Володимир Соллогуб у Львові

Під завісу театрального сезону у Театрі на Михайлівській відбулася прем’єра вистави «Комедія про ніжне серце» за водевілем Володимира Соллогуба. Творці вистави не лише переклали твір російського класика українською мовою, а й перенесли події до України. (Переклад та сценічна адаптація Наталі Уварової).

Володимир Соллогуб у Львові

Герой цієї історії — юнак на ім’я Лесик — саме у тому віці, коли серце надзвичайно «ніжне». Кожна дівчина — красуня, бажання «одружуватися» — неконтрольоване… Але коли твій тато мільйонер, то просто вимкнути мозок і поринути у вир почуттів не вийде — аж занадто дороге задоволення… Адже за всі слова та обіцянки доведеться відповідати! Чи готовий до цього Лесик? А наскільки щирі дівчата у своїх почуттях до спадкоємця неабияких статків? Чи не ошукають його «ніжне» серце? Аби вберегти свого єдиного синочка від корисливих панянок, у банкіра Стежковського є хитрий і продуманий план. Але чи спрацює цей план?.. «Комедія про ніжне серце» створена у найкращих традиціях водевілю. Пісні, танці, дотепні жарти, неоднозначні ситуації, а ще… атмосфера старовинного Львова у театрі, який знаходиться у самісінькому центрі Києва.

— З Наталією Уваровою ми дружимо творчо і по-життю вже багато років, — розповідає постановник та автор сценографії вистави Віталій Кіно. — Одним з найперших наших успішних проєктів, на який активно пішов глядач, була вистава «Шахрайки», створена за її п’єсою, що вже більше десяти років в афіші нашого театру. Потім було кілька постановок за її дитячими творами. Після — чудова адаптація оповідань Зощенка у виставі «Сватання монтера».

Нова вистава виникла від моєї провокації і Наталчиної ідеї. Подумали, що сучасному глядачеві не буде цікавою вистава про далекий Петербург ХІХ століття. Вона придумала, як на мене, дуже вдалий хід — перенесення дії у Львів, додала туди гуцульського колориту. Текст від цього тільки виграв.

Це наш спільний режисерський проєкт (Наталка виступила і як режисер). Спочатку ми робили цю постановку, як дипломну роботу моїх студентів-акторів, що в цьому році закінчили Національну академію керівних кадрів культури та мистецтва. Ця студентська робота брала участь у двох театральних фестивалях. На фестивалі в Болгарії здобула гран-прі. А на фестивалі «Театр.net» виборола відзнаки експертів за акторський ансамбль, хореографію та пластику, сценографію та костюми. Отримати такі відзнаки було несподівано і приємно.

У нас є давня традиція, що майже всі дипломні вистави ми переносимо на сцену театру. Звісно, цьому передують репетиції, вводимо у виставу досвідчених акторів. У цьому проєкті зберегли багато молоді. Хочемо, щоб у них був шанс на творчу реалізацію, на сцену, на ролі, на акторську професію врешті решт. Серед старших акторів, яких вже добре знають наші глядачі, у виставі задіяні Олексій Власенко, Ольга Білоног, Юлія Волюм, Поліна Кіно та інші. Вони у цій виставі теж себе дуже добре реалізували.

Останній акторський курс був для мене особливим вже тому, що на ньому навчався мій син Данііл. Через те і всі інші студенти теж були наче мої діти. В чомусь вони ще професійно «не дотягують» до потрібного рівня, але людям треба дати шанс реалізуватися, зростати творчо, мати практику. Якщо цього не зробити, то вони можуть ніколи не стати професіоналами. Всі ми колись починали, робили перші кроки. Даємо шанс молоді!

Серед студентів були цікаві творчі особистості, такі як Владислав Сведенюк, який вже багато в нас грає. Даринка Клименко, Євген Ющук теж мають у нашому театрі по декілька вистав. Ганна Супрович гарно впоралася з роллю Дари Золотаренко. Бажаю їм та іншим юним акторам творчого злету!

До речі, водевіль один з найскладніших жанрів для виконання акторами, бо він потребує міцної основи акторської професії і при цьому найяскравіших зовнішніх виразних засобів. Актори працюють наче «на межі». Ще один крок і можна «переграти». А залишатися живими, залишатися правдивими і бути феєричними, яскравими — це вміння, яке дарує цей жанр. Мені здається, що в силу своїх можливостей та таланту, наші актори вдало впоралися з завданням. Вони якраз стоять на цій грані, але не переходять її.

