Анатолій ПАХОМОВ: «Наші звичаї і обряди житимуть віками»

Більше тридцяти років тому в репертуарі Київського академічного театру українського фольклору «Берегиня» з’явилася концертна програма «Животоки». А нещодавно тут дали нове життя цій програмі, визначивши цього разу її жанр як етношоу. Учасник обох програм — один з провідних акторів театру, заслужений артист України Анатолій Пахомов. Сьогодні пан Анатолій наш гість.

— Напевне перед тим як почати працювати в «Берегині» Ви мали досвід роботи в інших музичних колективах?

— Кілька років працював у Поліському державному ансамблі пісні і танцю «Льонок». Неодноразово виступали у Краснодарі. Після одного з наших виступів художній керівник Кубанського козачого хору Віктор Захарченко запросив мене і ще двох солістів «Льонка» до свого колективу. Почав вчити репертуар хору, став освоювати бандуру. Але нерідко життя вносить свої корективи.

8 березня 1989 року разом зі своєю кумою Антоніною Коломієць потрапив до Жовтневого палацу (нині Міжнародний центр культури та мистецтв) на концерт «Берегині». До цього чув про цей колектив, але був просто вражений тим, що побачив на сцені. Це було нове слово в українському мистецтві. «От би тут працювати», — подумав я. Антоніна немов почула мої думки і запропонувала разом пройти прослуховування. Невдовзі ми стали солістами «Берегині». Зізнаюся чесно, що відтоді рідше став ходити до інституту культури, в якому тоді навчався, ніж до «Берегині», а про Кубанський козачий хор навіть забув. Тоді тут працювали колоритні постаті: Степан Школьний, Володимир Білецький, який створював народні сцени, що мене тоді найбільше зворушували, неперевершена майстерка заспівів Марія Присяжнюк, Надія Буравська, що й донині працює в театрі, багаторічний художній керівник «Берегині» Микола Буравський, а ще Григорій Тарнавський, який раніше працював на радіо та Капелі бандуристів, мав незвичайний тембр голосу. Для мене, тоді ще студента, була велика честь виступати на сцені поруч з такими талановитими людьми.

Репетиції проводили у Кончі-Заспі поблизу Києва. Саме там відбувся перший концерт «Берегині» за моєю участю 1 квітня 1990 року. Більшість концертів тоді були виїзними. Виступали на літніх майданчиках або клубах. Бабусі сходилися за годину-півтори до концерту. Дивимося в залу, а там вже сидять білі хусточки. Ці літні жінки приносили з собою сорочки і дарували артистам. Отож, костюми у нас тоді були автентичні. А сьогодні які б не були вправні майстрині, вони не можуть повторити тих візерунків, що тоді були на наших сорочках.

Колектив поступово зростав кількісно і творчо. Коли я прийшов, то була лише одна танцювальна пара, поступово збільшили їхню кількість до шести. З’явився свій оркестр. Постійно створювали нові програми. Однією з основних довгий час були «Животоки», до якої входили обжинки, вечорниці, козацький блок. Але як і в людини в будь-якої програми чи вистави свій вік. Поступово «Животоки» відійшли.

Дуже люблю виконувати серйозні пісні, твори на історичну тематику. Кожна програма дорого по своєму. Але найбільше запам’яталися програми «Славні хлопці, запорожці», «Гайдамаки», а також та, яку створили за поезією Тараса Шевченка.

— А чому в театрі вирішили поновити цю програму?

— Як кажуть: «Нове — це добре забуте старе». Впевнений, що звичаї, традиції, обряди нашого народу житимуть віками. Це код нашої нації. Режисер-постановник вистави Тетяна Матасова добре знає свою справу, любить все українське. А над музичною частиною працював народний артист України Микола Буравський. Увійшли деякі твори з попередньої постановки, але в цілому це вже зовсім нова програма. Як і раніше взяли фольклорний матеріал. Але цього разу немає оркестру, все виконуємо акапельно. Артисти грають на оригінальних музичних інструментах. Думаю, що з цими непростими завданнями ми добре впоралися.

