Феодосій ГУМЕНЮК: «Кобзар» повернув мені пам’ять про українське походження"

— Як почалося Ваше знайомство з творчою спадщиною Тараса Шевченка?

— Мої спогади з раннього дитинства — мама довгими зимовими вечорами у рідній хаті в Гишківці на Вінниччині читає повільно в голос «Катерину» Тараса Шевченка, а всі присутні, затамувавши подих, слухають і витирають сльози. А я, малий, уявляв, як Катерина зустрічалася з москалем біля нашої криниці.

З творами Тараса Шевченка знову зустрівся через кілька десятків років, коли навчався в Ленінградському художньому училищі імені І. Ю. Рєпіна (колишня імператорська академія мистецтв). Раптом у далеко чужому краї прокинулись ностальгійні настрої і виникло бажання бодай в думках побути з Україною.

Я написав листа однокурсниці з училища Катерині Онищенко, попросив, щоб вона привезла мені «Кобзар». Це було видання 1964 року, невеликого формату, в червоній обкладинці. З отим дорогим подарунком я побував у Чехословаччині і Канаді. Книжка повернула мені пам'ять про українське походження. До інституту зі мною вступило ще десятеро українців. Ми спілкувалися російською мовою, то були хлопці з різних міст: Іван Перекопський — з Харкова, Геннадій Череповський — з Луганська, Валера Мазур — з Курська, Женя Братченко — з Дніпропетровська. На нас, провінціалів, накотилася хвиля нових вражень, захопило новітнє мистецтво, література, зокрема поезія А. Ахматової, М. Цвєтаєвої, Б. Пастернака. Про Шевченка ми не говорили — мабуть, нам потрібен був час, щоб згадати, хто ми і звідки. Українська мова повернулася до нас із піснями, які ми часто співали у кімнаті, а також через спілкування зі студентами-заочниками, які приїжджали на зимову сесію з Західної України. Це були наші «вчителі» української: Олександр Федорук, Володимир Ценцеус, Віталій Ханко, Михайло Селівачов, Олег Сидор, Люба Волошин. Вони навчили нас стрілецьких пісень. Василь Глинчак за Львова мав гарний голос і співав пісні, яких ми раніше не чули.

У перші роки навчання сприймав Петербург як місто Достоєвського, Пушкіна, Гоголя, аж ніяк не Шевченка. Пізніше все змінилося: поезія Тараса нас просвітила, ще не пізно було розпочати вивчати «Кобзаря» наново.

Прогулюючись від Літнього саду вздовж набережної Неви лівим берегом, підходили до пам’ятника Петру І скульптора Фальконе. Розгорнувши на цьому місці «Кобзар» можна було переконатися у пророчій силі поеми «Сон»:

Хто ж це такий?

От собі й читаю,

Що на скелі наковано:

Первому — Вторая

Таке диво наставила.

Тепер же я знаю:

Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала…

Оглянувши панораму міста через Неву, вкотре можна здивуватися образності поеми.

На багнищі город мріє,

Над ним хмарою чорніє

Туман тяжкий… Долітаю.

То город безкраїй,

Чи то турецький,

Чи то німецький…

—Багато років Ви були активним членом української громади у Петербурзі. Що можете розповісти про її діяльність?

— Із настанням гробачовських часів з’явилася можливість створити Українське товариство. Охочих було достатньо. — студенти, вчителі, військові, робітники, службовці.

Громада розпочала роботу з пошуку постійного місця, де можна було б збиратися, щоб виробити статут та програму майбутньої організації. Спільними зусиллями виклопотали у місцевої влади невеличку кімнатку на Василівському острові. На зібранні обрали правління, секретаря, склали списки учасників зборів, їх було більш як 50. До товариства належали люди різних політичних уподобань, захоплень, настроїв. Це заважало створити єдину програму, але ми об’єдналися навколо найважливішої проблеми — добиватися дозволу на встановлення в місті пам’ятника Шевченку. Кожен, як міг, намагався допомогти здійсненню нашої мрії.

