Нові барви «Наталки Полтавки»

Саме тоді у творчого колективу на чолі з режисером Олександром Ануровим (у 2002 році здійснив постановку вистави «Буквар Миру» Григорія Сковороди) виникла ідея співпраці з однією зі знакових для української сучасної культури постатей — лідером групи «ВВ» — Олегом Скрипкою, який у цьому проєкті виступив як композитор, адаптатор відомих мелодій Миколи Лисенка, тим самим наблизивши образну мову вистави до сучасного глядача.

Неординарний музичний ряд вистави спровокував фантазію сценографа Андрія Александровича-Дочевського, художника по костюмах Людмилу Нагорну, балетмейстерів Ірину Задаянну та Наталію Осипенко створити у сучасних ритмах вишукане театральне дійство.

У визначенні жанру вистави є словосполучення «Музично-драматичне», що протягом багатьох десятиліть є пріоритетним визначенням українського театру. І тут Театр імені Франка виступає продовжувачем славних традицій театру корифеїв, які не знали фонограм, записів музики… У виставі звучать живі голоси у супроводі оркестру театру.

— «Наталка Полтавка» завжди була для мене особливою п’єсою, — розповідає режисер оновленої версії «Наталки Полтавки», заслужений діяч мистецтв України Петро ІЛЬЧЕНКО. — Ніколи не сприймав її як побутову психологічну комедію, а сприймав як маніфест, якими б хотілося бачити людей. І, здається, ця постановка від початку відповідала моєму первинному почуттю.

Думаю, що й Котляревський не тільки відображав певні глибинні процеси в українському суспільстві, а й створював певний модуль гармонійних стосунків. Коли люди розуміють, що хоча життя проблемне, але треба бути мудрим, а не хитрим. То чим відрізняються мудрість і хитрість, адже там і там живість ума? У мудрості поєднання розуму з добротою, а в хитрості — з егоїзмом.

Тому ця п’єса для мене завжди була мудрою. Дивно було чути думки від поважних людей, що вона застаріла, або просто етнографічна. Нічого подібного, це кодова річ. Не даремно вона має такий успіх і в опері, і в драмі, і просто в народній свідомості.

Тому, коли мені запропонували працювати над поновленням цієї вистави, я з радістю погодився. Це одна з найуспішніших вистав Театру Франка за що треба віддати належне вже покійному режисерові Олександру Анурову. Вистава прожила 17 сезонів, а це великий термін. Змінюються артисти, адже молодих людей мають грати молоді виконавці.

На роль Виборного з 1 січня став Анатолій Гнатюк. Свого часу цю роль на себе робив Олег Скрипка. Думаю, що потім добре її перехопив Володимир Ніколаєнко. На роль Наталки ввели дві молоді актриси — Оксану Сидоренко і Катерину Артеменко. На роль Миколи увели Івана Залуського, на роль Возного — Тараса Жирка. Отож, оновлення відбулося.

Ідея зміни з’явилася ще на початку минулого театрального сезону. На той час вистава вже мала багаторічну біографію. Це швидше не нова версія, а поновлення. Стояло завдання максимально зберегти авторський задум режисера Олександра Анурова, тому що він оригінальний, цікавий, він не тривіальний, широко сприймається глядачем. А це буває не так часто, коли вистава і глядач знаходять одне одного. Інколи трапляється так — кажуть «геніальна вистава», а глядач може її не приймати. Тут же матриця та глядач зійшлися. І зійшлися на перлині української класичної драматургії. Це дуже важливо. Особливо для національного театру.

Вистава вже має свій шарм, свою історію, своє місце. І особливо хотілося б подякувати всім, хто грав до цього. Особливо хотілося відмітити Ларису Руснак (Терпилиха), яка надзвичайно чітко тримає малюнок. А ще Петра Панчука і Павла Піскуна. Наталія Ярошенко свого часу грала Наталку, а тепер вона Терпилиха.

«Наталка Полтавка» деякий час не йшла. А сьогодні знову повертається на сцену і глядач добре її сприймає. Думаю, що треба буде вводити нового Петра. І скільки житиме вистава, стільки буде йти ця ротація. Та найголовніше, що постановка витримує найважчу річ — час. А якщо щось перемагає час, то це говорить про серйозні фундаментальні досягнення.

Вистава пронизана іронією, самоіронією. Але самоіронією доброю. Це дуже важливо, бо іронія може принижувати, а в даному випадку вона надає блиску, шарму…

Звісно, маю творчі плани. Але зараз такий час, що вони можуть бути різко скореговані. Якщо буде така можливість із задоволенням працюватиму над українською драматургією. Та й взагалі європейською, маю на увазі насамперед німецькомовну або італійську. Національний театр, на моє переконання, має особливо ретельно обирати драматургію для свого репертуар.

А ось що розповіли актори, які грають у виставі:

Тарас Жирко, народний артист України, виконавець ролі Возного.

