Раду ПОКЛІТАРУ: «Головне — живий контакт з глядачем!»

— Напевне всі театрали добре знають оперу Петра Чайковського «Пікова дама». А як виник задум поставити балет з такою назвою?

— Підбираю сюжети для балетів враховуючи те, що «Київ Модерн-балет» — це репертуарний театр, кожна вистава, яка з’являється у нашому репертуарі має прожити довге життя. Це не один-два покази, а багато років, до того ж ми налаштовані на те, аби показувати свої вистави не лише в Києві, а й на гастролях.

Тому в кожен новий проєкт намагаюся закласти комерційну й глядацьку успішність. Звісно ж при виборі сюжету думаю настільки касовим буде той чи інший балет. А «Пікова дама» — це касова назва, шедевр, відомий в усьому світі.

Враховуючи те, що ми вже поставили всі три балети Петра Ілліча: «Лускунчик», «Лебедине озеро», «Сплячу красуню», то балетна музика цього композитора була для мене як хореографа, на жаль, вичерпана. А розставатися з генієм Чайковського не хотілося. Так виникла ідея зробити «Пікову даму».

Я з театральної родини, по великому рахунку виріс у театрі. Тому знаю цей сюжет з дитинства. У ньому чудово поєдналися містика й реальність, пристрасть й кохання. Все, що потрібно для балету.

Взяв на себе сміливість розширити деякі сюжетні лінії. У тексті Пушкіна розповідається про те, як Графиня у ХVІІІ столітті, ще молодою дівчиною була у Версальському палаці. І вся історія з Сен-Жерменом звідти. З маленького оповідання я зробив окремий невеликий акт — вступ. Мені здається, що без цього оповідання неможливо пояснити, яким чином Графиня заволоділа секретом трьох карт. І вся історія для необізнаного глядача була б туманною. Адже дуже сумніваюся, що перед походом до театру всі перечитають Пушкіна.

Вирішив задіяти в цьому балеті такий прийом як додана реальність. На екрані — трансляція карточної гри «Фараон», в яку грав увесь світ у ХVІІІ-ХІХ століттях. Всі ігри, які глядач бачить на екрані — це реальний «Фараон». Гра не вимагає ніяких інтелектуальних зусиль. Це просто везіння або невезіння. Додана реальність вимагала того, щоб потрібна карта з’являлася в потрібному місці й в потрібний час. І це мало гармоніювати з музичним супроводом.

У балеті використав першу і другу частини Другої «Української» та Шосту «Патетичну» симфонії Чайковського. Напевне не всім відомо, що свою «Українську» симфонію Чайковський написав живучі у своєї сестри у Кам’янці, що на Черкащині. Там зараз знаходиться чудовий музей. До речі, за багато років до Петра Чайковського, у цьому будинку гостював автор літературного першоджерела «Пікової дами» Олександр Пушкін.

Спочатку хотів використати у балеті музику опери «Пікова дама». Але зазнав повної невдачі, бо дуже заважав текст. І хореографія з самостійного виду мистецтва перетворювалася на банальний підрядковий переклад слів цієї опери. Тому і використав симфонічну творчість Петра Ілліча, яка не має жодного відношення до цієї опери.

Згадую про одну з перших вистав нашого театру — «Кармен.ТV». Тоді мені вдалося використати партитуру Жоржа Бізе. Але, напевне, тому, що французька мова тоді так не заважала, як цього разу російська.

— Розкажіть, будь ласка, про виконавців провідних партій.

— Почнемо з партії Графині, яку виконує Олена Салтикова. Вона прийшла до нас з класичного балету. Таке буває не часто у нашому театрі, тому що ми театр сучасної хореографії. Зізнаюся, я дещо скептично ставлюся до можливостей академічних, ортодоксальних артистів балету говорити мовою сучасного балету без акценту. А Олена зробила неймовірні успіхи. За час роботи в нашому театрі стала справжньою професіоналкою в царині сучасного танцю. Тішуся, що вона працює в трупі «Київ Модерн-балету», це наша окраса.

Графа Сен-Жермена безпосередньо немає ні в Пушкіна, ні в Чайковського. Але мені захотілося зробити його ледве не головним героєм нашої розповіді. Це містична фігура ХVІІІ-ХІХ століть. Можливо пройдисвіт, можливо геній, алхімік. Особа, яка, згідно легенди, прожила надзвичайно довге за людськими мірками життя — кілька століть. Така фігура просто просилася в балет. Він існує в нас протягом двох актів. Його роль виконав заслужений артист України Артем Шошин. Це людина, яка давно працює у нашому театрі і не лише за посадою, але й фактично є провідним майстром сцени. Він сам хореограф. Дуже цікаво дивитися, як інший хореограф виконує мою хореографію. Всі рухи, які йому пропоную, пропускає через призму своєї творчої індивідуальності. Артем представляє неокласичний напрямок балету, саме завдяки харизмі актора вийшов персонаж, забарвлений у кольори рококо.

