Богдана Півненко: «Скрипка сама прийшла у моє життя»

— Очевидно не випадково для цього концерту Ви обрали творчість відомого аргентинського композитора?

— Люди люблять музику П’яцолли. Свого часу для нашого колективу зробили обробки творів цього композитора Євген Станкович та Олег Марінченко. А цього року я замовила зробити версію «Пори року» П’яццоли для скрипки, фортепіано і оркестру Андрію Рахманіну, що стали фішкою концерту. Мені здається, що ця версія конкурентно здатна у світі. Також додали оригінальний твір українського композитора Володимира Зубуцького «Присвята П’яцоллі», який автор виконав на баяні. Зубицький завжди має успіх на сцені, він дуже харизматичний.

Нещодавно ми були на гастролях у Німеччині. Виконували там Вівальді «Пори року» та «Пори року» українського композитора Золтана Алмаші. Логічно, що цього разу презентували українську версію Астора П’яцолли.

— Як створюються програми Ваших концертів?

— Я обіймаю посаду художнього керівника колективу і відповідаю за те, що ми граємо, як це виглядає. Займаюся репертуарною політикою. Безумовно — головна місія нашого колективу популяризація української музики. Намагаємося складати програму так, аби в кожному нашому концерті були твори українських композиторів.

Цього року ми закривали фестиваль «Букет». Там наш концерт був присвячений тридцятиріччю «Київської камерати» та Валерію Матюхіну, який створив цей колектив. Він замовляв твори українським композиторам. Напевне половина камерної музики, написана нашими композиторами, яка сьогодні є, створена саме на його замовлення.

—Ви народилися в творчій родині. Очевидно саме найближчі люди вплинули на вибір Вашої майбутньої професії?

— Насправді все сталося випадково. Мама навіть вмовляла мене, щоб я кидала скрипку. Думаю, що скрипка сама прийшла у моє життя. Зізнаюся, що мій творчий шлях не був усіяний трояндами. Постійно доводилося доводити своє право займатися музикою. Спочатку навчалася в Харкові, а коли закінчувала дев’ятий клас, до нас приїхав Богодар Которович, який проводив у нас майстер-класи. Він запросив мене у свій клас. Після дев’ятого класу перевелася у Київську спеціалізовану музичну школу.

Мені дуже повезло з викладачами. Насправді важливо не де ти вчишся, а в кого. У Харкові в мене була педагог Юлія Федотова, а в Києві — Богодар Которович. А ще Михайло Кузнецов та Ігор Платюк. Зараз Ігор Пилатюк ректор Львівської національної музичної академії, а тоді я мала щастя навчатися в нього. Крім цього мені багато дав Євген Громов. Він ніде не викладав, був вільним художником, але я багато чому в нього навчилася. А ще розширювали обрії майстер-класи, на які часто їздила.

— А як доля звела з «Київською камератою»?

— Мені запропонували проілюструвати один з концертів цього колективу. Приїздив український скрипаль Аркадій Винокуров, який мешкає в Австрії. Він мав разом з «Київською камератою» записати диск з творів Петра Чайковського.

Я прийшла, зіграла. Моя гра дуже сподобалася Валерію Матюхіну і він запропонував мені грати з ансамблем на «Київ мюзик фесті». Це був 2001 рік. У серпні я ілюструвала концерт, а вже у вересні грала на фестивалі прем’єру «Елегії смутку» Олександра Левковича. Це український композитор, який зараз живе в Канаді. Спершу була прем’єра цього твору, а трохи згодом — запис.

З цього почалася моя співпраця з «Київською камератою» і Валерієм Матюхіним, яка триває вже двадцять два роки. Спершу я паралельно працювала у «Київських солістах», але згодом «Камерата» перемогла. Я стала солістом «Київської камерати», грала прем’єри з колективом.

По суті Матюхін створив для мене посаду, якої до цього не було.

— Що можете розповісти пор Валерія Матюхіна як про людину і як про митця?

— Допоки він повною мірою недооцінений. Маємо робити все для того, аби його ім’я звучало. У 1977 році Матюхін створив ансамбль при Спілці композиторів України. Він працював на умові антрепризи для виконання на фестивалях музики сучасних українських композиторів. У 1993 році цей колектив отримав статус державного і став окремою одиницею, а згодом в 2000 році отримав статус Національного.

Нині ми святкує 30-річчя оркестру, а до цього це був ансамбль при Спілці композиторів.

Весь цей час Валерій Матюхін був його незмінним керівником. Колектив невпинно розвивався. У 1990-ті роки ним було записано багато української музики. А в 2006—2008 роках вже я брала участь у записі аудіо дисків «Антології сучасної української музики».

Валерій Олександрович сам був прекрасним піаністом. Краще нього Валентина Сильвестрова не грав ніхто. Вони дружили, Сильвестров присвятив йому свою третю сонату. Матюхін дуже відчував цю музику. Взагалі він добре відчував, що треба поміняти, покращити у творах.