Художником по костюмам виступила Юлія Кіно, яка робила їх вже до багатьох вистав. Намагалися витримати стилістику Львова 30-х років, який ще не зазнав радянської окупації, не був «приєднаний» до Радянського Союзу. І там, на перший погляд, панувало вільне життя, відкривалися ресторації, казино, розвивався малий і середній бізнес. Люди дихали по-іншому і настрій був інший. Цю атмосферу ми хотіли передати і в костюмах. Всі дівчатка в білих шкарпетках (це також прикмета того часу)! Відповідні і зачіски. Підбирали костюми з наших костюмерних, їздили по магазинах та секонд-хендах і шукали речі, які могли б бути адаптовані під той час. І здається, нам це вдалося.

Сценографія дуже проста. Швидше це просторове рішення. Виникла ідея, що хлопець (Лесик) сам себе посадив у клітку. На сцені наче клітка, в якій б’ється його серце. Він шукає вихід з цієї клітки, щоб його полюбила дівчина. Полюбила, як людину, а не як власника тих 15 мільйонів, що лежать на його банківському рахунку.

Пластику та хореографію створювала Поліна Кіно, але й ми, як режисери, теж додавали свої фрагменти. Вистава музична, все побудоване на ритмі, пластиці. Балетмейстеру самій було б важко впоратися з цим завданням.

Музичним оформленням займався Ілля Рибалко. Він керує в нашому театрі музичним процесом. Виникла ідея «львівського антракту» з піснями Богдана Весоловського. У деяких виставах ми залишаємо глядача в антракті на одинці зі своїми думками, але в більшості намагаємося створювати так званий інтерактив. У даному випадку через пісню, через музику. Ілля бере в цьому активну участь і як музикант, і як хормейстер, і як музичний керівник.

— Цю виставу кілька років тому ставила з вихованцями своєї театральної студії, — загадує Наталія Уварова. — Звісно, середина ХІХ століття та ще й російська мова нам не підійшли. Тоді перенесли події у 30-ті роки ХХ століття до Нью-Йорка. Цю виставу бачив Віталій Кіно, захотів її поставити зі своїми студентами, але треба було переробити текст. Ми зустрілися, поспілкувалися і вирішили, що події відбуватимуться приблизно у 1937−39 роках, але вже у Львові. Це місто обрали не випадково. Ті події, які відбувалися в п’єсі Соллогуба, їхня умовність, ще були можливі для Львова тих років.

Адаптувала твір до українських реалій досить швидко. Але сам репетиційний процес кілька разів призупинявся через карантини. Репетирували з акторами, студентами, переставляли мізансцени, придумували номери. На роботу надихала музика. Для акторів це був новий досвід попрацювати у жанрі водевілю. Не дивлячись на зовнішню легкість, насправді цей жанр дуже складний. Але думаю, що разом ми змогли втілити на сцені все те, що хотіли.

— Займатися музичним оформленням починала Наталія Уварова, а згодом і я долучився до цього процесу, — продовжує розмову Ілля Рибалко. — Як вже згадувалося, за режисерським задумом події відбуваються у Львові 30-х років минулого століття. Добирали пісні та музику того часу. Знайшли чудового автора Богдана Весоловського, його пісні звучать як у самій виставі, так і під час антракту. Оскільки Львів тоді ще входив до Польщі, то не обійшли стороною польську музику і пісні, які я переклав українською мовою. Ці твори стилістично лягли в атмосферу вистави, добре її доповнили.

Завершує розмову Віталій Кіно:

— Сам матеріал чудовий. Він наївний, як і будь-який водевіль, з простою думкою. Я погодився взяти його в роботу, тому що завдання подібного жанру — допомагати відпочивати душею. Думаю, що на цю виставу люди будуть приходити за позитивними емоціями, аби позбутися накопиченого негативу. У репертуарі нашого театру є багато гостросоціальних і драматичних вистав. А ця — чиста і прозора — для відпочинку, насолоди, як кажуть, для душі.

Ми її випускаємо в такий складний час. Люди пережили карантини, пандемії, дехто втратив друзів, близьких людей. У цій ситуації було дуже непросто вижити фізично й економічно. І невідомо, що чекає нас попереду… І зараз, як мені здається, є нагальна потреба в таких виставах. Виставах, що дарують надію! Надію, що біде мине. Що ми житимемо повноцінним життям — зустрічатимемося з рідними і друзями, будемо тиснути руки і обійматися, подорожувати і приймати гостей, любити і дружити, дихати вільно і без масок!

Фото Олександра ГАЙДУКА