«З ''Наталкою Полтавкою'' у мене ось уже тридцятилітній ''роман''. У Львівському Національному Театрі ім. М. Заньковецької у минулому тисячолітті я грав роль Петра у постановці Федора Стригуна. А коли перейшов до Національного Театру ім. І. Франка, то на прем'єрі у постановці сп Олександра Анурова, зіграв роль Миколи, виконував її в продовж сімнадцяти років, дуже її любив і ''купався'' в образі цього персонажа. Микола — це Петро, що ще не зустрів свого кохання. Майже як Тибальт у '' Ромео і Джульєті''.

Ну, але при всіх фізичних кондиціях і майстерности гримерів, грати цього персонажа у шісьтдесять років мені видається не зовсім коректним і я вважаю це уже пересадою навіть у площині театральної умовности. Тому і виникла ідея ''стати'' Возним. Звісно, усі грають його закоханим, тут ніякого відкриття немає. Але закоханість теж може бути різною. Котляревський нам говорить про це так :'' Од юних літ не знал я любови, не ощущал возженія в крови, как вдруг предстал Наталки вид ясний…''. І це сповіщає нам людина ''похилого'' віку. Возному на той час уже, мабуть, років сорок. Я ж вирішив зіграти такого Возного, що був би суперником Петрові. Не закомплексованого і хтивого, а щиро закоханого, хоч і літнього. Він теж має право на кохання.

І намагається досягнути цього дуступними йому засобами. Кожен актор — адвокат своєї ролі і ми прагнемо, щоб наш персонаж переміг хоч і автор передбачив йому зовсім іншу долю. У '' Наталці Полтавці'' Котляревський запропонував нам візію ідеального українського суспільства. Нерівного в майновому, посадовому і соціальному сенсах, але об'єднаного у найвищих проявах моралі. Возний робить усе аби досагнути бажанної мети, аби одружитися з красунею і розумницею Наталкою. Але коли він усвідомив, що вона його не любить і не полюбить, і наскільки щиро у неї закоханий Петро, його почуття переплавляються у жертовне зречення:'' Размишлял я предовольно і нашел, што великодушний поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я — Возний і признаюсь, што от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими, теє то як його, клопотами, доселі ні одного не зділал. Поступок Петра, толіко усердний і без примісу ухищренія, подвигаєть мене на нижеслідующеє… Я отказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє з тим, щоб зробив її благополучною''. Який же надзвичайний '' духовний диспетчер'' присутній у душі Возного, що зупиняє сам себе аби не зруйнувати чужого щастя. Адже насильно милим не будеш. Попри весь моральний і етичний дискурс, наша вистава ось уже вісімнадцять років дозволяє бачити українцям себе у дзеркалі Геніальної п'єси красивими, розумними, шляхетними і благородними.

Окрім усіх інших ''виробничих'' і творчих питань мені довелося опанувати гру на мелодіні з яким Возний з'являється в останній битві за своє кохання. Задля цієї ролі у виставі я написав ''Танґо Наталки'', яке виконую у супроводі нашого прекрасного камерного оркестру.

Загадка і тріумф ''Наталки Полтавки'' ось уже понад двісті років закликають боронити нас все українське. І у цьому ми Справді непереможні.

Приходьте пересвідчитись".

Володимир НІКОЛАЄНКО, народний артист України, виконавець ролі Виборного:

«Граю у «Наталці Полтавці» буквально з самої прем’єри. Це була наша друга спільна робота з режисером Олександром Ануровим. Спершу працювали над виставою за творами Григорія Сковороди. Вистава народжувалася дуже цікаво, не так як завжди. Можу сказати, що мій персонаж залишився таким, яким був від початку. Нові актори, які входять у виставу, теж намагаються дотримуватися чистоти початкового малюнку.

Виборний має тримати все село у своїх руках, знати хто звідки прийшов, куди йде. Йому відомо, що відбувається поза селом. Виборний для всіх сват, брат і кум. Це одна з ключових постатей села. Так само як і Возний.

Мені дуже подобається ця роль. Завжди з радістю йду до цієї вистави. Для мене з дитинства дуже цінне все, що зв’язане з музикою. Згадав музичну школу, взяв до рук баян. Спершу був на цій ролі разом з Олегом Скрипкою. Він займався музикою, трішки її осучаснив. А композитор Іван Небесний зробив аранжування.

Лариса РУСНАК, народна артистка України, виконавиця ролі Терпилихи:

«Як і Володимир Ніколаєнко граю у виставі від самого початку. У цій виставі дуже чіткі схема і структура. Саме ця структура тримає образ Терпилихи.

Мені дуже подобається моя героїня — жвава, енергійна. Нещодавно з’явилися нові виконавиці ролі Наталки. Це вже нові відчуття, це завжди цікаве дослідження. Вистава набуває нових граней. А я відчуваю свою героїню важливою частинкою цієї іграшки. У цій виставі все тримається на структурі і важливо наповнити персонаж своєю енергією. «Наталка Полтавка» це не анекдот, а вистава наповнена глибоким сенсом і, що дуже для мене важливо, любов’ю. Кожна роль, навіть парубків і дівчат, так само важлива як і основні персонажі.

Упевнена, що глядачам зараз особливо потрібні такі вистави, які дають позитивні емоції. Думаю нам вдається їх зарядити таким позитивом, адже наприкінці вони разом з нами співають і мало не танцюють".

Фото з сайту театру.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».