Валерій Матюхін дав життя великій кількості творів українських композиторів. Багато що їм замовляв сам, або робив це через державне замовлення. Дружив з багатьма нашими композиторами, а вони приходили до нього і приносили свої ноти. Саме йому завдячуємо за те, що маємо що грати, що створена величезна кількість шедеврів в розрахунку на наш склад.

—Які Ваші власні досягнення за час роботи у «Київській камераті»?

— Зародилася ідея записів української музики. На той час ще мало було записано. Хіба-що у фондах Українського радіо, які недоступні для широкого кола слухачів.

Я сказала: «Чому ми чекаємо, давайте починати щось робити». Цей проєкт профінансував і допоміг технічно мій перший чоловік Володимир Шульга. Зробили те, що презентує не лише нас, а й українську культуру, українську музику загалом. Створені нами диски вже розійшлися серед наших шанувальників, зараз працюємо над тим, щоб ці записи були на різноманітних інтернет-платформах, медіа-ресурсах.

Ми відкривали багато днів культури України по різних країнах. Наші виступи звучали під час «Євро-2012».

Мій другий чоловік Олег Павлюченков кінорежисер. Він знімає наші концерти, маємо багато якісного відео. Не всі колективи мають такі чудові відеозаписи десятирічної давнини. Вже зовсім скоро має запрацювати наш оновлений сайт.

Як я вже загадала, нещодавно наш колектив повернувся з гастролей до Німеччини. А ще були Луцьк, Львів. Маємо їхати у Рівне, потім — ще раз до Львова. Загалом у нас грандіозні плани.

— Ви співпрацювали з Мирославом Скориком.

— Велике щастя, що мала таку можливість. Мирослав Михайлович любив, як я грала. Часто запрошував мене на концерти, де ми грали разом. Він диригував, а я грала на скрипці. Або він грав на фортепіано. Безумовно це була видатна людина, видатний композитор — один з кращих в Україні, що має величезну кількість шанувальників, пізнаваний далеко за межами України. Він був дуже мудрим, а ще любив жартувати, грав джаз. Говорив, що треба плести за течією, але трішки підгрібати (Усміхається).

— Напевно можете розповісти і про інших композиторів.

—У нас було багато гастролей з Валерієм Матюхіним і Валентином Сильвестровим. Спочатку я грала частину концерту з Матюхіним, потім виходив Сильвестров і я грала з ним. Після цього залишався Сильвестров і грав сам, така була концепція.

Музику Сильвестрова я грала разом з автором і це мені допомагало її розуміти. Приміром Скорику подобалося, що грають його музику і він давав виконавцям свободу. А Сильвестров хоче чути власне відчуття своєї музики. Якось мені Матюхін дав ноти, аби ми записали мелодію Сильвесторова «Миттєвості». Ця робота далася мені нелегко. Півтора місяці кожного дня я слухала, як грає сам композитор, що він хоче відчути. Результат вдався, Сильвестров залишився задоволений. Коли записали диск, то він зізнався, що прослухав його 86 разів. Загалом дуже цінний досвід спілкуватися з нашими видатними сучасниками.

Євген Станкович також дуже радіє, коли виконують його твори. Раніше він часто приходив на репетиції, на записи його музики. Свого часу Євген Федорович довірив мені запис свого диску.

З Юрієм Шевченком домовилися про авторський концерт. Він присвятив мені один зі своїх творів. Щодо концерту, то думали, що він відбудеться за участю моїх студентів. Спершу запланували його на лютий минулого року. Але Юрій Валентинович ліг на лікування, почалася повномасштабна війна, а в березні він помер.

На початку розмови ми згадали про Володимира Зубицького. Протягом десяти років він жив і Італії, а в 2010-му повернувся в Україну. Зробили його великий авторський концерт в Національній музичній академії України. Це дуже харизматична особистість, він легкий на підйом, згоден на авантюри у хорошому розумінні цього слова.

Ще у 1977 році Володимир записав концерт, який крім «Київської камерати «та крім мене ніхто не грає. Щоб його вивчити мені знадобилося кілька тижнів. Вперше його виконала у 2005 році. Зубицький сказав, що оскільки ніхто крім мене цей концерт не грає, присвятив цей твір мені.

Треба розширювати свої обрії. Зараз є нове покоління композиторів. Серед них — Золман Алмаші. На моє замовлення він ще десять років тому написав «Пори року». Останнім часом люди почали цей твір краще відчувати. Він має успіх в Україні та Німеччині.

Напевне мало щось трапитись, аби зріс інтерес до України, до української музики. Через катастрофу з’явилася можливість для того, щоб про нас взнали у світі і ми могли донести, що нам є чим пишатися.

— Часто буваєте на гастролях. У різних країнах публіка зустрічає по різному?

