Світлана МИРВОДА: «Українські романси неможливо співати байдуже!»

У другій колонній залі Київського академічного театру «Колесо» відбулася низка вечорів українського романсу, на які запросила народна артистка України Світлана Мирвода. Сьогодні пані Світлана — наша гостя.

Світлана МИРВОДА: «Українські романси неможливо співати байдуже!»

— Якими для Вас були перші місяці війни?

— Як і для багатьох українців війна для мене почалася ще у 2014 році. У складі різних груп я їздила з концертами на передову. А що стосується повномасштабної війни, то скільки б до цього не було розмов, все рівно вона почалася неочікувано і страшно. Найбільше лякало те, що я тоді не знала, що робити. Знайомі пропонували виїхати за кордон, спочатку казала, що нізащо цього не зроблю.

Якби почала займатися творчістю, то навряд мене хтось зрозумів. Передавала для тероборони якийсь одяг, але цього мені здавалося замало. Надійшла пропозиція їхати у Болгарію і жити там до кінця травня. Як я вже згадувала, спершу категорично відмовлялася від будь-яких поїздок за кордон. Але голова секретаріату громадської організації «Україна-Світ» Алла Кендзера підказала, що там можна буде щось робити. Неподалік від того місця, де я мала перебувати, знаходиться місто Бургас. Там багато вимушених переселенців з України, це мами з діточками, літні люди. Для них можна влаштовувати концерти, творчі зустрічі. Це дало мені поштовх і я зрозуміла, що можу зайнятись творчою діяльністю.

Їхав волонтерський автобус з Вінниці, але до цього міста потрібно було ще якось добратися. Було страшно, та я відважилася. Взяла з собою лише гітару.

Особливо запам’ятався перший концерт у Болгарії. Було дуже холодно. Зібрала в готелі матусь і дітей, старших людей. Спершу пробувала співати стрілецькі романси, та вони викликали лише сльози. Зрозуміла, що для людей, які пережили стрес, потрібно співати щось інше. Не можна забувати, що йде війна, але до концерту треба долучити веселіші твори.

Отож, спочатку концерти були в готелі. Потім до Бургаса запросив знайомий художник Володимир Сторозум, який давно мешкає в цьому місті разом зі своєю дружиною Лідією. Він відкривав виставку «Видатні українці та болгарці». Звісно, я погодилася. На відкриття виставки прийшла місцева еліта, збирали кошти для українських переселенців.

Розмістила інформації про цей концерт на своїй сторінці в соціальних мережах. Її побачила Катя Бужинська, яка мешкає в Софії і активно підтримує Україну своїми концертами. Запросила мене зробити разом концерт у місті Кітені. Після цього я записала пісню «По той бік війни» прямо на березі моря для підтримки Маріуполя.

Моя творча діяльність у Болгарії тривала. Була приємно здивована, коли почула, як маленькі українські діточки, якими лише по чотири-п'ять років співали «Червону калину». А почалося все з того, що до мене підійшла одна мама і сказала, що її дитина хоче заспівати цю пісню, записати на відео і відіслати в Україну. Мама хлопчика попросила, аби я підтримала її акомпанементом на гітарі. Коли ми почали репетирувати, це почули інші діти, які сказали, що вони теж хочуть співати. Так утворився гурт, який я назвала «Сонценята». Разом ми вивчили не один, а чотири куплети пісні і виконували її під час різних концертів.

Коли познайомилася зі скрипалькою з Чернігова Ларисою Данилевською, то вона запропонувала щоранку виконувати Гімн України. Перед сніданком виходила на балкон, який виходив у дворик готелю і ми з пані Ларисою починали наш Славень — вона на скрипці, а я співала. До нас долучалися люди. І сьогодні продовжую спілкуватися з людьми, з якими познайомилася в ті місяці.

Щойно скінчилася програма, відразу повернулася додому. Зізнаюся, мала можливість побувати у 16 країнах. Їздила туди працювати, або відпочивати. Але жити я хочу тільки в Україні.

Вже першого червня була в Києві. За цей час трішки окріпла здоров’ям і почалася робота. Запам’яталося відкриття виставки світлин маріупольського фотохудожника Євгена Сосновського «Маріуполь — місто мужності й звитяги». Він привіз собою хлопчика, який вів свого щоденника у сховищі.

