Новий суспільний договір: чи потрібен він Україні

Подай, Фелица, наставленье:
Как пышно и правдиво жить.

Г. Державин, 1782

Місяць тому лідер партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко висунула ідею про необхідність нового суспільного договору та перезаснування держави.

Вперше за всю історію Незалежності України політики, разом з командою інтелектуалів, ініціювали філософсько-політичний дискурс такого рівня та почали його розвивати. Важливо, що такий дискурс ініційовано, і що він спонукає до мислення і спільного пошуку нових смислів.

Я вирішила також поділитись деякими думками з цього приводу. Адже сьогодні кожен, хто хоче приймати відповідальні рішення і творити майбутнє, має в певній мірі стати філософом та антропологом.

Суспільний договір, або соціальний контракт — це одна з фундаментальних ідей парадигми Модерну, яка в середині 16 століття прийшла на зміну тисячолітній парадигмі Традиції. З соціального контракту випливає все, що ми в нашому соціальному житті сьогодні маємо — добре і погане.

Ідея соціального контракту жила і розвивалась в контексті інших базових ідей, концепцій та понять епохи капіталізму, які так драматично народжувалась в ході Реформації, Відродження та Просвітництва. Зокрема, таких, як історія, нація, держава, капітал, соціальні класи, прогрес, наука, освіта, демократія, парламент, вибори, президент, принципи гуманізму та раціоналізму — і породжені на їх основі ідеології лібералізму, комунізму і фашизму.

Тоді все ще було попереду — захоплення силою розуму (а насправді, здорового глузду, прагматизму та раціональності), величністю людини, конструюванням історії, освітою і знаннями, науково-технічним прогресом, індустріальними революціями. Попереду було щастя людини, задеклароване епохою Ренесансу.

А головне — необмежене, нестримне споживання!

Та минуло усього 500 років, і сукупність цих іманентних концепцій та ідей призвела до глобальної системної кризи. Як тільки ми «вбили Бога» і зруйнували всі трансцендентні вертикалі (Жиль Делез), ми безжально зруйнували самих себе і дім, в якому живемо.

Тотальна іманентизація призвела до кризи наукового формату мислення, втрати смислів і, в онтологічному сенсі, смерті людини.

Слова, які домінують в філософських текстах та дискурсах епохи модерну та постмодерну — кінець, руйнація, смерть, забуття, ніщо.

Забуття Буття і Ніщо (Мартін Хайдеггер), втрата Істини, руйнація Космосу (Олександр Койре), смерть Бога (Фрідріх Ніцше), смерть Логосу Геракліта, кінець Історії (Френсіс Фукуяма), смерть Автора (Роланд Барт), смерть Людини (Суб'єкта Рене Декарта), смерть Іншого за рахунок включення його в універсальну інформаційну мережу.

Ми приречені на повторення того самого, і лише глобальна катастрофа зупинить нас. Апокаліпсис теж став іманентним. А ми до нього зовсім не готові! Ми не усвідомлюємо увесь драматизм і катастрофізм фазового переходу до нової парадигми. І це ключовий момент.

Епохи завершуються тоді, коли руйнується становий хребет, на якому вони стоять. Коли вичерпується простір і можливості для розвитку, а ми обманюємо себе концепціями типу Sustainable Growth, і продовжуємо нищити людину і природу заради прибутку. Епохи завершуються, коли вмирають смисли. Коли ідеї вироджуються і стають холодними, раціональними вбивцями.

Становим хребтом парадигми Традиції була онтологічна людина. Становим хребтом парадигми Модерну стала онтична людина — ліберальний індивідуум. Людина як міра всіх речей (Homo Mensura) софіста Протагора, цього філософського «панка» античного світу; людина-вовк Томаса Гоббса (Homo Homini Lupus), на противагу людині як раціональній політичній тварині Арістотеля (Zoon Logon Echon, Zoon Politikon); людина-Tabula Rasa Джона Локка; людина-машина де Ламетрі (L'Homme Machine); природна людина Жан-Жака Руссо (L'Homme Naturel), з її природними правами на життя, свободу, власність і щастя.

Ця міфічна людина парадигми Модерну і стала суб’єктом суспільного договору, який базується на зовсім іншому уявленні про природу суспільного життя, влади, прав і законів, ніж уявлення людини парадигми Традиції.

В знаменитому трактаті Жан-Жака Руссо «Про Суспільний Договір, або Принципи Політичного Права», який вийшов в Амстердамі в 1762 році, читаємо: «Оскільки жодна людина не має природного права над собі подібними, і оскільки сила не створює ніякого права, то виходить, що основою будь-якої законної влади серед людей можуть бути лише договори.»

Людина парадигми Традиції була створена Богом і мала якісь права лише задля того, щоб виконати трансцендентну провіденційну місію. Ніяких природних прав, якщо тебе створила надприродна сила!

Влада мала трансцендентне походження, адже право володарювати було надано монархам божественною силою: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. І тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противиться, самі візьмуть осуд на себе.» (Святе Письмо, Рим. 13:12). Місією монархів було встановлення Добра і Справедливості в своїй країні, а не, наприклад, подвоєння ВВП (хоча економічні питання теж успішно вирішувались в парадигмі Традиції).