У другій дії ми зустрічаємося з Лізою і Германом. Це головні персонажі у Чайковського і в Пушкіна. Партію Лізи виконує Катерина Кузнецова — танцівниця з неймовірною гармонійністю. Працюючи з Катею я щоразу отримую величезне задоволення. Вона надзвичайно швидко сприймає всі мої ідеї, мої рухи і неймовірно адекватно передає їх на сцені.

А партію Германа виконує Владислав Детюченко. Як і Артем Шошин Владислав теж хореограф. Але як хореограф значно радикальніший від мене, набагато більш сучасніший. І це теж впливає на будь-який текст, який я йому прописую. Будучи неперевершеним майстром у царині сучасного танцю він виконує всі рухи в гострому ритмі сучасності.

Вже не вперше основним оформленням сцени у новій виставі вирішив зробити відео-проєкцію. Так само було і з двома моїми попередніми великими балетами «Вій» та «Маленький принц», які оформлювала чудова авторка відеоконтенту Ольга Нікітіна. Вона примудряється якимось чином знати краще, ніж я ту чи іншу сцену. Коли бачу готову картинку — чи то Версаль, чи Літній сад, чи спальню Графині, то думаю: «саме так я й хотів». Хоча й не можу висловити це словами. Ольга створює дивовижний паралельний і, водночас, абсолютно римований з моєю хореографією світ. Це великий дар.

Вже багато вистав зробили разом з художником костюмів Дмитром Курятою. Познайомилися, коли я був членом журі теле-шоу «Танцюють всі» на телеканалі «СТБ». Дмитро був начальником відділу стилю цього телеканалу. Одяг учасників шоу, журі та ведучих — це його робота. Він досить точно розуміє специфіку сучасного танцю. А зробити костюм для такого танцю набагато складніше, ніж для повсякденного життя. Танцювальний костюм повинен бути пристосований до складних рухів. У «Піковій дамі» Дмитро створив два абсолютно різних світи: рококо і світ ампірів ХVІІІ-ХІХ століть.

У нашій країні прийнято скаржитися на відсутність інтересу до культури з боку влади. Не буду з ними сперечатися. Але вже не перший рік маємо Український культурний фонд. Ця інституція була створена для підтримки культурних проєктів. Зізнаюся, спочатку був налаштований щодо цієї структури доволі скептично. Але виявилося, що це дійсно велике починання, яке реально допомагає створювати сучасне мистецтво. «Пікова дама» — другий наш спільний проєкт з УКФ. Першим був «Маленький принц». Це реальні гранти, які дозволяють створювати якісний національний художній продукт. Завдяки УКФ з’являються такі складні й дорогі проєкти як «Пікова дама».

Працюватимемо над цією виставою і далі. Певні зміни будуть стосуватися світла, костюмів, відео і, звичайно ж, моєї власної роботи — хореографії. Сподіваюсь, що до кінця сезону глядачі побачать ще кращу виставу, ніж це було на прем’єрі.

— Ви ставили балети в Молдові, Білорусі, Росії. А чому все ж врешті вирішили пов’язати свою творчу долю з Україною?

— Ще далеко 2005 року я створив на замовлення «Фонду мистецтв» Володимира Філіппова виставу Le forze del destino (Сили долі). Це, якщо можна так сказати, був пілотний проєкт нашого театру. Володимир Філіппов — справжній меценат, людина, яка живе цінностями епохи «срібного віку», не отримує жодних прибутків від втілених за його фінансової підтримки проєктів, а лише відчуття причетності до створення мистецтва. Я тоді був молодим хореографом і він запропонував мені створити театр. Від такої пропозиції неможливо відмовитися. Звісно ж, я погодився. Так опинився у Києві. З того часу існує «Київ Модерн-балет» — головна справа мого життя.

— В одному з інтерв’ю Ви зізналися, що на створення балету «Маленький принц» Вас надихнули дитячі спогади.

— Якщо ти створюєш будь-який твір, то в ньому не може не бути автобіографічних моментів. У вірші, романі, музичному творі чи балеті обов’язково є частка митця, який це створив. А важлива частина біографії — це дитинство. І дитячі спогади сильно впливають на всі наступні творіння.

Завжди був переконаний, що не вмію робити балети для дітей. Я дорослий хореограф і мені близькі дорослі пристрасті. А виявилося, що вмію і можу. Звісно, діти зчитують у виставі не все, що зчитують дорослі. Але я радий, що завдяки цьому проєкту зміг зробити щось близьке маленьким людям, яким прийдуть нам на зміну.

— У балеті «Вій» Ви вперше звернулися до української культури.

— Звернувся свідомо. На той час вже 13 років жив в Києві. Відчув, що дійсно хочу це зробити. Перечитав велику кількість української літератури. Шукав твір не для одноденки, а для балету, який користуватиметься попитом глядачів багато років. Врешті зрозумів, що «Вій» Миколи Гоголя, це саме тема, що мені потрібна. Тут знову поєдналося містичне і реальне, пристрасть і кохання та ін. Не виключаю, що у майбутньому знову звернуся до української культури. До того ж, можливо, що це буде найближчим часом.

— Ви лауреат Шевченківської премії.

