Роман ГРИНЬКІВ: «Бандура — це справжній оркестр, тільки в мініатюрі!»

— Що можете розповісти про Вашу співпрацю з Будинком звукозапису Українського радіо?

— У цьому залі приємно грати. Тут хороша акустика, комфортно почуваєш себе на сцені. Але водночас цей прекрасний зал вимагає від виконавця більш відповідальної підготовки до концерту, адже досконала акустика допоможе слухачеві вловити найменший огріх.

Студії, які налаштовані на запис музики зазвичай виключають присутність на цих концертах слухачів. Але, як на мене, коли в залі немає гостей, то грати складніше. Раніше у Будинку звукозапису робили лише фондові записи, внутрішні творчі проєкти, які виключали присутність слухача.

Приємно, що тут змінюються форми роботи. На концерти приходять люди. Вважаю, що це крок уперед. Записи стають якіснішими і більш насиченими енергетично.

Мені зателефонувала одна з організаторок таких концертів Галина Бабій, розповіла про цей проєкт. Я зрозумів, настільки він важливий для виконавця. Це оновлення бачення самого творчого процесу.

Вже виступав тут раніше з Іваном Тараненком. А представлення бандури напередодні Нового року відбулося вперше. Хотілося якомога ширше показати цей музичний інструмент, розкрити його потенціал та різні нюанси. Такі концерти допомагають засяяти інструменту іншими барвами, розкривають його нові можливості.

— Хто з Вами поруч на сцені?

— Це Олексій Корчагін (духові інструменти), Ігор Ковальчук (віолончель) та Лариса Дедюх (камерно-академічний спів). Ми робимо вільні транскрипції народних інтонацій. Створюємо різноманітні програми. Прагнемо, щоб наша творча дружба з переросла у розкриття кожного артиста як музиканта і виконавця. Пропонуємо творчі ідеї і разом їх реалізуємо.

— А коли бандура прийшла у Ваше життя?

— З народження вже знав, що буду бандуристом (усміхається). Мій дід Петро Пашко, родом з Чернігівщини, сам робив бандури. А ще не народився, а маленьку бандурку він мені вже витесав. Ще до народження мої рідні знали, що народиться хлопчик і хотіли, аби я грав на бандурі.

Я перший з родини, хто зайнявся бандурою професійно, а до цього були медики-самоучки. Вони брали активну участь у самодіяльних колективах, що існували при вишах, в яких навчалися. На жаль ця традиція втратилася. Сьогодні майбутні медики, юристи та інші студенти варяться у своєму соку, не збираються у творчі гуртки.

— Що дали роки навчання?

— У нас склалася унікальна освіта з гри на бандурі. Ми вчили класику, різні напрямки в академічній музиці, музику народну. Маємо свій академічний репертуар, а також перекладення, адаптацію творів, крім цього є речі, написані українськими композиторами спеціально для бандури. Вивчаємо бандуру за різними жанровими напрямками. Ті виконавці, які здобувають цю освіту, є всебічно обізнаними.

Якби ми підходили до бандури лише як до народного інструменту, то він міг би з часом вичерпати себе. А оскільки це вже універсальний музичний інструмент, то є всі сподівання на те, шо він активно розвиватиметься й далі.

Світ змінюється. Якщо раніше бандурист повинен був не лише грати, але й співати, то сьогодні це не обов’язково. Наразі дехто з бандуристів ближчий до сучасності, грає джазові твори. Інші шукають себе в класиці, виконують старовинну музику, роблять цікаві перекладення класики. А треті грають народну музику. Так зростають зерна, які свого часу посіяв професор Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Сергій Баштан.

Саме з його легкої руки Бах вперше зазвучав на бандурі. Він б в у цій справі першовідкривачем. Взяв поліфонічну творчість Баха, спробував її описати, зробити методичні розробки, щоб вона звучала стильно і на бандурі. Саме завдяки Сергію Баштану наша музична освіта має довершену форму, а бандура — лідер серед народних музичних інструментів. У нас сьогодні складний, різноплановий матеріал, який значно відрізняється від того, щоб був двадцять років тому. На жаль про це мало хто знає.

— А можете розповісти про Ваш особистий репертуар?

— Намагаюся зробити так, аби мої програми були тематичними. Якщо це колядки, то вони мають стилістично нагадувати одна одну. Прагну концептуально витримувати один стиль.