Працювали багато, особливо перед здачею. Репетиції тривали до 12 годин на добу, без вихідних. Було важко, але ми знали, що лише так можна досягти успіху. Як я вже сказав, нова постановка докорінно відрізняється від попередньої, вона осучаснена. У попередній була манера виконання як у наших дідусів-бабусь, а зараз — нова режисерська подача, стилізовані костюми. До речі, молоді більш подобається саме новий варіант.

Починаємо з веснянок, потім — обжинки, коли виконуємо пісню «Ми хлопці-косарі», одночасно граємо на косі, пляшках та інших побутових інструментах. А в осінньому блоці є зворушлива сцена — показуємо Голодомор, у цей час в самих артистів мурашки бігають по тілу. Спеціально для цієї програми записали пісню «Ой у полі криниченька» у виконанні дев’яностолітньої киянки, що мешкає на Петрівці.

Кожна людина протягом всього свого життя повинна розвиватися. Просто заспівати пісню легше. А тут потрібно сказати текст з інтонацією, паузами, це складніше, але цікаво.

— Що вплинуло на Ваш вибір професії?

— Пригадую, як мені було 4−5 років. У діда було шестеро дочок і три сини. У свята разом з онуками всі збиралися в його хаті. На стіні в дідовій оселі висів судник (шафа для посуду). З цієї шафи виймали посуд та перегородки і зачиняли мене там. Потім тітка відкривала шафу, а я вітався та оголошував: «Виступає поліській хор, пісня „Несе Галя воду“. Солісти Лісова Надя і Лісовий Толік». Ми співали. Назавжди запам’ятав ці вечори.

Дідусь міг співати цілий день поки порався по дому. І ці пісні не повторювались. Бувало так, що за цілий день я міг почути тільки 3−4 знайомих пісні. Шкодую, що тоді не було у нас диктофонів. Зараз це був би унікальний матеріал.

Ще один дитячий спогад, як довелося у школі бути Дідом Морозом. Одягли на мене пальто, зверху халат, а ще шапка, валянки. Поставили біля грубки. З мене вже піт стікає, а Снігурці байдуже, вона у легкому платтячку (усміхається). Вже згодом багато років грав у «Берегині» Діда Мороза, а зараз — Миколая.

У школі був в агітбригаді, виступали в районі, їздили до Житомира. Батьки теж добре співали, але мій вибір не відразу сприйняли. «Навіщо це тобі, — казав тато, — їдь до Рогачева, вступай на зоотехніка, матимеш професію. А що візьмеш з того клубу». Однак я вирішив по-своєму. Вступив до культурно-освітнього училища і відтоді все життя пов’язаний з мистецтвом.

— Напевне доводилося бувати на гастролях?

— Раніше їздили багато. Бувало щойно приїздили, а за кілька днів їхали знову. Часто виступали за кордоном. Легше перерахувати ті країни де не були, ніж ті, де побували. Брали участь у багатьох міжнародних конкурсах, часто здобували перемоги. Конкуренцію нам могли скласти лише грузинські артисти, які чудово співають і танцюють.

Три рази побували в Голландії. Там на радіо кожної неділі з 14 до 16 йде передача, де представляють зарубіжні колективи, які гастролюють у цій країні. Запросили й нас. Зазвичай у таких студіях тиша, чудова акустика, а тут було все по-іншому. Ця студія представляла собою велике кафе, де було багато людей, стояв гамір, а в кінці — невелика сцена, столик і четверо ведучих. Напроти кожного з них стояв мікрофон. А серед гостей колективи з Африки, Латинської Америки, Скандинавії.

Чую, почали говорити про нас. Поки розповідали про «Берегиню» потрібно було вийти на сцену. Нас було дев’ять чоловік. Як заспівали розлогу полтавську пісню, відразу запанувала тиша, всі присутні повернулися до нас, а ведучі просто заклякли від здивування. Ми зуміли здивувати Європу і дивували її багато разів. Так само було і в Північній Кореї, Африці. Зізнаюся, що в багатьох країнах публіка приймала нас навіть краще ніж в Україні.

— Чи бувало, що забували текст?