— Скрізь були овації. Не пригадую жодного концерту, який би залишив слухачів байдужими.

— Як для Вас почалася повномасштабна війна?

— Як і для більшості дуже несподівано. Надзвичайно важко було осягнути, як взагалі таке може бути.

До цього ми багато працювали, мали купу проєктів. За десять днів до вторгнення провели міжнародний конкурс. Серед членів журі та конкурсантів були представники Бельгії та Португалії.

Двох моїх подруг доля закинула до Берліна. Вони запросили до себе, аби разом давати благодійні концерти для України. Спершу відкладала поїздку, було страшнувато. Врешті наважилася і поїхала з сином…

До цих пір не вкладається в голові все те, що з нами відбувається. Здається, що це сон і нарешті всі ми прокинемося. Але вже немає того страху невідомості, що був спочатку. Допомогли виступи. Коли є концерти, то відчуваєш, що життя продовжується.

— Пропозиція очолити «Київську камерату» стала для Вас несподіванкою?

— Якщо чесно, раніше ніколи про це не думала. Але коли помер Валерій Матюхін, то постало питання, а хто прийде на його місце.

Саме в цей час закінчився мій контракт як завідувачки кафедрою у Національній музичній академії України. Більше була налаштована на сольні концерти, зав’язалися хороші контакти.

Мене зустріла заступниця міністра культури України Галина Григоренко. Запитала, чим я буду тепер займатися, яким бачу майбутнє ансамблю. Запропонувала все це викласти у письмовому вигляді. Невдовзі мене запросили на співбесіду в міністерство. Вона тривала хвилин 10−15.

— Багато років Ви займалися педагогічною діяльністю.

— Мені цікаво було створювати якісний продукт, у мене були прекрасні, талановиті діти. Я найбільше боюся слова «нудно». Тому, чим би не займалася, ніколи нудно не буде. Я затята в роботі, найбільше мене цікавіть кінцевий результат. Коли ти знаєш чого хочеш і як цього досягти, то тобі все вдасться. Крім вже згаданої Національної музичної академії України викладала в ліцеї імені Миколи Лисенка.

Багато моїх учнів досягли успіхів, зараз продовжують навчання за кордоном. Це трагедія для України, що талановита молодь, яка б мала бути нашим золотим фондом, роз’їхалася. Будемо сподіватися, що частина все ж повернеться додому.

— Новим очільником Національної філармонії України наприкінці минулого року став Михайло Швед. Чи відчуваєте зміни?

— Філармонія ожила, з’явилося нове дихання. Стали більше комунікувати через соціальні мережі. Завдяки цьому краще продаються квитки на концерти. Хочу побажати новому керівництву не зупинятися на досягнутому, робити Національну філармонію більш сучасним простором.

— Маєте якісь захоплення?

— На це просто немає часу. Воно потрібно для тих, хто працює з 10-ї до 18-ї години. А я постійно в роботі, це моє життя. Люблю хороше кіно, але його люблять майже всі. Ще подобається мандрувати, проте зараз немає такої можливості.

— Пишете музику?

— Ні. Спроби були, але ще в дитинстві.

— Ваш син не продовжує мамину справу?

— Він талановитий, але в нього математичний склад розуму. Намагається знайти себе в цьому. Щоправда для розвитку грав на фортепіано та барабанах.

— Ви вже згадували про творчі плани. Що можете додати?

— Серед найближчих — концерт у Рівному з програмою «Камерата — 30″, присвячений Валерію Матюхіну. Будемо грати твори українських композиторів. Далі — 27 жовтня благодійний концерт на підтримку музикантів які пішли нас захищати і музикантів, які постраждали внаслідок війни. Наприклад наша талановита студентка, лауреат конкурсу Которовича Оля Рукавішнікова, Анастасія Полуденна та інші. Диригувати буде Іван Чередниченко, батьків якого вбили в Ірпіні під час окупації. Концерт відбудеться в Національному заповіднику „Софія Київська“ в партнерстві з Майстер-класом та Фестивалем „Букет“. А приїде виступати разом з нами американський зірковий віолончеліст Колін Каро. 29 жовтня в партнерстві з видавництвом „Дух і Літера“ відбудеться концерт в Національній філармонії України, де прозвучать твори легендарних авангардистів Грабовського, Сильвестрова, Карабиця, а також в знак солідарності з Ізраїлем твори Блоха і Малера. Плануємо гастролі до Німеччини. А також ще один проєкт концерт в рамках фестивалю —"Харків мюзик фест», який відбудеться в Києві 9 листопада. Звучатимуть твори європейських та харківських композиторів.

Як і всі інші творчі колективи працюємо над тим, аби знайти якісь родзинки, щоб людям були цікаві наші програми. Слідкуйте за афішами і приходьте на концерти «Київської камерати».

Фото Едуарда МЕЖУЛА та з соціальних мереж.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».