Переконаний, що якщо виконувати в одному концерті класику, сучасну і народну музику, джаз, то це не дає бажаного ефекту. Сценічний досвід довів, що якщо «пхати всі вишні в один вареник», то це не спрацює. А спрацює тільки те, що в тебе найкраще виходить. Якщо ті п’єси, які я зараз пишу цікаві, то я з них роблю програми. Інші бандуристи, які працюють з класичною музикою, можуть підібрати цілу програму з класики. Все буде дотримано в одному стилі і це дасть слухачеві зрозуміти глибину цього музичного інструменту, насолодитися відтінками. Ми маємо академічну освіту для того, щоб навчатися всьому. А вже з набутим багажем знань працювати у тому напрямку, де це нас в краще виходить.

У радянські часи бандурне мистецтво було на межі зникнення. Саме завдяки подвижницькій діяльності Сергія Баштана та інших педагогів, зокрема у Львові, його вдалося врятувати. Нині настає «золотий період» для бандурного мистецтва. Але не треба забувати, що нині живемо у динамічний час. Вже немає можливості працювати над однією й тією ж програмою п’ять років, як це було колись. Треба бути активним, робити щось нове, різноманітне. Таке мистецтво буде цікавим глядачеві і актуальним. Триває боротьба за Україну, її мистецьку ідентичність. І це відображається на творчості.

— Удосконаленням бандури Ви займалися і в Україні, і за кордоном.

— За кордоном цією справою було займатися легше, бо там інші можливості. Якщо ти маєш гарні ідеї і знаєш як їх втілити у життя, то знаходиться техніка, інвестиції. Ручна робота там коштує дорого. А в Україні робити це не вигідно. Маємо парадокс — мобільний телефон китайського виробництва у нас коштує дорожче ніж музичний інструмент, який ти створив власними руками.

Бандуру, на якій граю сьогодні, я зробив сам. Чим далі удосконалююсь як виконавець, тим більше відкриваю в цьому музичному інструменті нових тонкощів.

— Свого часу доля звела Вас з майстром із Чернігова Йосипом Ментеєм.

— Приїхав до нього ще будучи студентом Київської консерваторії. Хотів замовити собі бандуру. Він посадив мене біля себе, аби я робив цю бандуру сам і допомагав мені. Йосип Андрійович не приховував від мене ніяких секретів, щедро ділився своїм багатим досвідом, підказував буквально. Хотів, аби моя мрія про досконалий музичний інструмент втілилася в життя. Без його підказок я б ніколи не зміг зробити таку бандуру і можливо зламав би свою тонку юнацьку мрію. Після цього вже робив бандури сам. Але назавжди запам’яталася ця чесна, багата душею людина. Таких майстрів як він вже немає і, напевне, не буде.

Сьогодні маємо величезну проблему — дуже мало якісних музичних інструментів. Інколи бандурист переростає свій інструмент і переходить на щось інше. Опановує інші спеціальності, приміром вокал. А якби було більше високоякісних бандур, це був би хороший стимул для подальшого розвитку цього виду мистецтва.

Якщо зможу відновити майстерню, то хотів би доробити омріяну бандуру, яка буде зручною для виконавця.

— Ваша дружина Лариса Дедюх українська співачка, педагог, заслужена артистка України. А як Ви познайомилися?

— Нас познайомив Сергій Баштан. Ми обоє вчилися в його класі. Закохалися одне в одного і відтоді все життя поруч. Бандура водить нас по світу. Бувало, що нас запрошували разом на один захід і не знали, що ми чоловік та дружина.

У неї унікальний голос, вона дуже сумлінно підходить до своєї справи. Робить у вокальному мистецтві приблизно те, що я в інструментальному. Як я шукаю в музичному інструменті, так вона шукає в голосі. Звісно, у нас все теж не ідеально. Бувають і суперечки. А на сцені ми творчо змагаємося.

Лариса може бачити твір з одного боку, а я пропоную інший варіант. Це допомагає зробити його різноплановим. Наразі працюємо над новою програмою. Намагаємося ніколи не повторюватися. Навіть ту саму колядку кожного разу виконуємо по-різному. З часом дивимося на неї вже іншими очима. Приміром, після Революції Гідності по-іншому стали робити колядку «Спи Ісусе». Ми не можемо жити окремо від того, що поруч нас, наша творчість на це реагує. Раніш кобзарі та бандуристи теж не могли жити лише у своєму світі, своїй шкарлупі. У їхній творчості відображалося все, чому вони були свідками.