— Національну премію України імені Тараса Шевченка я отримав у 2016 році в галузі музичного мистецтва за балет-триптих «Перехрестя» та балети «Лебедине озеро», «Жінки в ре мінорі», «Довгий різдвяний обід». Це найвища нагорода, яку отримав за всі роки життя.

— Чим відрізняються постановки «Київ Модерн-балету» від звичайного класичного балету?

— Думаю, що це можна побачити і неозброєним оком. Наші вистави — це не балети, які розповідаються чистою мовою танцю. Це вистави без пуантів, без балетних пачок. Якщо говорити про мову хореографії, то це не зовсім рафінована мова. Це авторська пластика, в середині який лежить класичний танець. Але ж звісно це не класика у чистому вигляді.

Зізнаюся, найулюбленішим для мене на сьогодні є балет «Пікова дама». Завжди найбільше люблю своє останнє творіння. Може це прозвучить і банально, але ставлюся до створених мною балетів, як до своїх дітей. Важко сказати, який балет найкращий. Взагалі не так важливо, як ставлюся до них я. До театру приходить глядач, це його свято, а не моє. Хай він і вирішує. А моя справа створювати якісний танцювальний продукт.

Працюю і в інших проєктах, але значно рідше, ніж до створення «Київ Модерн-балету». Найчастіше доводиться відмовлятися через зайнятість, щільний графік роботи в театрі.

— Ви були художнім керівником Київської опери (Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва), але досить короткий час.

— Поступився наполегливим пропозиціям департаменту культури КМДА і очолив цей колектив як художній керівник. Але дуже швидко зрозумів, що це не моя справа. Через рік зміг переконати керівництво департаменту, що ніякої користі на цій посаді не принесу і з великим задоволенням передав кермо правління новому художньому керівнику. Щасливий, що позбувся тієї роботи, яку робив не так якісно як це було потрібно, а зараз знову займаюся своєю улюбленою справою.

—Як переживаєте карантинні обмеження?

— Важко, як і всі театри. Звісно, є он-лайн покази. Але немає нічого важливішого, ніж живе спілкування артистів з глядачем. Адже саме для глядачів ми працюємо. Непрості часи переживають театри в усьому світі. Хочеться врешті побачити цьому кінець.

Надзвичайно обмежилася гастрольна діяльність, яка є важливою складовою нашої роботи. Багато вистав було або перенесено, або анульовано. Вік артиста балету короткий. Дуже шкода, що не можемо повноцінно працювати вже майже два роки.

— Ви вже згадали про гастролі. Що можете додати?

— Географія наших гастролей до карантину була досить широкою. Від Таїланду і Південної Кореї до Португалії. Щороку по два-три тижні бували в Нідерландах. Бувало багато поїздок на фестивалі, які займали лише по кілька днів. Кожні гастролі дуже важливі. Зовсім інша публіка. Ти перевіряєш своє мистецтво на людях з зовсім іншим менталітетом, іншою історією, іншим андеґраундом. І коли зал аплодує стоячи, то ти починаєш розуміти, що ти робиш художні цінності, близькі різній публіці.

Найтепліший прийом, я б навіть сказав шалений, був, як це не дивно, в Естонії. Ми інколи любимо пожартувати над холодністю і повільністю цього народу. А на фестивалі у Таллінні зал тупотів ногами, кричав «Браво!» Було щось неймовірне.

— Що можете сказати про творчі плани?

— Наближаються новорічні свята. Наш бестселер, який користується незмінним успіхом публіки — балет «Лускунчик» Петра Чайковського. Плануємо багато показів як у Києві, так і по Україні (головне, щоб цих планів не зіпсував карантин).

До театру прийшло нове покоління молодих акторів. Це рутинна робота вводу артистів у вже готову виставу, яку потрібно зробити у найближчі місяці. А щоб придумати який балет буде наступним, мені потрібно певний час побути на самоті, в іншому настрої. Маю кілька тем, до яких хотів би звернутися, але поки що не зупинився на жодній.

Сподіваюся, що весною наступного року зможу випустити якийсь камерний твір. Зазвичай протягом сезону у мене виходить одна масштабна вистава і якийсь камерний балет, що не потребує великих фінансових вкладень.

Не маю однотипного придумування вистав. Буває на створення балету надихає якийсь літературний твір, а буває — музика. На щастя немає алгоритмів і шаблону, як можна поставити виставу.

— На початку розмови Ви згадали, що походите з театральної родини.

— Мої мама і тато були солістами балету, стояли біля витоків Молдавського театру опери та балету. Батько — Віталій Григорович Поклітару закінчив Ленінградське балетне училище, навчався у великого педагога Олександра Івановича Пушкіна. Все життя пропрацював у Кишиневі. Мама — Недремська Людмила Володимирівна навчалася у Перському балетному училищі, яке було одним з найкращих у Радянському Союзі. Згодом у цьому училищі навчався я, а через роки мій племінник — Євген, який зараз працює у Театрі Станіславського та Немировича-Данченка у Москві. Це вже представник третьої генерації артистів балету в нашій родині.

Фото Насті Телікової.