В Дніпрі попрощалися із бійцем 25-ї бригади Юрієм Золотарьовим

— Бережи себе! Ти чуєш? Одягай каску! — звертається до синового побратима мама Юрія Золотарьова.

— Добре. Я так і робитиму — відповідає боєць 25-ї бригади Микола, а потім обнімає жінку.

Розмова відбувається біля свіжої могили Юрія Золотарьова на Краснопільському кладовищі. На тій ділянці цвинтаря, де прийнято ховати загиблих у неоголошеній війні з Росією. Земля на могилі Юрія ще не встигла взятися грудками, а похоронні квіти і досі свіжі. Просто домовину з тілом Героя опустили у холодну яму за хвили 15, а може і 20 до цієї розмови.

Кадровий офіцер, боєць 25-ї окремої повітрянодесантної бригади Юрій Золотарьов отримав 20 грудня тяжке поранення під Авдіївкою. Потім були чотири доби боротьби за життя. Але всі старання медиків із Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Мечникова зазнали фіаско. Юрій помер напередодні католицького Різдва. Йому було лише 34.

26 грудня біля будинку, де жив Герой, на вулиці замполіта Бєляєва у Дніпрі зібралося багато людей. Понад сто осіб принесли квіти та вінки, аби віддати Юрію останню шану. Серед присутніх — курсанти ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, де викладав загиблий, його рідні, побратими, сусіди, друзі та духовенство.

— Мене звати Дмитро Кузнєцов, я курсант ліцею. Юрій був гарною чуйною людиною. Коли треба, допомагав і підтримував у скрутних ситуаціях. З Юрієм завжди можна було поговорити про свої проблеми. Він нас вислуховував, заспокоював і давав поради. Він мав гарне почуття гумору і при нагоді любив пожартувати, — розповів курсант.

— Ми познайомилися з Юрієм у 2014 році. Він пішов захищати Україну під час першої хвилі мобілізації, — розповідає боєць 25-ї бригади позивний «Хома». — Я знав Юрія, як замполіта роти. Він дуже чуйний і ніколи не залишав у біді жодного зі своїх побратимів. Юрій користувався авторитетом, як серед підлеглих, так і серед вищого командування. Брав участь у боях під Амвросіївкою, Вуглегірськом, Зайцевим і Авдіївкою. Але 20 грудня ворог відкрив вогонь, і Юрія було тяжко поранено. Лікарі шансів на життя не давали, але ми все одно сподівалися на краще, — сказав «Хома».

Десь близько першої години з моргу лікарні Мечникова прибув автомобіль з тілом Юрія. Ще якісь пару хвилин — і почалася церемонія прощання. Капелан Національної Гвардії, священик УПЦ КП отець Олександр читає молитву над загиблим, а потім виступає з невеличкою проповіддю.

— Дуже боляче проводжати у останню путь хлопців, які захищають нашу державу. У Євангелії від Івана сказано: «Немає більшої любові, ніж віддати душу за друга свого». Цей вислів стосується Юрія та інших воїнів Небесної Гвардії. Я згадав слова Святійшого Патріарха Філарета: «Бог — це правда, а де правда — там Бог». І вона обов’язково переможе. Правда буде вищою, ніж темрява. Ми ніколи не забудемо тих хлопців, які поклали свої життя у жертву за Україну. Ми неодмінно відстоїмо свою землю і держу, свою самостійність і незалежність, — сказав отець Олександр.

Після слів священика, люди, які не планували їхати на Краснопільське, поклали квіти.

— Юра неначе спить. Он стоїть його батько та плаче — сказала жінка похилого віку.

Від будинку Героя траурний кортеж відправився на цвинтар. На Краснопільському труну з тілом Юрія несуть під звуки музичних інструментів військового оркестру. Потім отець Олександр знову відспівує бійця. Крізь молитву проривається пекуче голосіння. То плаче Валентина — дружина полеглого Героя. Молода вродлива жінка залишилася вдовою через ненаситність кремлівського деспота. Неподалік від Валентини стоїть хлопчик з великими очима — то їх з Юрієм єдиний син.

Після відспівування, один із керівників 25-ї бригади розповідає про свого загиблого побратима. Із його промови ми дізнаємося, що Юрій Золотаренко має нагороди від генерального штабу та командування частини. Загиблий двічі служив у лавах «двадцятьп'ятки». Після першого разу у 2015 році Юрій пішов на дембель. Але оскільки війна не закінчилася, він повернувся до рідної бригади вже восени 2016 року. Ніс службу на посаді заступника командира першої роти по роботі з особовим складом.

Після завершення промови представника 25-ї бригади, з загиблим Героєм прощаються рідні, друзі та побратими. В останнє його цілують мама і тато. В останнє над ним схиляється кохана дружина Валентина. Чорнявий синок також бачить свого тата востаннє. А потім, під звуки державного гімну України, домовину опускають в порожню холодну яму. За кілька хвили на місці ями з’являється свіжа могила.

До мами Юрія підходить одна із представниць «Родинного кола загиблих Героїв Дніпропетровщини». Свого часу ця жінка також втратила сина на неоголошеній російсько-українській війні. Безперечно, в Родинному колі зібралися достойні люди. Вони нададуть сім’ї Юрія підтримку та зігріють її любов’ю. Але краще б ці родини не були знайомі. Ніколи (або, принаймні затоваришували при інших — позитивніших умовах). Краще б їх не звела втрата у клятій війні. Краще б війни не було… Потім відбулася розмова мами Юрія з Колею про каску…

***

На цвинтарі є набагато страшніші місця, ніж могили. Значно моторошніше виглядають порожні ями, призначені для майбутніх поховань. Вони неначе чекають, коли ж нарешті у них покладуть труну. Вони ніби жадають стати могилами. Із однією з таких ям я познайомилася у дитинстві. Вона з’явилася неподалік від поховання моєї прабабці. Вона стояла порожньою може пів року, а може і рік. Принаймні, під час поминальних днів вона виконувала роль смітника. Але одного разу ями не стало. Вона перетворилася на могилу жінки з іменем Ольга. Скільки з’явиться таких ям на клаптику Краснопільського цвинтаря, відведеного для поховання бійців невідомо. Війна затягується і невизначеність лякає найбільше.