Два погляди на одну виставу

Інколи одна й та ж у вистава може викликати у двох глядачів різні емоції, кожен зробить свої висновки, які можуть кардинально відрізнятися від того, що відчує інший глядач. У цьому напевне є родзинка театрального мистецтва. Однією з вистав, на яку хочеться подивитися з різних точок зору є «Академія сміху» Кокі Мітані, яка нещодавно поповнила афішу Сцени під дахом Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки.

Режисер — художній керівник театру, народний артист України Михайло Резнікович.

Напевне театрали ще пам’ятають «Академію сміху» в театрі «Актор», де одну з ролей виконував корифей українського театру Валентин Шестопалов, який, на жаль, передчасно пішов з життя. А сьогодні свій погляд на японську драматургію представляють молоді актори Театру Лесі Українки.

«Академія сміху» — п’єса, в якій два персонажі — Цензор і Автор. Цензор робить свої зауваження, Автор редагує свій текст. І далеко не завжди ці виправлення шкодять драматургічному матеріалу, який розглядається. Долаючи труднощі, авторська фантазія вирує! А деякі ідеї від Цензора взагалі на зразок «зумисне не вигадаєш». Окрім «роботи» над комедійною п’єсою, вони провадять цілком життєві розмови. І, оскільки майже тиждень щодня «працюють» пліч-о-пліч, розкриваються їхні характери. В’їдливо-відповідальний Цензор («Я не маю почуття гумору зовсім») і запопадливий, готовий зробити все, аби п’єсу взяли, Автор. Покірність драматурга — це спосіб боротьби з цензурою, усі прискіпування до п’єси перетворюються у жарти, і Цензор (позбавлений почуття гумору!), як не дивно, стає співавтором цих жартів … АЛЕ як змінюється до фінального діалогу-поєдинку ставлення Цензора і до Автора, і до його комедії, та й до самого театру… А текст п’єси водночас можна розбирати на цитати! Мистецтво змінює людей, сміх лікує. А, як відомо, у сміху, як і в суперечці, народжується істина.

Багато хто з глядачів просто посміється над дотепною виставою. А хтось пригадає радянські часи, за якими частина суспільства і сьогодні відчуває ностальгію. Тоді в нас існувала цензура. І щоб твір прийшов до читачів, спочатку повинен був дати добро прискіпливий цензор. Напевне саме через таких чиновників від літератури читач так ніколи й не побачив багатьох справжніх шедеврів. Хтось із письменників ставав дисидентом, а хтось, як герой «Академії сміху», намагався пристосуватися.

Але і в наш час, коли начебто немає цензури, не все так просто. Інколи саме самоцензура шкодить творчості. А слова Цензора, мовляв як можна оспівувати кохання, коли йде війна, виходячи з нашої реальності, стають добре зрозумілими сучасному глядачеві. Врешті, Цензор і автор знаходять спільну мову. І особливо щемливою виглядає сцена коли Цензор обіймає Автора, який йде на війну і говорить йому зворушливі слова «Повертайся живим». (До речі, ці слова нагадують одну з найкращих пісень з репертуару сестер Тельнюк).

Та які б висновки не зробив глядач, він обов’язково відзначить блискучу гру молодих акторів театру Гліба Суряги (Цензор, офіцер служби безпеки) та Павла Текучева (Автор, драматург). Особливо хотілося б відзначити Гліба. Який зумів подати свій образ у розвитку.

Актори самі придумали сценографічне рішення. І затишна Сцена під дахом перетворилася на маленький всесвіт, де живуть персонажі, про яких багато чого розкажуть їхні костюми (художниця Олена Дробна). А незвичний танець, який виконують хлопці наприкінці, став справжньою родзинкою вистави (авторка танцю Алла Рубіна).

«Академія сміху» — вистава, яка довго не відпускає глядача після завершення. Знову й знову пригадуєш найяскравіші сцени, найвлучніші діалоги. Напевне саме таким і повинен бути театр.

Фото надані театром.