Надія АГЕЄВА-ШВЕД: «Слово — це непереможна зброя!»

Це перший музично-поетичний проєкт Національної філармонії України, присвячений осмисленню теми війни. До уваги слухачів запропонували дійство, в якому поєдналися поезія Анатолія Матвійчука з музикою Віктора Криська, а також Максима Березовського, Кирила Стеценка та Михайла Шведа.

Всі учасники дійства відчули на собі, що таке війна, мали дотик до тих болючих точок, з якими пов'язаний кожен день війни. Кожен з присутніх у залі чи то військовий, чи цивільний, віднайшов тут свою мелодію, відчув свою тональність пережитих подій.

Про цю неординарну подію в мистецькому житті України ми поросили розповісти режисерку проєкту, акторку Національної філармонії України та Львівського академічного театру «Воскресіння» Надію Агеєву-Швед.

— З перших місяців війни Ви активно співпрацюєте з двома тезками — Анатолієм Матвійчуком та Анатолієм Паламаренком. Що вдалося зробити за цей час, як виник задум поетичної меси «Слово-Зброя!», чому обрали для втілення цього проєкту саме Національну філармонію України, як відбувалася його підготовка?

— Дійсно, так склалося, що в певний момент нашого життя ми всі опинилися в одному місці. Це був той найстрашніший період, коли ніхто не розумів, що на нас чекає далі, коли у спину летіли постріли і підривалися мости на Київщині, майже у слід машині на якій ти їдеш, над головою літали гвинтокрили. Саме тоді, коли розпочалася війна, ми з Анатолієм Несторовичем опинилися на Львівщині. Там відходячи від пережитого і побаченого: Макарів, Буча, Бровари… і зародилася ідея зробити дійство за поезією Анатолія Матвійчука, адже нам здалося, що вона на часі. Потім дізналися, що деякі колеги також на Львівщині, ми об’єдналися і виник наш перший поетичний проєкт під назвою «Ми».

У цей час спілкувалася з автором Анатолієм Матвійчуком, який на той час перебував в Америці. Я розповіла про свій задум і він вирішив повернутися в Україну раніше ніж планував, аби взяти участь у цьому дійстві, яке вперше було реалізовано у Львівському академічному духовному театрі «Воскресіння». Потім нас запросив Василь Вовкун зробити показ у дзеркальній залі Львівської Національної опери. Ця подія співпала з проведенням знаного в Україні Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» (під час окупації Херсону він відбувався на театральних майданчиках у Львові та різних театральних майданчиках України і всього світу на підтримку Херсону) до якого я була також долучена, як одна з організаторів і помічників пана Олександра Книги. Завдяки силі духу, незламності цієї мужньої особистості, яка була у полоні в орків, цей фестиваль відбувся і під час війни. А саме наше дійство «Ми» за поезією Анатолія Матвійчука стало відкриттям фестивалю.

З того часу цей проєкт став жити своїм творчим життям. Від показу до показу він змінювався, набував все нових і нових граней. У пана Анатолія народжувалась нова поезія, суголосна тим чи іншим подіям, приходили нові ідеї подачі самої поезії. І ми врешті дозріли до повноцінної вистави-меси «Слово — Зброя!» прем’єра якої відбулася у Черкаській філармонії.

Оскільки я є артисткою Національної філармонії України і в нашій виставі беруть участь ще двоє артистів філармонії ми запропонували показати її й на цьому концертному майданчику. Цю ідею підтримала адміністрація філармонії ми її реалізували напередодні Дня добровольця.

Дізналися, що на нашій месі були військові капелани. Вражаючим був пост однієї глядачки, яка спостерігала за цим, особливим глядачем: «Як, хлопці, вечір?», — запитав, хтось зі старших поміж них за званням. «Це — сила!», — майже в один голос відповіли інші чоловіки. І стали вряд для спільного фото — сміливі й усміхнені. Вони були головними глядачами в залі, де лунала поезія. Вони оцінили достойно поезію, яка для них звучала і для всіх присутніх також".

— Щодо жанру вашого сценічного дійства, як Ви його визначили для себе?

— Поетична меса — таке визначення і жанр виставі дав сам автор Анатолій Матвійчук. Адже під час репетицій всі ми, артисти, відчували духовний катарсис від якого перехоплювало подих, в когось текли сльози, комусь ставало боляче на душі, але врешті ми всі виходили щасливі і окрилені. У це важко повірити, але дійсно під час роботи над цією виставою відбувалися справжні дива. Ми почувалися всі, ніби після Молитви і спілкування з самим Богом.

— Яку головну думку Ви намагалися провести як режисерка. Кілька слів про кожного з виконавців, про музику та сценографію.

— Наскрізною дією вистави є ніщо інше, як своєрідне спілкування з Богом на тему війни у всіх її вимірах, яка поступово змінюється темою надії та віри у світле майбутнє нашої країни.

