі можеш вже не організовувати. Якщо театр недостатньо цікавий у творчому плані, то в такому випадку ти все-рівно не організуєш глядача. А якщо театр хороший (у репертуарі за перші 10 днів ставили всі вистави з якими приїхали на гастролі), то глядачів вже запрошувати буде не треба, вони самі приходитимуть до каси і купуватимуть квитки. На сьогоднішній день заганяти глядачів до зали взагалі неможливо. Сьогодні вже зовсім іншим рівень організації.

Тепер щодо Полтави. Як зізнався голова Полтавської ОДА після наших гастролей значно змінилося ставлення до театру і в глядачів Полтавщини, і влади.

— Вже багато років поспіль у театрі відбувається Міжнародний фестиваль жіночих моновистав «Марія». У чому значення цього фестивалю?

— Це унікальний фестиваль. Його унікальність полягає в тому, що моновистава — специфічний вид театральної діяльності. Не кожен артист може зіграти моновиставу. Я цим займався у далекі 70−80-ті роки. Показував моновистави через Товариство «Знання». Для артиста з невеликою зарплатнею це був додатковий заробіток. Пам’ятаю, яка це важка праця тримати аудиторію 500−600 чоловік. Треба щоб вони тебе зрозуміли, відчули, співпереживали з тобою, щоб вони тобі аплодували.

Найбільше цим фестивалем опікується Лариса Кадирова. За шістнадцять років до нас приїздили гості з багатьох країн. Мені здається, що це надзвичайно цікава робота. Приміром японський театр «НО». Приїздив актор і проводив майстер-класи. Це унікальна школа. Його рід вже 700 років займається цим видом діяльності. В Україні такого театр до цього ніхто не бачив. Він дуже специфічний.

Наш український театр теж має свою специфіку. Українці дуже емоційні, але вони здатні поєднувати емоційність з розумом. Є раціональний театр, є емоційний, а є те й інше. Саме такий український театр. Мені здається, що це найскладніший підхід до театру. Курбас в Україні будував конструктивний театр, але разом з тим це був театр емоційний. Ми вміли це робити ще у 20-ти роки минулого століття.

Та повернемося до фестивалю «Марія». Він дає нам можливість познайомитися зі здобутками світових театрів. А зарубіжні гості можуть познайомитися з Україною. Таким чином ми не лише стверджуємо театральне мистецтво, але й стверджуємо Україну. Вони тут живуть, бачать Київ. Інколи ми їх вивозимо за межі столиці. Актори з інших країн бачать як живуть наші люди, спілкуються з ними. І це важливо.

Пам’ятаю 1992 рік, коли ми вперше їздили до Відня. Говорив тоді директорці театру, який нас приймав, що ми українці. Вона каже, що такої нації немає, а ми росіяни. Беруть нам двох дівчат-грузинок, аби перекладали з російської. Я кажу, що вони нас не зрозуміють. Так і вийшло.

Йде прес-конференція. Починаю принципово говорити українською мовою. Директорка театру на мене образилася, бо знала, що поганою російською я можу розмовляти. І пішла. Наш директор-розпорядник Данило Данилович Федоренченко (йому тоді вже було 75), взяв її на руки і приніс назад. Вона вже не могла вдруге втекти, бо тут були представники влади міста Відня. Вийшла монахиня і каже: «Прошу пана, дозвольте я буду тлумачити». Я їй: «Прошу пані». Це було перше принципове ствердження мови як ознаки державності. Я цим горджуся до цих пір.

— Свого часу при театрі була студія, яка виховала ціле сузір’я талановитих акторів. Чи не плануєте її відродити?

— Ця студія фінансувалася профспілками. Коли у 1980-х профспілки перестали фінансувати, студія припинила свою діяльність. Але в Національному університеті театру, кіно і телебачення працюють викладачами наші актори Богдан Бенюк, Дмитро Богомазов, Олег Шаварський, які добре знають потреби театру.

Зараз думаємо, щоб до нас приходили нові актори в балет, хор, на основну сцену. Це робота на кілька років.

У нас висока якість технічного персоналу. Таких чудових технічних працівників немає в жодному театрі України. Коли побудували камерну сцену, то не мали коштів, щоб придбати меблі. Так от ці меблі робили в нас, і вони не гірші від тих, що могли б купити. Звичайно, основа театру це актори, весь технічний склад. Але без технічних цехів, без якості їхньої роботи, без завідуючого постановочною частиною, без костюмерів, без резквізиторів творчий процес був би неможливий.

— Ви вже згадували, що були актором. Також у Запорізькому театрі юного глядача поставили виставу, яка багато років йшла з аншлагами. А чи не було бажання спробувати себе як актора чи режисера на головній сцені країни?

— Бажання було. Але з точки зору психології керівництва театром, театральним колективом вважаю, що це було б неправильно. Сергій Володимирович Данченко пропонував на мене поставити виставу. Я відмовився. Сказав, що не маю на це права. Чому? Тому що порівняльна характеристика може бути викривлена не на мою користь. А з іншого боку я змушений буду керувати. Той, ким я буду керувати, зробить таку характеристику і я ним не зможу керувати.