Стала записувати пісні. Я переконана, що ми — люди мистецтва сьогодні не маємо права на відчай чи гнітючий стан. Мистецтво у такі важкі часи повинно бути разом зі своєю країною і її збройними силами.

— А як Вас звела доля з Київський академічним театром «Колесо»?

— Щойно приїхала з Болгарії до мене зателефонувала адміністраторка цього театру і запитала: «Пам'ятаєте, ви були у нас рік тому. Ми зробили для вас невеличку екскурсію нашим театром. А коли провели до камінної зали ви вигукнули: „От якби тут був вечір українського романсу!“ То ви готові до такого вечора»?

Ми зустрілися. Я сказала, що мені потрібен актор, ведучий. Мала певні напрацювання щодо історії українського романсу, але потрібно було здійснити певну підготовчу роботу.

Мене познайомили з актором і режисером Анатолієм Сухановим. Його зацікавив цей проєкт і ми почали працювати. Наприкінці липня була здача програми. Я запросила на неї своїх друзів, акторів, однодумців. Всі сприйняли її дуже тепло. Це надихнуло до подальшої роботи.

Наші виступи, всього їх було поки що чотири, відбувалися у вихідні дні. Люди, які гуляли Андріївським узвозом бачили афішу «Аристократичний салон українського романсу «Романс PRO…».

Кожен раз після цієї вистави (саме вистави, а не концерту), до мене підходили вдячні глядачі. Вони дізналися про ті мелодії, які у нас вкрали рашисти і зробили своїми романсами, про ті романси, які вважали народними, але насправді мають своїх авторів. Великий інтерес у публіки викликало й те, що автори сучасних романсів сиділи в залі. Все це дуже об’єднувало глядачів і артистів.

Іноді я трохи змінювала програму, враховуючи те, хто з авторів завітав на нашу виставу. Також робила це для того, аби мій виступ був цікавим і для тих людей, хто завітав до нас вдруге. Крім цього я щоразу змінювала свої сукні.

Власне збулася моя давня мрія — живий звук, спілкування з глядачем «очі в очі». А сам романс неможливо співати байдуже. Романс — це справжня свобода, великі можливості для виконавця. Романс — результат роботи трьох людей — композитора, поета і виконавця. Виконавець повинен відчути романс серцем і душею, передати це як свої історію. Певною мірою це і акторська гра.

Мене ця тема вабила давно. Ще далекого 2011 року я провела у Львові майстер-клас для учасників Міжнародного фестивалю українського романсу імені Квітки Цісик, володаркою Гран-прі якого стала Оксана Муха. Вже тоді я говорила, що для виконавців романсів найголовніше — душа, щирість, а те, що ти виконуєш, треба щоб йшло від тебе особисто.

Виконувала романси під час своїх концертів і раніше. Але хотілося, щоб не було ніякої апаратури. Лише живий звук бандури або гітари. Це мав бути невеличкий зал, не більше ніж на 40 чоловік. І саме Камінна зала театру «Колесо» ідеально підійшла до цього проєкту.

Не знаю, як складеться доля цього спектаклю. Багато людей хочуть його ще раз побачити. Мені б це теж було б дуже приємно.

— Будь-ласка детальніше зупиніться на самій програмі вистави.

— Вона мала свої особливості. Не можна, щоб кілька пісень поспіль були в одній тональності. Починала з історичної довідки. Ще з ХІІІ сторіччя романси виконували бродячі музиканти. Було це на теренах сучасної Іспанії. Вже потім вони дійшли і до королівських дворів.

А першим виконувала романс «Не питай чому в мене заплакані очі», який багато хто вважає народним. Текст написав Іван Огієнко. А в 1906 році цей вірш надрукувала одна з патріотичних київських газет. Тут автор висловив свої почуття до рідної землі, адже змушений був емігрувати. Текст був дещо змінений, тепер це звернення до коханої людини. А мелодію склав народ.

Романс на слова Левка Лепкого «Прощаюсь ангеле з тобою» дуже актуальний у наш час. Адже багато людей втратили своїх коханих через цю кляту війну.