— Так, і багато разів. Особливо коли програма ще нова. Інколи виконували не ті номери, що оголошували, але завжди знаходили вихід із ситуації. Бували й інші нестандартні випадки. Під час гастролей часто доводилося виходити як кажуть — «з корабля на бал». Одного разу в Голландії їхали своїм автобусом, заблукали, запізнилися. Після концерту нам подарували по невеликому годиннику, аби більше не спізнювалися.

— Нещодавно репертуар театру поповнили вистави «Тіні забутих предків» і «Конотопська відьма». Напевне вони значно відрізняються від попередніх постановок?

— «Тіні забутих предків» належить саме до тих серйозних вистав, які я люблю. Ми раніше не робили нічого схожого. Готувалися довго, працювали багато над текстом, інтонаціями, пластикою. У мене дві ролі — Чугайстра і Ватага. Ролі різні. Ватаг живе в горах, людей майже не бачить. Аби зрозуміти образ, потрібно було пропустити його через себе. Якщо цей персонаж людина, то Чугайстер — нечиста сила, посередник між мавками і людьми. Ролі невеликі, але дуже цікаві.

«Конотопська відьма» теж надзвичайно подобається. Це класика українського театру. Хоча мій герой пів вистави лежить у ящику і вилазить з нього лише в кінці першої дії, навіть болять боки (сміється), але роль цікава. У виставі активно задіяні світло і звук. Зараз у нас з’явилися кращі технічні можливості і це радує.

— Нині театр готує виставу «Ханума». Що можете про неї розповісти?

— Тривають репетиції. Я гратиму купця. Також цікава робота. Це вистава про грузин. Намагаюся показати кавказький характер, передати грузинський акцент. Над виставою працює режисер-постановник Михайло Фіщенко. Працюємо з ним вперше. Під час такої роботи відбувається взаємообмін між акторами і постановником, а це надзвичайно важливо. Це буде весела вистава, а сьогодні люди як ніколи потребують позитиву. Думаю, що нам вдасться підняти їм настрій. Прем’єра запланована на 14 лютого.

— Як проводите вільний час?

— Коли був молодим, то захоплювався волейболом. Останній п’ять років будую хату. Маю город, працюю на ньому з ранньої весни до пізньої осені. Саджу дерева. Приміром минулого року з братом посадив кедри і фісташки. Маю власні овочі, кавуни, дині. А три роки тому зробив на городі копанку, завів карасів. Чим стаю старшим, тим більше тягне до землі. Саме робота на ній допомагала пережити карантинні обмеження восени та влітку.

На своєму життєвому шляху зустрів багато цікавих людей. Під час навчання в інституті культури познайомився з Станіславом Павлюченком, який керував Ансамблем пісні і танцю прикордонних військ України та оркестром Хору імені Григорія Верьовки, мав феноменальну пам’ять. Були зведені репетиції з оркестром і хором. Після цього він проводився аналіз творів, що виконувалися. Таке ніколи не забувається.

Вже давно моїм кумиром став народний артист України, лауреат Шевченківської премії Федір Стригун, який знімався у кіно разом з Іваном Миколайчуком. Позаминулого року наш театр брав участь у конкурсі, що відбувався в Тернополі. Авторитетне журі очолював Федір Миколайович. Був вражений, як ця людина вміє грамотно, розважливо говорити, а ще більш тим, що його слова були проникнуті щирою любов’ю до українського театру, всього українського мистецтва. Таких людей потрібно частіше слухати, в них є чому вчитися. Ще раз був вражений, цього разу неприємно, коли дізнався, що Федора Стригуна звільнили з посади головного режисера Львівського національного театру імені Марії Заньковецької. Шкода…

Ще раз хотів би згадати про нашу молоду режисерку Тетяну Матасову. Приємно, що цією справою займається молодь, а це значить, що наша пісня «Не вмре, не загине». А відколи Ільїна Генсіцька стала очільницею нашого театру, «Берегиня» немов отримала нове дихання.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти»

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Анатолій ПАХОМОВ: «Наші звичаї і обряди житимуть віками»