Альтернативна рок-реальність

Це рок-концерт як спосіб порефлексувати про набути досвід. Вистава — про реальність, якої не хочеш бачити, вимикаєш від неї мозок, заплющуєш очі, замикаєш серце й опиняєшся у своєму замкнутому світі, не готовому до будь-якої катастрофи. Вистава — про причетність і байдужість у ситуації, коли пророцтво припирає тебе до стінки, про втрачені шанси, кохання, любов і честь.

У паралельних реальностях опиняються двоє братів. Колишні музиканти. Один з них вже три роки у лавах Національної гвардії України, інший — у тилу. Брати ще не до кінця усвідомлюють, що так як «вчора» вже не буде ніколи. Вистава про те, як найближчі люди можуть бути чужими. Вони платять свою ціну, аби почути один одного і зберегти те, що дійсно вартісне.

— «Молитву за Елвіса» я написала за півроку до повномасштабної війни, — згадує Марина Смілянець. — В той період ми всі жили у певному передчутті, погано спали і багато нервували. Аби якось повернутися до нормального психічного стану — я почала писати нову п’єсу. У складні періоди це зазвичай завжди мене рятує. Взагалі, я не планувала писати щось про війну, бо не відчувала, що маю на це взагалі якесь право, але в той момент вже ні про що інше не думалось і я підійшла до цієї теми з ракурсу особистих рефлексій, якщо можна так сказати. В цілому, це не «документальна» історія, але життєва, бо таких сімейних драм, як в «Елвісі» в житті реальному житті ставалось багато. Не дивлячись на трагедію закладену в її основу, мені хотілося аби ця історія була світла і давала надію.

Першими цю п’єсу поставили в Миколаївському національному академічному українському театрі драми та музичної комедії (режисер Сергій Чверкалюк). Вони розпочали репетиції в перші місяці вторгнення не дивлячись на те, що місто дуже обстрілювалось, а театр ще не працював. Хлопці актори були на чергуваннях в теробороні, а після цього приходили на репетиції. Як тільки театр поновив роботу — випустили прем’єру. Потім відбулася прем’єра у Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки (режисер Дмитро Морозов), далі — в Народному драматичному театрі ім. Григорія Агєєва у Чернівцях. І в Києві на Камерній сцені арт-центру ім. Козловського (режисерка Олена Щурська).

Пані Олена взяла до постановки цю п’єсу найперша, це було ще до 24-го лютого 2022 року. Але війна внесла свої корективи. Прем’єру довелося перенести, але першу презентацію-читку Олена зробила в Парижі. Завдяки їй Елвіса перекладено французькою мовою.

Взагалі всі вистави за п’єсою «Молитва за Елвіса» абсолютно різні, адже в цій історії багато залежить від акторської природи і музики. Так як в п’єсі йде мова про двох братів музикантів у яких був власний рок-гурт, то там є приблизно така ремарка «тут мають бути пісні, які напише талановитий гурт, коли хтось візьметься за постановку цієї вистави». Так от всі актори, які зараз грають виставу за цією п’єсу зазвичай ще й музиканти. І в кожній постановці справді є талановитий гурт, який або спеціально написав пісні до вистави або ж у них були пісні, які туди точно влилися. Тож, кожна вистава, в якому б місті вона не йшла, це ще й особливий авторський рок-концерт.

Я проти якогось «моралізаторства» у текстах, але в цій історії є певний посил аби глядач прокинувся та зрозумів, що не можливо бути осторонь коли твоя країна в небезпеці… В той момент мені було важливо дати цей меседж. Але після 24-го лютого здавалось, що текст швидко втратить актуальність, адже ми всі раптом прокинулись і все усвідомили. Але на жаль, це була хибна думка, бо коли якесь місто довго живе спокійним життя, то деякі громадяни інколи забувають, що в країні триває війна і гинуть люди. А ми не маємо права забувати і розслаблятись, поки війна не скінчилась. До Перемоги — ми всі на своєму фронті, і після Перемоги роботи буде не менше. Я думаю, що моє покоління вже ніколи не житиме безтурботним життя, адже відбудова країни після війни складна місія, це велика відповідальність перед нашими дітьми… А відповідальність, це така штука — яку варто усвідомлювати. Слова «відповідальність» і «усвідомленість» ось ці останні пару років для мене є ключовими, що звичайно відображується і у творчості.