Розуміла, що ці два твори сумні. Треба була дещо змінити настрій. Тому далі виконала «Заграй ми, цигане старий» на вірші Сидора Воробкевича. А перед цим ведучий Анатолій Суханов згадував про твори і багатогранну діяльність Григорія Сковороди. Разом ми виконали кілька куплетів з солоспіву на вірші Григорія Савовича.

Згодом переходили до сучасних романсів — «Звучи мені сонатою» на вірші моєї подруги Зої Кучерявої. А ще заспівала візитівку моєї творчості — міський старовинний романс «Грона акації». Багато хто помилково думає, що це російський романс. Під час концертів до мене не раз підходили люди і казали: «А моя бабуся співала цей романс з дещо іншим текстом, але теж українською мовою». У деякий версіях згадується Андріївський узвіз, солов’ї, українська ніч. І соловейко саме «наспівував», а не «насвистывал», як співають росіяни. Звороти мелосу цього романсу притаманні українському сприйняттю і українському написанню мелодії.

Анатолій Суханов розповів, що у нас було вкрадено багато інших мелодій. Ті ж «Айстри білі» — це ще один старовинний український романс. Мене дивувало в дитинстві, коли дорослі за столом співали «Вот кто-то с горочки спустился». Розуміла, що слова ніякі, а мелодія гарна. Вже потім дізналася, що цю мелодію у нас теж нахабно вкрали.

На завершення першого невеличкого відділу з бандурою я запрошувала на сцену свого сина Тимофія. Він грав на скрипці. Як на мене, виходив досить зворушливий дует. До речі, цей дует існує вже понад 15 років. Потім брав ініціативу ведучий і читав поезії, а я йшли перевдягатися, змінювала музичний інструмент, далі грала на гітарі.

Представляла у виставі і творчість Тараса Шевченка. Ще у першому відділі виконувала романс на його вірші і музику Федора Надеденка «Нащо мені чорні брови», який вважається народним. А коли брала до рук гітару, то вже співала романс «Якби зустрілися ми знову» на музику сучасного кмпозитора Олександра Ткаченка.

Потім Анатолій розповідав, що і зараз створюються романси про війну, адже нам це болить. Я теж виконувала одну із пісень на цю тему на вірші Олександра Балабка чи Тетяни Левицької.

Далі лунав київський романс «Прилетіла канарейка», музику до якого написав Володимир Губа, а слова — Валерій Куринський до фільму «Дід лівого крайнього». Головну роль виконував Микола Яковченко. Також у цій стрічці знімалися наші світочі Костянтин Степанков, Борислав Брундуков, Антоніна Лефтій. За величезним столом збиралася родина і друзі. Стіл був не дуже заставлений, але головне — зустріч і спілкування. Саме за столом звучав цей романс, гості передавали гітару один одному і співали. Настільки щемливо. Ось корінні кияни — для яких рідна мова українська. Завжди, коли ми з Анатолієм співали цю пісню, до нас долучалися глядачі.

Продовжував програму прекрасний романс на слова Олени Теліги і музику Віктора Ліфанчука «Дорогий мій». Звучало ще кілька сучасних романсів на вірші Ніни Діденко, Валентини Швежикайте, Владлена Ковтуна, Тетяни Череп-Пероганич, а закінчували ці вечори «Гуцулкою Ксенею», яку ми з Анатолієм виконувала кілька разів, бо народ дуже любить цю пісню і підхоплює.

Це пісенне дійство тривало приблизно півтори години. Жодного разу не бачила у глядачів байдужих облич. Хтось усміхався, хтось іноді плакав, хтось підспівував, а хтось просто уважно слухав. Одна жінка назвала нашу програму просвітницькою, бо глядачі дізналися багато нового.

— Не можливо було не звернути увагу на Ваш вишуканий одяг.