Але до цих пір сниться, що граю в якійсь виставі і забуваю текст. Прокидаюсь у холодному поту, що я зірвав виставу. Це значить, що у моїй свідомості до цих сидить актор. Той, хто був актором, мене зрозуміє.

Освоїв багато професій у театрі, і не тільки творчих. Знаю театр зсередини. Вже багато років викладаю на факультеті театральної справи в одному з університетів Києва. Мої студенти тут працюють на відповідальних ділянках. Мені немає про що жалкувати, маю всі звання, які бувають у театрі.

— Раніше Ви були Генеральним директором театру, а зараз — Генеральний директор-художній керівник. Чи змінилася якимось чином Ваша робота?

— У театрі є статут, в якому відзначено, хто за що відповідає. Весь той період, поки тут працюю, відповідаю і за творчий напрямок. Хоч і не був художнім керівником. Художній керівник, як і головний режисер, не має права підпису. Він може подавати директору пропозиції, ми їх обговорюємо, доходимо до правильного висновку. Я ніколи не виставляв себе перед Данченком, Ступкою. І зараз не виставляю себе поперед головного режисера театру Дмитра Богомазова. Ми колеги, ми друзі. Робимо все, щоб театр був цікавим.

— Два роки тому головним режисером театру став Дмитро Богомазов. Що можете про нього сказати?

— Дмитро Михайлович багато в чому схожий на Сергія Данченка. Тепер трохи історії. У 1985 році Едуард Митницький ставив у Запоріжжі виставу «Гамлет». Він побачив організацію праці у нашому театрі і запросив мене на посаду директора Київського театру драми і комедії. Але тоді не склалося. А Дмитро Богомазов — учень Митницького. Всі вистави, які він ставив у різних театрах мали позитивний розголос. І коли Станіслав Мойсеєв залишив Театр Франка, то я зрозумів, що Дмитро Богомазов найкраще кандидатура на посаду головного режисера. Але Дмитро Михайлович мав замінити Едуарда Митницького. Звичайно ж ми не могли не врахувати думку Едуарда Марковича, якого дуже поважали. Я пішов до Митницького. Ми поговорили. Він мені сказав: «Якби це не Ви і якби це не Театр Франка, я б ніколи не погодився на переведення Дмитра Богомазова. А так даю згоду, хай іде».

Ми з Дмитром Михайловичем однодумці, йдемо в одному ряду. Він дуже творчо підходить до своєї роботи. Крайня його постановка — «Украдене щастя». Цю виставу десятки разів ставили в різних театрах, тричі вона йшла у нас (дві постановки і одне поновлення у 50-х роках). Знакова для нас була вистава з Богданом Ступкою, яка пройшла 400 разів.

Богомазов зробив на сцені цю виставу по-своєму. Зовсім інший варіант, цікавий, наближений до сучасності. Він дуже талановитий чоловік, вміє добре спілкуватися з акторами, його поважають. А мені з ним надзвичайно легко працювати. Думаю, що Дмитро Михайлович довго працюватиме в нашому театрі.

— Що, на Вашу думку, потрібно змінювати у царині театрального мистецтва і культури взагалі?

— Щоб змінювати, треба знати на що. Я вже казав, що український театр трохи специфічний. Він більш емоційний, ніж театр європейський. І це його достоїнство треба зберігати.

Багато хто говорить, що репертуарний театр в Україні не потрібен, а повинен бути лише проєктний театр. Я цього не підтримую. По-перше — є українська традиція. А з іншого боку — в кожній європейській країні є репертуарні театри. Тому не можна говорити, що в Україні має бути тільки проєктний театр. Звичайно, він повинен бути поряд з іншими театральними формами. Але ті менеджери, які пропонують залишити виключно проєктний театр, фактично пропонують розірвати зв’язок між приміщенням театру та трупою.

Наш актор Богдан Бенюк грає у Київському академічному драматичному театрі на Подолі, Лариса Руснак — у Театрі юного глядача на Липках, молодь — у Театрі на лівому березі Дніпра. Я це підтримую. Якщо у артистів нашого театру є вільний час вони повинні зніматися в кіно, грати в інших театрах, працювати з різними режисерами, ставити зірками. Закон має бути виписаний таким чином, аби існували різні театральні форми.

Але є національна гордість. Як, приміром, Національну оперу України відділити від приміщення. Я не знаю. Це має бути повноцінний театр не лише тому, що цього вимагає традиція, а тому, що його люблять глядачі і він презентує Україну за кордоном.

Як і політики ми робимо дуже важливу справу. До Угорщини з’їхалося на фестиваль близько 20 національних театрів Європи. Ми показали дві вистави. Після цього зібралося близько 100 критиків і всі говорили, як це здорово, який хороший український театр. А секретар Посольства в Україні сказав, що за два дні ми зробили більше, ніж все посольство за п’ять років. Таке зізнання чогось варте.