Щорічні урочисті вечори приваблювали до Ленінграда все більше шанувальників поета, програми таких зібрань розширювались, ставали цікавішими і змістовнішими. Місцеві українські поети читали власні твори, актори й музиканти виконували народні пісні, звучала музика українських композиторів. Організаторкою і ведучою цих концертів була Наталка Павленко. 1988 року товариство набуло офіційного статусу, його зареєстрували як «Українське громадсько-культурне товариство ім. Т. Шевченка», що дало можливість розширити коло наших заходів. Відтоді 20 травня відбувалися зустрічі з мешканцями Ленінграда в залах музею народів СРСР. Незабутні концерти у цьому музею «Гурту Лева» зі Львова.

Відбувся перший конкурс на найкращий проєкт пам’ятника Т. Шевченку, участь в якому взяли архітектори, художники, скульптори — вихідці з України. На жаль, конкурс не визначив переможців — учасників нагородили призами, й на тому все скінчилося. Тоді нам ще бракувало коштів на спорудження великого пам’ятника.

1989-го року українська громада заклала пам’ятний знак на місці першого поховання поета на Смоленському цвинтарі. Лише 22 грудня 2000 року вдалося відкрити пам’ятник Тарасові Шевченкові на Петроградській стороні. Раніше, 1918 року, недалеко від Петропавлівської фортеці, в Олександрівському саду, стояло погруддя поета, але через неякісний матеріал (гіпс), воно розсипалося…

— Як українська громада відзначала день народження Тараса Шевченка?

— 9 березня свідомі земляки збиралися на урочистих вечорах, які щороку відбувалися в залах академічного музею. Вступне слово щорічно виголошував дослідник творчості Тараса Шевченка Петро Жур. Про життя і діяльність української громади доповідь робив голова товариства, відомий ландшафтний архітектор Микола Жигло. Серед артистів, які брали участь у цих вечорах, була родина Панченків — Віктор та Віра, і провідний тенор Маріїнського театру Георгій Заставний.

На ці урочистості запрошували гостей з України — поетів, співаків, художників, кобзарів, лірників. Так коло наших знайомих розширювалося.

Пригадую один такий вечір. Студенти Академії мали художньо оформити залу, зустрічати гостей, дбати про їхнє житло. Володя Кальненко опікувався гостями, Юра Семаш, Грицько Чернета виготовляли велику афішу, яку чіпляли у вестибюлі Академії. Я тоді написав портрет Тараса Шевченка, який потім використовували на інших заходах. У програмі вечорів були виступи гостей з України, артистів київських і львівських театрів.

У концерті брали участь учасники нашої художньої самодіяльності — українці, які навчалися в Ленінграді. Вірші читали українські діти, яких приводили з собою батьки. Моя десятирічна донька Уляна, вбрана у вишиту сорочку, рясну спідницю й запаску, з віночком на голові читала «Мені тринадцятий минало». Незабутнє враження справляли виступи кобзарів та лірників. Нашими постійними гостями були О. Чуприна, Г. Ткаченко, О. Коваль. А наприкінці вечора Уляна ходила між рядами глядачів і збирала у великий глечик, прикрашений стрічкою і калиною, кошти на пам’ятник Тарасу Шевченку, який ми мріяли поставити в Ленінграді. Отак було зібрано 300 карбованців — перший внесок української громади на пам’ятник.

Наступного дня вшанування пам’яті Тараса тривало вже без офіційних представників. Були запрошені тільки артисти, студенти інших вишів. Зібралися у студентському гуртожитку поблизу академії, на 3-й лінії Василівського острова, у великій кімнаті, стіни якої були прикрашені картинами з козаками, рушниками, текстами віршів Шевченка, майстерно виконаними студентами Г. Чернетою, Ю. Семашем. Ми накрили довгий, через усе приміщення стіл. Перед вечерею виконали «Заповіт», виступали артисти, співали кобзарі. Через якийсь час у цьому ж приміщенні студенти з Монголії відзначали своє свято — день народження Чингісхана, а росіяни — С. Єсеніна. На наші вечори заходили студенти зі США, Канади. Їх захоплювали українські пісні, звучання бандури, кобзи, ліри, які вони чули вперше. Росіяни запозичили наш досвід і почали збирати гроші на пам’ятник С. Єсеніну. Згодом вони зажурилися — зібрали лише 3 тисячі карбованців, а на українському рахунку було 150!

— Живучі далеко від України Ви не переривали зв’язків з Батьківщиною.

