У Києві знайдеш всю Україну

Енцо Делль’Аква протягом двох років, спостерігав за реаліями столиці України, намагаючись зрозуміти її духовну сутність, аналізуючи міфи про неї і її реальність. Митець народився в Мілані в 1966 році. Працює в галузі мистецтва вже багато років. Брав участь у престижних міжнародних виставках Venice Biennale (2018) таArt Basel Miami Beach (2019).

Покинуті помешкання і будівлі Чорнобильської зони, як і багатоповерхівки української столиці, зберігають історію чиїхось життів. Вони невидимою енергією своїх колишніх і теперішніх мешканців осідають на долівці, пробуджені сонячним промінням ковзають по стінах і меблях, дівочому тілі. Вони такі ж живі, як жінка у капелюшку та квітчастій сукні, яка поспішає у власних справах, торговці на базарі, актори на сцені, скрипка під смичком у руках скрипаля, зображення світлої пам’яті українського співака Кузьми, матір, яка втратила сина на війні. Вони запечатані кроками в асфальтовані дороги.

Ці історії з України і вони є лише частиною художнього доробку італійського фотомитця Енцо Делль’Аква з його мультимедійного виставкового проєкту «Kyiv review». Нал цим проєктом у рамках висвітлення соціально-політичної ситуації в Україні італієць працював у 2019−2020 роках, після численних виставок у різних країнах. Для Енцо Делль’Аква то була не просто робота, а життя, що проникло в пори його шкіри, легені, заповнило думками його мозок, емоціями серце.

За словами журналістки і письменниці Лесі Олендій у проєкті «Kyiv review» італійському митцеві вдалося відобразити минуле і сучасне України, де ніколи не втрачають актуальності поетичні рядки українського поета Олександра Олеся «З журбою радість обнялась…» На чорно-білих і кольорових світлинах Енцо Делль’Аква переплелися воєдино настрої української землі, її біль і страждання, щастя і надія.

Лише справжній митець здатний зазирнути у глибини людської сутності з її радощами та смутками і вирізнити її національну приналежність, пірнути у життя великого міста і серед метушні вловити його найтонші архітектурі деталі, серед націлених у небесний простір церковних шпилів розгледіти любов, а в заході сонця віру в краще майбутнє…

— Я хочу спробувати розповісти про сміливих чоловіків і жінок, про народ, який дуже нагадує мій, — зізнався Енцо Делль’Аква. — Україна — це молода демократія, повна світла і надії, які можна знайти в очах її жінок, в їхній величавій ході, у вмінні жити сповненими гордості.

У Києві знайдеш всю Україну. На ринках просто неба або в крамничках у підземних переходах, проходячи через великі площі до парків, де місто зникає і згодом з’являється знову. Коли ти починаєш підійматися або спускатися по улоговині, що веде з пагорбів до річки, все здається похилим. І раптом постає рівнина, і відстані, які долає пішки, здаються нескінченними.

Ви можете побачити нечисленні церкви з їхніми золотими банями, що свідчать про найдавніший період міста. Закриті, як укріплені поселення, вони протистояли іконоборній люті комуністичного періоду. Символічні місця православної традиції.

Життя позначене історією та сучасними подіями. Думаю, ми не можемо забувати період Радянського Союзу, який дотепер залишив живі сліди в людських душах. Його хоча й називали «народним», але насправді він був диктатурою. В умовах диктатури страх помилитися, сказати щось недоречне, бути маргіналізованим і вигнаним навіть за підозрою стає невідступним, постійним. Цього прихованого страху важко позбутися, потрібен час. Я думаю, що цей страх присутній і тепер. Символічним знаком почуття страху, що змушує мовчати, або принаймні говорити якомога менше, для мене став Чорнобиль. Про великі трагедії часто мовчать, приховують, забувають, бо вони лякають нас, особливо, коли ці трагедії є наслідком людських дій. Ось чому ми мовчимо про голодомори, про депортації, несправедливість, яка пофарбувала площі помаранчевим кольором і кров’ю багатьох патріотів, або про ту кров, яка все ще тече у війні на Донбасі.

Чорнобиль — це урок для всіх. Він дає нам зрозуміти, що те, що десь відбувається, навіть якщо це далеко, стосується нас, бо рано чи пізно воно дійде до нас, і ми зазнаємо його наслідків. Люди часто мене запитують, чому я захотів розповісти про Україну. Думаю причина в тому, що історія і сучасні події України стосуються нас усіх і нашого майбутнього.

Я не маю права судити, а лише можу передавати власні враження. Українці спершу видаються замкнутими, мало говорять, часто швидко ходять і не посміхаються. Але коли ти пізнаєш їх ближче, то вони по-справжньому розкриваються.

Якщо запросять вас поїсти, то наїдків вистачить на два дні. Чоловіки здалися мені рішучими, небагатослівними, але готовими пожартувати і завжди гостинними. Українки прекрасні. Можливо вони більш прямолінійні, більш відверті ніж в інших країнах. Вважаю, що це залежить від історії, від суспільства.

Я обрав красивих дівчат, які б представляли всіх українок. Звичайно, зовнішній вигляд важливий, але нерідко за непримітним входом ховається чудовий затишний будинок, а за блискучими парадними дверима криються холодні та самотні будівлі. І нам належить навчитися виважено оцінювати те, що бачимо, і те, чого хочемо.

Майже в кінці своєї серії світлин, якими я спробував передати ті відчуття, які викликає відвідання України у моїй душі, я поставив фото красивої дівчини в українському народному вбранні. На обрії було сонце. Мене запитали: «Це схід чи захід сонця?». Я відповів: «Правильно! Ось це найважливіше питання!»

У публікації використані матеріали видання «Kyiv review».

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».