Повинні бути і окремі від труп приміщення. Під них можна було б обладнати закинуті заводи, яких у нас вистачає. Одну зі своїх вистав ми показували на найдорожчому майданчику Мюнхена, що збудований на місці колишньої електростанції. Там можна по-різному вибудовувати сцену, переставляти місця, переносити світло. Так само має бути і в нас — переобладнати заводський цех на прокатний майданчик. Виходячи з усього цього маємо вирішувати як не погіршити справу, а покращити.

Культура як була, так і залишається на залишковому принципі фінансування. Були часи, коли на засіданні Уряду під головування Павла Лазаренка прийняли рішення вдвічі скоротити заклади культури. Приходить міністр і говорить мені як першому заступникові: «До завтра треба підготувати рішення, як ми будемо виконувати рішення Кабміну». Зразу йому сказав, що не буду цим займатися, бо не хочу бути Геростратом. Можу написати заяву про звільнення. Він мені: «Якщо ти такий гордий — внеси пропозиції». Я вніс пропозиції, нікого не скоротили. Міністерство культури тоді виступило проти Кабміну, виконавчим органом якого є. Ми ще й зробили корисну справу — зафіксували мережу по областях. Чому? Ще у 1993 році були розділені державний і місцевий бюджети. Ми не знали, що робиться в областях, скільки там уже скоротили закладів. Після того як ми зафіксували мережу в області вже не могли робити скорочення, бо для цього треба було приймати рішення Уряду. Нас підтримав президент Леонід Кучма, рішення Кабміну відмінили.

Виходячи з цього я хотів би, щоб була державницька позиція у всіх державних органах: в і Міністерстві культури, і в урядових структурах, рішення президента і парламенту. Всього цього нам сьогодні не вистачає. Розумію, що потрібні кошти на дороги. Але дороги будуватимуться погано за умови, що їх будуватимуть люди, які безкультурні. Я хотів би, щоб усі люди мали в пріоритеті культуру, бо культура, це і відсутність олігархату, і небажання красти державні й недержавні гроші. Культурна людина думатиме про будівництво держави, про тих, хто прийде після неї. Бо якщо ми все розкрадемо і знищимо, то наші діти і діти олігархів житимуть не в Україні.

— Що вдалося зробити до ювілею театру?

— Було прийнято розпорядження Кабінету Міністрів України, рішення президента. Але насправді жоден з цих напрямків не був виконаний. Відбулися вибори, були поставлені інші пріоритети. Однак ми встигли видати цілу низку книг, що розповідають про творчий шлях театру, про артистів, художників. Також випустили поштові марки і ювілейні монети.

Література зафіксувала наші досягнення в історії. Зокрема, у книжці «Сценографія» йде мова про потрясаючих художників, які працювали в театрі починаючи від Петрицького. Книга «Більше ніж театр» про театр ХХІ століття. А моя книга про Театр Франка у минулому столітті. «Миттєвості» — альбом фотографій, які зробив неймовірний фотохудожник Віктор Марущенко, ми викупили в нього весь фотоархів і оцифрували його. За кожні 5 років видані фотоальбоми.

Всі ці книжки ми безкоштовно роздали глядачам, які завітали на наше сторіччя. Будемо і далі продовжувати цю роботу, тому що історія має бути зафіксована.

— Які маєте плани?

— Скільки зможу працюватиму у цьому театрі. Але на посаді директора обіцяю бути тільки до кінця цієї каденції, а потім піти. Треба давати дорогу молодим. Готую кілька кандидатур людей, які б могли зайняти цю посаду. Думаю, що Дмитро Михайлович Богомазов зможе взяти на себе керівництво, але йому потрібен буде помічник.

Планую і далі виховувати в університеті молодь. Займаюся науковою роботою в Академії мистецтв, членом-кореспондентом якої я є. А ще й далі жити повноцінним життям.

— А щодо планів театру?

— Ставитимемо дуже цікаві вистави. До нас із Одеси прийшов цікавий режисер Іван Уривський. Дуже чекаю від нього «Трамвай бажання» Теннессі Вільямса, а слідом «Пер Гюнт» Ібсена. Сергій Володимирович Данченко готував до постановки цю п’єсу, але Всевишній забрав його до себе. Добре знаю цю п’єсу, вони складна, але впевнений, що Іван зробить цікаву роботу.

У подальшому — «Кар'єра Никодима Дизми» Тадеуша Долонге-Мостовича, «Кассандра» Лесі Українки, «Український вестерн», «Дванадцята ніч» Шекспіра, «Велика гардеробна» Ромена Гарі, «Шатарам» Робертсона, «Безталанна» Івана Карпенка-Карого, «Дім, де розбиваються серця» Бернарда Шоу, «Сніг у Флоренції» і «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Ревізор» Гоголя та ін. Як бачите — знаємо репертуар не на один рік наперед.

Хотів би побажати читачам газети «Слово Просвіти» здоров’я, Україні миру, щоб пенсіонери мали достойну пенсію, а всі ми пишалися своєю країною, її славною історією!

Фото надані театром

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Михайло ЗАХАРЕВИЧ: «Керівник театру повинен постійно розвиватися»