— Значними подіями в моєму житті були персональні виставки у Національному художньому музеї України та Музеї Тараса Шевченка в Каневі 1991 року. А 9 березня 1999 року у день народження Тараса Шевченка відкрилася моя друга виставка в Каневі. Був холодний весняний день, люди несли квіти до могили Кобзаря. Було сумно дивитися на одиноку бронзову постать, яка наче вдивлялася в далечінь, на похмурий Дніпро. Того року, окрім мешканців Канева, не прийшли вклонитися Тарасу ні від Спілки художників, ні від Спілки письменників, ні ті, хто був при владі. Холодний вітер розігнав нашу невелику громаду, і лишився Тараса одиноким «на Вкраїні милій»…

— Напевне Тарас Шевченко Вам близький не лише як поет?

— Оглядаючи творчість Тараса Шевченка, ми думали про поета: багато хто згадає його поезії, але мало є тих, хто назве його мистецькі твори, хіба що автопортрет або «Катерину». А молодий Тарас готувався стати саме художником: «Я хорошо знал, что живопись — моя будущая професия, мой насущный хлеб». Після закриття меморіальної майстерні Шевченка у Санкт-Петербурзькій академії мистецтв, де експонувалася копія «Катерини» та кілька графічних аркушів, про його творчість як художника стало практично неможливо щось довідатися, оскільки жоден петербурзький музей картин українського генія не виставляв. Щоб поновити у своїй пам’яті написане Шевченком-художником, я вирушав на огляд колекції оригінальних неповторних творів, які експонувалися в Національному музеї Тараса Шевченка у Києві. Там переді мною постав визначний майстер європейського рівня, який досяг майстерності в усіх жанрах.

Портретний жанр Шевченко освоював під впливом традицій класичної школи, спираючись на досягнення свого вчителя — Карла Брюлова. Портрети Тарас писав у роки розквіту свого таланту. Це невеличкі й дещо театральні роботи: світлий колір обличчя, широко розплющені очі, краса в силі тієї епохи, захоплення натурою і закоханість у неї. У свого вчителя Шевченко взяв усе найкраще, тобто технічну досконалість, перенісши її у свої твори. Він зумів піднятися над панівним тоді умовним ефектним прикрашено-романтичним академізмом, виробив власний стиль, який ґрунтувався на традиціях народної картино-ікони, став новатором напрямку національної реалістичної картини. Досить глянути на його полотна «Катерина», «Сільська родина» — у цих творах відчувається глибина національного духу, висока культура духу й пензля, вишуканість у пластиці, тональних співвідношеннях і властивий саме українському краю колорит. У «Катерині» особливо приваблюють тонкі риси жіночого образу, ніжність у русі й постаті, витонченість, довершеність у мистецьких і технічних засобах.

Талант Шевченка також розкрився у численних графічних творах, серед яких офорти, акварелі, малюнки олівцем, сепією, вугіллям, крейдою. Коли уважніше придивитися до графічних аркушів, то, перш за все, увагу привертає не сюжет, а майстерність, грою світла й тіні, які посилюють враження таємничості, драми, глибини почуттів. Володар двох срібних медалей за малюнок, він першим із майстрів удався до техніки гравіювання голкою на мідній дошці. І в графіці, і в малярстві Шевченко знайшов свій стиль, форму, досяг свободи у володінні багатьма технічними засобами — свідченням того є цикл «Притча про блудного сина», портрети видатних полководців, ілюстрації до «Живописної України», жанрові сцени з життя казахів та киргизів. У цих творах є щось дуже важливе, що потребує розгадки і в наш час може стати підґрунтям розвитку реалістичної національної школи. Його графічні й живописні твори за рівнем не поступаються найкращим європейським майстрам, залишаючись своєрідними у вирішенні образів, за вимислом, у композиції, легкості, в розкритті сюжету. Залишаючи зали музею зі смутком відчуваєш, як мало уваги надається вивченню мистецької спадщини Шевченка. Нашому сучасному митцеві можна багато чого навчитися у цього великого майстра портрета, жанрової картини.

Протягом останніх років я прагнув створити свого Кобзаря, написавши більш як 40 полотен на його поезію. Це і є моя Шевченкіана.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».