Філософський Всесвіт Василя Стефаника

Ровесник Лесі Українки, син заможних батьків, краківський студент, прогресивний письменник, адепт модної на Заході літературно-мистецької течії Василь Стефаник мав усі шанси прославити українське слово у світі і навіть — як стверджували сучасники — здобути Нобелівську премію з літератури, проте… З досі нез’ясованих причин у розквіті кар’єри Стефаник впадає у глибоку депресію і впродовж 15 років не пише жодного рядка.
Чи були причиною мовчання наполегливі рекомендації влади писати на злободенні — корисні режиму теми? І, дійсно, чому письменник, який пожив по світових столицях, так переймався долею селян? Чому їхні переживання вважав суголосними своїм власним? Чому розглядав своїх героїв саме в моменти розпачу й безвиході? Чи не в такі хвилини оголюється глибинна суть людини, її нічим не неприкрашене і нічим не захищене єство?

Історії Василя Стефаника про віддалені за часом події та далеких у часі людей і нині заворожують та хвилюють. Розхитуючи загальноприйняті норми моралі, балансують на межі потворності й краси, сліз і сміху, добра і зла, життя і смерті.

Можливо, саме сьогодні — в час випробувань, в самому епіцентрі історичного зламу — філософія Стефаника та його герої знайдуть відгук і резонанс у глядацькій залі. Створений ним всесвіт дасть змогу осягнути таких нехитрих зовні, але безмежно складних за своїм духовним світом людей…

Режисер постановник молодий режисер Євген Храмцов вже не вперше ставить вистави за творами українських письменників. Його попередні постановки «Україна в огні» та «Украдене щастя» вже знайшли резонанс серед київської театральної публіки.

— Не випадково вже втретє поспіль звертаюся у своїх постановка до української класики, — зізнався Євген. — Мені здається, що ми трохи завинили перед нею. Наші північні сусіди до цих пір чомусь думають, що ми є один народ. Аби їм заперечити хотілося знайти свою ідентичність через українську класику — драматургію, музику, культуру загалом.

Пригадую як навчався на третьому курсі Університету імені Карпенка-Карого у майстерні Богдана Михайловича Бенюка. На третьому курсі ми ставили новели Стефаника. Я тоді брав участь у новелах «Осінь» та «Злодій». Тоді відбулося моє ближче знайомство з творчістю цього письменника.

Дехто називає Стефаника українським Шекспіром, тільки в прозі. І ця проза цікава для сценічного втілення. Вважаю, що у творах Стефаника дійсно відбуваються шекспірівські пристрасті. Гріх той же самий. Як він сприймає образ «Кам'яного хреста», «Синьої книжечки»? Через своїх героїв, через новели намагався вирішити ті питання, що його хвилювали. І мене це теж почало турбувати. Ці питання, ці конфлікти, знайшли в мені відгук. Через це звернувся до його творчості.

Задум поставити виставу за творами Стефаника виник влітку минулого року. Потім спробував розкласти ці думки «по поличкам» у себе в голові, а вже після цього підійшов з цієї пропозицією до директора-художнього керівника нашого театру Кирила Кашлікова. Він сказав: «Робіть, я не проти».

Перечитав багато новел Стефаника, приблизно половина з них мені здалися більш театральними, зрозумів як їх можна поставити в театрі. З них обирав ті новели, тема яких мене найбільше зацікавила. А потім дивився, хто з акторів Театру Лесі Українки міг би зіграти в цих новелах. Таким чином залишилися ті твори, що увійшли до вистави.

З художником почали працювати ще взимку, а власне репетиційний процес розпочався на початку літа. Сам займався підбором акторів. Надзвичайно всім вдячний, вони великі молодці. Звичайно, є ще куди рости і є що ще там копати, бо це Стефаник. Такі ролі можна грати 30−50, всю свою кар'єру і весь час знаходити щось нове.

Хотілося б відзначити Олексія Поліщука (виконавець ролі Василя), Юрія Кухаренка та Віктора Семиразуменка (роль Проця у різних складах), Владислава Мелешка (Антін), Олега Замятіна (Іван), Марію Гончарову та Анну Снігур-Храмцову (Марія), Ольгу Нагірняк (Катерина), Анастасію Пісковець (Настя), Володимира Мішукова (Брат) та Валерію Саакян (Сестра).

Сценограф вистави Пилип Нірод. Це наш перший досвід спільної роботи, з Пилипом було дуже цікаво працювати. Тут у нас гра з тінями. Деякі описові речі з прози важко перенести до театру. Сьогодні глядачі у театрі дуже люблять візуальність і гарну картинку. Потрібно було підкреслити видовище, але щоб воно гармоніювало зі змістом і щоб це було красиво та естетично. Це ми намагалися зробити саме тінями. Перед нами стояло завдання розбити сценічний простір на чотири новели. У кожній з цих новел є свій простір і своє світло, за яке хотілось би не виходити.

У костюмах ми нічого не вигадували. Просто були звичайні історичні костюми. Створити їх нам допомогли світлини тих часів. Історичні костюми — це неймовірна культура. Особливо подобаються костюми, які носили у західному регіоні Україні. Звісно, кожна область має свої родзинки, але в інших регіонах було дуже багато чого знищено.

У виставі велике значення мають пісні. По-перше пісня — це наша історія. Пісні співали при народженні дитини, на весіллі, на похоронах. Це найбільший прояв лиха та біди, або щастя та радості. Пісня це наше все. Театр — це емоційна історія і тут без пісні не обійтися.

Вже думаю над своєю майбутньою виставою, можливо це буде комедія, але ще на визначився. Але напевне, що знову звернуся до української літератури. Ще на початку нашої розмови я сказав, що ми завинили перед рідною класикою. Особливо важливе все українське сьогодні, коли у нас така велика біда.

Щоб ніхто знову не подумав, що ми є росіянами єдиним народом, нам у найближчі 10−20 років потрібно переважно ставити саме українські твори. Ми українці, відрізняємося від поляків, литовців, білорусів. Але досі маємо комплекс меншовартості, якого необхідно позбуватися. Ми є окрема нація зі своєю культурою, зі своєю пам'яттю, зі своєю поезією, зі своїми піснями, зі своїми танцями, зі своїми костюмами. Це потрібно пам’ятати і ні в кого нічого не позичати.

У публікації використані матеріали, надані пре-службою Театру Лесі Українки.

Фото з сайту театру.