«…Кожен робить лиш те, що вміє.

Кожен бореться так, як може.

Хтось бере в свої руки зброю,

Хтось гострить свою думку й слово,

Хтось рятує життя героям,

Хтось стоїть за культуру й мову…"

А. Матвійчук

Сьогодні дійсно ми боремось так, як можемо, заради нашої перемоги, адже кожен з нас, виходячи на сцену у цій виставі, воює на культурному фронті. У кожного є своя зброя: у музиканта — це його музичний інструмент, у вокаліста — голос, а у нас, драматичних артистів, зброя — це слово, яке є не менш потужним і дієвим. І буває так, що саме це Слово здатне перевернути свідомість і уявлення про світ, про події, які розгортаються довкола, бо воно до поета приходить від Бога.

Мені здається, що в Україні, це перша документальна, суто поетична вистава. Тут автор поезії Анатолій Матвійчук фіксуючи у слові буденні факти нашого сьогодення, в якому ми живемо, виводить їх на зовсім інший щабель і цей факт вже стає потужним мистецьким артефактом нашого буття.

У цій виставі поєдналися поетичне слово і жива музика, яка була створена композиторами саме для вистави. Сценографія об’єднує військові атрибути та відео-візуалізацію, яка через абстрактну картинку дає глядачеві домислити те, що він чує і бачить на сцені, віднайти в собі рефлексію на нашу сучасність.

Для мене це перша серйозна режисерська робота і я щаслива, що вона сталася саме з такими складом серед якого різні покоління знаних в Україні і світі артистів. Це метр української сцени, мій Вчитель, Герой України, народний артист, лавреат Шевченківської премії Анатолій Паламаренко, скрипаль-віртуоз, народний артист України Кирило Стеценко, автор музики Віктор Крисько, ударник, заслужений артист України Віктор Мацко, талановита актриса, педагог, артистка Національної філармонії України Наталя Насікан, молода і від природи наділена акторським таланом співачка Ганна Семець і сам автор поезії, якою я захоплююсь і надихаюсь у різні етапи свого творчого життя, народний артист України, поет і громадський діяч Анатолій Матвійчук. Я безмежно вдячна кожному з них за професійність і віддачу, за прийняття моїх сценічних завдань і розуміння, за акторську наповненість та взаємодію на сцені, яка завжди панує у нас під час вистави та впливає на глядача так, що він не може стримати свій емоційний порив від почуттів, які пробивають стіну байдужості. Не побоюсь цього слова, вже МОЇ артисти, бо ми вже за цей період стали ніби однією родиною, яка творить спільну українську культуру і виносить її в сучасний світ.

— Настільки Ви задоволені першими показами, чи плануєте ще десь показувати поетичну месу?

— Після виступу у філармонії вже наступного дня почали надходити пропозиції щодо показу і в інших містах. Отож сподіваюсь, що незабаром ми знову зустрінемось з нашим глядачем не тільки у Києві, а і в інших містах України.

В інтернет-мережі можна знайти багато позитивних та щемливих відгуків глядачів про нашу виставу, серед яких не тільки люди старшого покоління, але й зовсім молоді студенти театрального університету, військові…

Як на мене, люди в цей вечір відчули те, справжнє і щире, що відкриває їм душі, тому ми дуже цінуємо такі глядацькі враження, які відчувалися нами через щирість овацій глядача. А це і для артиста, режисера, і для всієї нашої команди було своєрідним бальзамом, що зігріває і надихає на нові творчі звершення. Я щаслива, що нашій команді вдалося відтворити мій задум і донести його до людей.

— Відомо, що ця Ваша спільна сценічна робота матиме свою телевізійну версію…

— Так, бо дуже сподіваємось на те, що цю роботу матимуть змогу побачити якомога більше людей на своїх телеекранах чи у відкритому доступі в Інтернеті. Адже більшість навіть уяви не має про те, які серйозні речі народжуються в сучасній Україні.

Також мрію, щоб нашу роботу все ж таки було достойно оцінено не тільки глядачами, які приходять до нас на вистави, а й державою в цілому, бо дуже хочеться доносити наше справжнє, сучасне українське мистецтво, яке твориться гідними українцями, патріотами своєї держави. Щоб воно розліталося у маси і захоплювало серця мільйонів. Коли ми будемо чути своє слово, свою пісню, свою музику, будемо бачити свій український театр — ми станемо сильнішими, бо наша культурна зброя — це величезний стимул до об’єднання всіх українців і нашої перемоги, яка неодмінно прийде.

І на підтвердження останніх слів хочеться процитувати два поетичні рядки, що звучать у нас у фіналі, і які є певним символом наших творчих потуг:

«Слово — це також могутня зброя,

Для якої Бог нам дав вуста!"

А. Матвійчук.

Фото Юрія Прияцелюка та Дмитра Головченка

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».