— Не можу сказати, що весь одяг новостворений. Дещо моя кравчиня зробила спеціально для цього спектаклю. Але в мене вже були такі сукні, бо зріднилася з цим жанром ще під час навчання в консерваторії. Однак тоді не вистачало репертуару. Зізнаюся, виконувала в радянські часи і кілька російських романсів. Зараз принципово їх не співаю. Вони десь є й гарні, але я просто не хочу їх виконувати. Все своє творче життя прагну показати, що є український романс і сучасний, і старовинний. Але його треба розкрити…

Щодо одягу, то кожен вечір я змінювала по дві сукні. Якщо будуть нові вистави, то треба буде думати про новий одяг… (усміхається).

У мене є прекрасна майстриня, яка підходить до цього дуже творчо. Ми не шиємо з чистого відрізу тканини. Спершу я розповідаю, що хочу, вона додає свої ідеї. Докуповуємо тканини чи якісь інші аксесуари до того, що вже маю. Думаю, що у нас виходять аристократичні сукні. Хочеться краси.

— Також багато хто звернув увагу на картину, що під час вистави висіла на стіні.

— Це робота волинського художника Валентина Данилюка, якого вже на жаль немає з нами. Це була дуже патріотична людина. Спочатку він жив в Івано-Франківську, потім повернувся до рідної Волині, де на землі своїх прадідів поблизу Ковеля збудував власними руками будинок, в якому дуже любили збиратися українські митці.

Він був у мене на концерті в Ковелі, запропонував намалювати портрет. Загалом зробив не тільки портрет, а й скульптуру з дерева, яку назвав «Муза». А ця картина має назву «Україночка». Запропонувала режисерові використати її під час вистави, Анатолій сказав, що для антуражу це буде надзвичайно цікаво.

Також приносила вази, бо в залі обов’язково були автори і ми їм дарували маленькі букетики з калини чи чорнобривців. Одна жінка так описала наше дійство: «В одній вазі п’ять колосків, в другій — чорнобривці. Портрет українки, бандура, гітара і цей одяг. Це така наша атмосфера, якої зараз дуже-дуже бракує».

Починаю вчити нові романси. До речі, після першої вистави мені зателефонувала однокурсниця з Луцька і сказала, що вони з чоловіком у захваті від романсу на слова Олександра Олеся «Любов». Вона надіслала мені цей романс. Я в нього просто закохалася. Швидко його вивчила і вже виконувала на наступних виставах. Рада, що цей проєкт спонукав мене до створення нових робіт.

Ця програма стала немов частиною моєї душі. Якщо буде така нагода, то обов’язково вноситиму в неї щось нове.

— Чи змінилися, на Вашу думку, за час війни роль і місце української культури та мистецтва?

— Мені здається, що зараз набирають обертів саме твори патріотичного спрямування. Ще до початку повномасштабного вторгнення Росії багато артистів переймалися війною. Їздили на передову, писали на цю тематику. А інші робили вигляд, що у нас нічого не відбувається. Вони це пояснювали тим, що їхнє мистецтво про високі почуття. Але не можуть бути високі почуття без зв’язку з тим, що відбувається з нашим суспільством, з нашим народом. Не можуть бути окремо квіточки і кохання та війна.

Можливо сьогодні хтось перегляне свою діяльність, свій репертуар, своє ставлення до мови. Але все повинно було змінитися ще у 2014 році. Однак такі зміни відбулися не у всіх.

Українська мова має бути не лише тому, що вона державна. Це мова нашого коріння, наших правіків. Вона йде з душі, серця, українського гена. Це наш український код.

— Над чим ще працюєте?

— Нещодавно записала нову пісню з народним артистом України Олександром Василенком. Зйомки робили у Пущі Водиці та Андріївському узвозі. Можливо скоро буде поїздка до військових.

— Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— З вірою, надією і любов’ю звертаюся до всіх наших людей. А ті, хто ще не стоїть на правильному шляху, я дуже хочу, аби врешті зрозуміли на якій землі живуть і повернулися до всього українського обличчям.

Ми живемо у дуже складний, але вирішальний, і навіть, світлий час. Тому що врешті-решт Україна прокинулася, прокинувся той козачий дух. Я бачу це в очах наших захисників, які пішли добровольцями на війну. Бажаю нам української Перемоги. Щоб ми дожили до справжнього розквіту рідної держави. Переконана, що немає іншої такої країни, як Україна.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».