Цивілізаційний переворот від Лесі Українки

«Вітряк» як творче об’єднання засноване Василем Вітром, Олександрою Пономаренко, Арсеном Бортником та Яною Гонтар. Пізніше до них доєдналися випускники та студенти майстерні режисерів кіно і телебачення Василя Вітра, де акторську майстерність викладав Віталій Савчук.

У доробку «Вітряка» вистави за творами Миколи Куліша «Отак загинув Гуска» та «Мина Мазайло», «Безталанна-нездійсненна» за п’єсою Івана Карпенка-Карого, «Фізики» Дюренмата. Свої вистави крім Центру Курбаса молоді виконавці показували у Херсоні, а також в Українському будинку в Перемишлі (Польща). Окрім постановок вистав об’єднання «Вітряк» займається зйомками фільмів.

— З глибокою повагою ставлюся до творчості Лесі Українки, але здійснюю постановку за її твором вперше, — розповів режисер-постановник Василь Вітер. — Хоча коли ще навчався на акторському факультеті театрального інституту мій педагог Микола Іванович Мерзлікін ставив виставу «Кассандра», в якій я грав разом Надією Бовою.

Цю п’єсу запропонувала до постановки Олександра Пономаренко. Коли прочитав її перший раз, то все здалося зрозумілим. Загалом п’єса написана для читання. Запропонував Олександрі зроботи моновиставу. Вона ж захотіла робити справжнє театральне видовище. Тоді я разом з Олександрою і актором Маркіяном Мірошниченком почали заглиблюватися в той час, коли відбувалися ці події. Коли почали працювати над цим матеріалом, то я зрозумів, що насправді у ньому Леся Українка охопила дуже багато тем. Чимало з того, що відбувається в творі і сьогодні надзвичайно сучасно. Закінчується одна цивілізація, приходить абсолютно нова. Це був справжній цивілізаційний переворот. Тема нас зацікавила. Почали пошуки.

Складність роботи полягала в тому, щоб зробити з цього тексту драматургію. Як я вже говорив, це текст для читання та для моновистави. А для драматургічної історії цього замало. Треба було фактично придумати цю історію. Водночас ми вирішили зовсім не змінювати текст, на викинули з п’єси жодного слова. При цьому намагалися насити цей текст подіями життя, що відбувалося навколо. Настільки нам це вдалося судити глядачеві.

У виставі задіяні потужні акторські сили. Сама Олександра Пономаренко (Міріам) є актрисою з трагедійним даром. Маркіян Мірошниченко (Месія) — теж надзвичайно обдарований молодий чоловік. Під час роботи над виставою ми застосовували школу переживання, школу відчуження, багато інших акторських технік. Треба було створити напругу між глядачем і самим дійством, що відбувається на сцені. Аби між публікою і акторами весь час був діалог. У цьому полягала основна складність. Друга складність, яка супроводжувала весь процес підготовки вистави, це карантини, які переривали роботу. Ми змушені були розлучатися, а потім зустрічалися неповним складом.

Після останнього локдауну зібралися, аби всі етюди, окремі сцени, які ми робили зібрати до купи, створити цілісну історію. Молоді актори Олег Сокрута, Ілля Мурашковський та Анна Шерстюк обдаровані актори, але ще не мають великого досвіду. До того ж за освітою вони режисери екранних видовищ, мислять кадрами. І ми ставили виставу не за якимись сценічними законами, а за законами екрану. Тобто, багато крупних планів, інших прийомів кіно.

Ми не могли досягти історичної правди в якихось деталях. Та для сцени це очевидно й не потрібно. У костюмах пішли шляхом натяку на той час і ескізного натяку на персонажах. Сценічне оформлення вирішили довести до одного лаконізму — місця основної дії. Вибрали темне оформлення, хотіли, насамперед, зосередитися на грі акторів. А все решта мало лише допомагати історії, яку ми розповідаємо. Авторами вистави є й самі виконавці, як режисери за освітою вони досліджують цю історію.

Велике значення у виставі має пластика. Подяка нашому балетмейстеру Ірині Крикун. Вона цікавиться цим періодом, досліджує його в пластиці і коли дізналася, що події нашої вистави відбуваються приблизно у цей час, прийшла до нас і з радістю взялася до роботи. Вона багато чого нам підказала. Це і весільний танець, який танцюють у кінці, і вихід на сцену повії з жителями Єрусалиму.

Оскільки було багато перерв, то на роботу над виставою пішов один рік і три місяці. Минулого літа думав навіть облишити цю затію, але актори були налаштовані працювати. Не вагаючись вирішили, що покажемо цю виставу саме на сцені Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Без перебільшення це для нас святе місце. Спершу зайшли сюди з драматургією Миколи Куліша. Тут зацікавилися нашими роботами. Відчув, що ми ще зможемо сюди прийти, якщо матимемо цікавий матеріал. Тут нас вже чекає наш глядач. На виставу приходить багато молоді, їм це цікаво.

Нещодавно у нас з’явився продюсер, який пропонує гастролі з цією виставою. Зараз думаю над тим, чи зможуть актори поїхати на гастролі, змінити сценічний майданчик. Це вистава на інтелектуального глядача, невідомо як її сприймуть в інших містах. З іншого боку маємо підтягувати людей до рівня драматургії Лесі Українки.

З цим об’єднанням мене пов’язує те, що всі його учасники мої колишні студенти. Час від часу вони провокують мене через драматичні історії, які вони хотіли б зробити. Але я режисер, кінорежисер, багато часу займають зйомки. А ще більше — викладацька робота в Національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Отож, вільного часу майже немає. Але й надалі буду чим зможу допомагати об’єднанню «Вітряк», яке існує вже чотири роки.