— Ваша донька обрала собі інший шлях у житті?

— Галинка також любить співати, але з дитинства захопилася балетом. Сьогодні вона солістка Київської опери (Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва). Особливо полюбляє класику. Танцює соло у «Лускунчику» на музику Петра Чайковського, інших класичних постановках. Особисто мені подобається новий балет за її участю «Танго на пуантах» на музику Астора П’яцолли, постановка Артема Шошина. У цій виставі не просто відтворили танго видатного аргентинського композитора, а виклали сюжет з його музичних п’єс. До постановки взяли різні твори, які були написані в різний час, але в такому поєднанні його музика стає концептуальною.

— Ви вже частково окреслили коло проблем, з якими доводиться стикатися в житті і творчості. А що ще хвилює Вас як людину і як митця?

— Ми не можемо проявити себе у світовому контексті. Якщо у нас виникає якесь помітне мистецьке явище, то воно зазвичай швидко згасає. Переважно лише накопичуємо матеріал. Маємо багато геніальної музики, але вона лежить мертвим багажем. Проте я залишаюся оптимістом і переконаний, що справжня творчість врешті дасть свої плоди. Тільки через культуру, мистецтво, ідентифікацію народ оживає. А якщо трапляється так, що народ стає мультикультурним — він зупиняється у своєму розвитку, асимілюється і губиться.

Дуже важливо, щоб митці множили свої ідеї не лише у власному середовищі. Потрібно, аби їх чуло більше людей на концертах. Зізнаюся, що інколи репетиції у нас виходять кращі ніж концерти. Але концерт всерівно цінніший. Тому що ти піділився цим із слухачем. Ти віддаєш, а натомість отримуєш іншу енергію, це вдячність глядачів. Ти впливаєш на того, хто слухає. Йому подобається, викликає захоплення. Це і є культурний обмін.

— Що можете розповісти про викладацьку діяльність у Національній музичній академії України?

— Ділюся тим, що вмію. До мене приходять вже сформовані бандуристи. Звісно, я знаю краще них деякі тонкощі виконавської майстерності. Раніше витрачав багато часу на те, аби займатися з ними вправами як з дітьми. Так вчили мене і я думав, що це правильно.

Тепер став дивитися на це питання ширше. Якщо бачу у студента якийсь цікавий напрямок, то роблю все для того, що він удосконалювався. А паралельно можна навчитися виправляти технічні моменти. Це значно ефективніше, ніж школа перенавчання.

За останні два роки такої роботи бачу, що студенти стали яскравіше себе проявляти, а мені стало з ними цікавіше працювати. Сьогодні студентка грала п’єсу Равеля. У неї були ноти для бандури, а в мене — партитура для камерного оркестру. Отож, дивився, як у композитора було в оригіналі. Зрозумів, що бандура не просто звучить як оркестр. Це справжній оркестр, тільки в мініатюрі. У нас вийшов більш змістовний урок. Коли граєш не якесь абстрактне завдання, а шматок п’єси, то година пролітає як п’ять хвилин, немов захоплива розмова.

— Можете згадати про когось зі своїх вихованців?

— Ірина Шульга нині працює в Національному академічному ансамблі народних інструментів України. Вона чудова виконавиця, добре себе там реалізовує.

Вважаю, що потрібно глибше ставитися до цієї справи. 30 років тому я вже міг багато чого заграти на сцені. Але якби мене зупинили і попросили словами пояснити те, що я граю, то я не зміг би цього зробити. Настав інший час, сьогодні інші вимоги. Так само відбувається і в інших жанрах. Нещодавно слухав одного відомого піаніста. Він не лише грав, але й розповідав про творчість Шопена. Як у того з’явилася та чи інша ідея, той чи інший твір.

Коли ти виходиш на сцену і всіма своїми творчими засобами доносиш складові частини цієї музики і для чого вона створена, то вибудовується справжня вистава зі своїм змістом. Глядач уважно спостерігає за процесом і ніби вже знаходиться у процесі цього дійства.

Такі програмні твори дещо призабуті, але сьогодні вони дуже потрібні. Нині не можна просто вийти на сцену і забрати в людини час, адже час — це найдорожче. Всі виступи мають бути дуже змістовними.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».