Про виставу у Центрі Козловського ми попросили розповісти її режисерку Олену Щурську:.

«З початку війни не припиняла творчості. Працювала зі студентами. Намагалася відволікти своїх вихованців і це був своєрідний супротив тим подіям, що відбуваються.

З драматургинею Мариною Смілянець познайомилася на новий 2022 рік. Вона надіслала свої п’єси. Мені запала п’єса «Позивний «Елвіс». Власне запало її бачення війни. На той час в інформаційному просторі замовчували цю тему. Я подумала, що це класний матеріал, аби достукатися до людей, аби вони не забували дякуючи кому можуть жити та продовжують працювати. І що замовчувати тему війни не можна.

Виставу «Позивний Елвіс» планували поставити ще до повномасштабного вторгнення у Мистецькому центрі Івана Козловського. А потім, коли почалися ці події, я опинилася з донькою у Франції. Переклали п’єсу французькою. Працювали з виконавцями онлайн. У Центрі Василя Сліпака зробили читку з французькими і з українськими акторами, для наших та закордонних глядачів. Після повернення в Україну зробили відриту читку в Національному академічному театрі імені Лесі України, а потім поставили повноцінну виставу у Центрі Козловського, як і думали спочатку.

Як я вже згадала, вистава почала готуватися ще до війни і останнього монологу в ній тоді ще не було. Коли я була у Франції, то запропонувала Марині його дописати. Виявляється, що та теж про це думала. І коли вона дописала цей монолог, то особисто для мене стало зрозуміло, що ця п’єса завершена. Фіналом є не смерть головного героя, а те, що нам усім з цим робити. Після смерті Юрка його брат Артем змінив своє бачення, став більш свідомий того, що відбувається.

Українські актори читали цей монолог, а французи дивилися онлайн. Через перебої з інтернетом перед очима глядачів була спотворена реальність. Вирішили відтворити цей ефект і на сценічному майданчику. Думаю, що нам це вдалося. Тому, що і світло, і костюми, і своєрідний підхід до акторської гри дозволили нам відтворити дві реальності — одного й іншого брата. Це сон, що є втечею від реальності.

На сцені Олексій Сова (Юра) зі своїм гуртом «LuftPauza» та Станіслав Щербак (Артем). Це мої колишні студенти, випускники минулого року. Вони разом грали у дипломних виставах, мають схожі цінності.

Олексій — автор пісень та музики. Коли я прочитала п’єсу, то відразу ж згадала про їхній гурт. Марина написала у своєму творі, що це має бути гурт, який тільки розпочинає свій творчий шлях. Подумала, що це може бути мій студент. Він справді обдарований хлопчина і має класні пісні. А Станіслав виконував головну роль у дипломній виставі «Кар'єра Артуро Уі», яку до війни вдалося зіграти десять разів.

З цим курсом ми вже працювали у Центрі Козловського. Кілька років вони тут грали виставу «Додому». Можна сказати, що це їхній «дім» і вони були щасливі сюди повернутися. А я рада була дати їм можливість вийти на сценічний майданчик, тому що таку можливість сьогодні на жаль мають далеко не всі випускники театральних вишів.

Хлопці досить часто грають для військових. Ця тема дуже особистісно торкається таких глядачів. Грати для них дуже непросто, це своєрідне випробування для актора.

Глядачі просили повезти цю виставу на схід і на південь. Коли так думає молодь, то це повинні бачити і чути там".

Фото з мережі інтернет.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».