Суспільне життя відтепер мислилось не втіленням (нехай недосконалим) вищого божественного задуму, а продуктом угоди між людьми, іманентним людським встановленням. А контракти і договори, як відомо, укладаються заради користі і вигоди. Ще Гавриїл Державін в знаменитій «Оде к Фелице» (1782) поставив це глибоко філософське питання про драматичний розрив з традицією сакрального і тотальну секуляризацію влади, людини і суспільства: Подай, Фелица, наставленье:

Как пышно и правдиво жить,
Как укрощать страстей волненье
И счастливым на свете быть?
Везде соблазн и лесть живет,

Пашей всех роскошь угнетает.

Где ж добродетель обитает?
Где роза без шипов растет?

Починаючи з 18 століття, все наше суспільне життя базується на принципах договору, тобто вигоди, а не на принципах етики і моралі. Тому не питайте, чому в нашому суспільстві немає добра і справедливості! Хоча політики, і з ними наша «Феліца» Ю. Тимошенко, твердять, що «справедливість є, і за неї варто боротись»

(Новий Курс Країни, 15 червня 2018 р.).

Не можна жити за принципами користі та вигоди — і сподіватися на справедливість. Бо добро і справедливість, як і любов, істина, краса, благо — безкорисливі.

Вони не можуть мати в своїй основі розрахунок. Про це глибоко і переконливо мислив, зокрема, філософ Мераб Мамардашвілі:

Людина парадигми Модерну «вбила Бога», поставила себе в центрі Всесвіту, і задекларувала свої необмежені права і владу над планетою Земля, легітимізувавши цю владу в суспільних договорах (конституціях). Вже в найближчі десятиліття людина стане майже богом (Homo Deus, Yuval Harari). А щастя так і немає. Навпаки, відчуття таке, що ми ось уже 100 років напружено вдивляємося в три екзистенційні безодні — безодню над нами, безодню під нами, і безодню всередині нас.

Кровь-строительница хлещет
Горлом из земных вещей,
Захребетник лишь трепещет
На пороге новых дней.

О.Мандельштам. Век, 1922

Ми — на онтологічному порозі нової парадигми, фундаментальні принципи, ідеї і цінності якої будуть радикально відрізнятися від парадигми Модерну.

То чи потрібен Україні новий суспільний договір?..

Суспільний договір і ліберальний індивідуум, як його стратегічний суб’єкт, є фундаментальною частиною епохи капіталізму, яка завершилась.

Разом з нею завершує своє існування сукупність ідей і концепцій парадигми Модерну. Тому повернення до них в умовах фазового переходу до нової парадигми не лише не вирішить глобальні проблеми, які постали перед нами, але й затягне або унеможливить менш катастрофічний перехід України в майбутнє.

Суспільний договір — це міф, який не користується довірою в інформаційному суспільстві. Суспільний договір ніколи ніким не підписувався, він працює на концептуальному рівні парадигми Модерну. Договори фокусуються на правах та повноваженнях (переважно односторонніх), а не на відповідальності. Конституція як письмово зафіксований суспільний договір, не виконується ні владою, ні громадянами. Багато статей Конституції є просто нереалістичними. Наша Конституція — одна з кращих в Європі, але вона не працює.

Взагалі, епоха Модерну повернута на договорах та контрактах. Символічним є те, що першим контрактом Нового Часу був договір Фауста з Дияволом…

В глобальному віртуальному світі важливі глобальні віртуальні спільноти. Це означає необхідність конструювання Іншої системи участі людей в соціально-політичних процесах, ніж суспільний договір.

Суб’єкт суспільного договору — ліберальний індивідуум, цей неподільний соціальний атом, щезає. Натомість, з’являється Дивідуум — позбавлена цілісності, духовно-смислового виміру та здатності мислити постлюдина, принципово плюральна, ірраціональна, віртуальна, у якої не одна ідентичність, а кілька, і ті безкінечно подільні. Людина постмодерну — машина бажань, чи тіло без органів Жиля Делеза (Corps sans Organes), ризома Фелікса Гваттарі, симулякр Жана Бодріяра.

Постлюдина — це кафкіанський жах… Грегор Замза, що одного дня перетворився на комаху…

Сьогодні Україні, на мою думку, потрібен не новий суспільний договір, а нові цивілізаційні принципи і смисли, нова людина, нове мислення і розуміння того, як нам жити далі разом і що може нас об’єднати в новий стратегічний суб’єкт — Людство — на абсолютно інших принципах, ніж вигода і договір.

Бо договори ґрунтуються не на трансцендентних смислах, а на іманентних раціональних мотивах і вигоді за рахунок інших. Договори не творять майбутнє, а фіксують теперішнє чи минуле. Договори не мають онтології. Договори не мають візії майбутнього.

Смисли і візію майбутнього генерують не політики, а філософи і поети:

Чтобы вырвать век из плена,
Чтобы новый мир начать,
Узловатых дней колена
Нужно флейтою связать.

О.Мандельштам. Век, 1922

Якщо вже підписувати договір між людьми, то ноосферний, по Шевченківській формулі — з «живими, мертвими і ненародженими».

Голоси мертвих і ненароджених часто не приймаються до уваги. А для смислового прориву України у майбутнє вони важать набагато більше, ніж голоси живих, що втратили смисли і мислять на принципах договору і вигоди.

Настав час відкинути міфи та ілюзії, осмислити ситуацію, прийняти рішення і переступити онтологічний поріг.

Чи усвідомлюємо ми всю драматичність історичного моменту і нашу відповідальність за долю України та майбутніх поколінь?..

Посилання на другу частину статті — index.php?newsid=13983