Президентські вибори 2019

Президентська кампанія і обговорення кандидатів стали постійною темою побутового спілкування. І це недивно, адже у майбутнього виборця проблема. По-перше, вперше в нашій новітній історії результат виборів немає значення. Парадокс. Друге — геть, ну геть-геть нема за кого голосувати. І такого теж ще не було.

До сих пір саме президентські кампанії були доленосними для нашого розвитку і досі проходили в парадигмі боротьби добра зі злом, тобто як протистояння «владного і народного кандидата». І хоча з 2010 вже не було «народних» кандидатів, але, принаймні протиборство зберігалося у вигляді формули «ви — за красных, или — за белых». Цей вибір мав вирішальне значення і визначально впливав на майбутнє. І кожен виборець робив саме такий вибір — вибір майбутнього. Чому ж сьогодні вибору немає та до того ж він і немає значення.

Тут ми обмежимося двома зауваженнями. По-перше, правлячі угрупування з 1990 року системно і послідовно докладають зусиль по підриву будь-якої альтернативи собі-улюбленим. А таким чином невідворотно підривають легітимні парламентські форми виробництва соціальних змін. Один майновий ценз (допуск до виборів тільки багатих), сором’язливо названий «заставою» чого вартий. Друге, ще важливіше. Продукування змін не тільки все більше набуває непарламентський форм, таких, як Майдан. Самі зміни в суспільстві і економіці розганяються до іншої динаміки. Процеси йдуть набагато швидше, ніж проводяться вибори. Уже не досить один раз на купу років опускати бюлетень в скриньку. Наша реальність стає все жорсткішою (одна війна чого варта!) і КОЖЕН повинен (і хоче!) впливати на те, що відбувається трохи частіше, ніж раз на 5 років. Як наслідок, вибори вирішують все менше і менше. І далі будуть з’являтися нові форми, крім уже класичного Майдану, через які будь відбуватися соціальні зміни.

В історії людства будь-яка зміна устрою йшла через диктатуру. Але, Богу дякувати, в кінці ХХ століття в центрі Європи диктатура вже неможлива. Тому з середини 90-х ми вдовольнялись авторитарним режимом у вигляді «неспадкової монархії». Оскільки авторитаризм декретом не відміняється, нам довелося тупо боротися за свої права. Це дуже корисний процес, бо в ньому невідворотно з’являється така якість, як соціальна зрілість. Запам’ятайте цю якість — вона головна в нашій темі.

Таким чином, в 2004 році ми набули перших ознак соціальної зрілості, внаслідок чого і ставалися переломні історичні зміни. Не те, що Ющенко був обраний Президентом, а те, що народ став Сувереном. Віднині мати політичний успіх неможливо не відповідаючи на настрої та прагнення народу. А краще — відповідаючи його очікуванням. Бо саме народ віднині був Сувереном. Та проблема народу в тому, що сам народ цього не знає. Навіть після «Майдану гідності», коли Суверен викинув з крісла Президента того, хто спробував знехтувати його волю, народ не усвідомив свої можливості, як Суверена.

З того часу наша соціально-економічна система — щось на зразок колективної автократії, яку утворили сім-вісім (як рахувати) олігархічних угрупувань. Вони чітко знають хто Суверен і з усіх сил навіюють йому те, що начебто він хоче (пенсійну реформу, медичну реформу…) і вони, слуги народу, нібито слухняно виконують волю Суверена. І тривати ця історія буде не до якоїсь дати, чи якихось виборів, а поки народ не усвідомить себе Сувереном, тобто головним суб’єктом прийняття рішення. Нині народ глибоко переконаний, що він ні на що не впливає, окрім, як на виборах показати свою дулю.

Навпаки, у розвинених демократичних країнах виборча кампанія являла б собою протистояння правих і лівих, як вибору між Свободою і Справедливістю. Натомість сучасній Україні ми маємо протистояння 7\8 олігархічних угруповань в боротьбі між собою за владу і ресурси країни. Тому партії в Україні (і їх представники на президентських виборах) діляться на три категорії: 1) базові олігархічні партії; 2) їх сервісні одноразові політичні проекти «технічних» партій; 3) власне, ідеологічні демократичні партії (і праві, і ліві).

З 66 претендентів на участь в кампанії зареєстровані 44 кандидати (рекорд за всю нашу історію). І все це представники тільки перших двох категорій політичних структур. Тобто, це сім основних олігархічних кандидатів, а всі інші -технічні кандидати, завдання яких вплинути на розподіл голосів між основними кандидатами. Вперше в історії в президентській кампанії не має жодного демократичного (ідеологічного) кандидата. Тобто вперше у нас нема вибору шляху. Ні шляху до Справедливості, ні шляху до Свободи.

Демократичні сили не випадково програли цей раунд протистояння. Олігархічні угрупування, крім своєї головної діяльності — боротьби між собою за наші ресурси, вже багато років послідовно усувають будь-яку альтернативу за допомогою трьох основних інструментів: 1) майновий ценз (в країні із середньою зарплатою 250 $ в місяць за реєстрацію кандидатом в президенти потрібно заплатити 93 000 $, за реєстрацію партії на участь у загальних виборах 155 000 $), 2) бюрократичні процедури поліцейської держави, включаючи, відмову в реєстрації, 3)) і найдієвіший — дискредитація ідей і цінностей ідеологій, як правих, так і лівих, зусиллями одноразових сервісних політпроектів, в результаті яких у виборця штучно формується така ж відраза і до справжніх партій в стилі — «всі вони однакові» прислужники олігархів.

Зрозуміло, що головна боротьба зараз іде між трьома кандидатами — Зеленський, Порошенко, Тимошенко, інші ведуть цю кампанію як тренувальну для свого електорату перед загальними виборами осені 2019. Всі олігархічні кандидати високо професійні і мають за собою реальний електорат.

Решта 37 кандидатів — технічні, сервісні не тільки не мають ніякої соціальної, але, крім того, часто ще й персонально дуже примітивні і низько професійні, про що свідчить, наприклад, анекдот попередніх вихідних, яким став один з таких кандидатів, який відстоював програму Гітлера. І для нього цей скандал не має значення. Бо головне призначення «маленького фюрера» — підривати позиції Тимошенко і паплюжити її, з чим він успішно справляється.

Прикметно, що ця кампанія має іще одну особливість. В усіх попередніх — вирішальним був другий тур (Ющенко-Янукович, Янукович-Тимошенко). Тепер нам нав’язують, що все буде вирішуватися в першому турі, від того яка конфігурація прорветься в другий тур, а там усе буде автоматом. Насправді, хто б не переміг, ми вже програли. Бо нас позбавили не тільки вибору між «свободою і справедливістю», чи між «стабільністю і реформами». У нас нема жодного кандидата-носія хоч якоїсь непідробної цінності.

Якщо чесно, я теж не знаю за кого голосувати. Але обирати доведеться. Але не за критерієм, який він\вона красивий, чи що обіцяє. А за критерієм «чи є в його серці щось іще, крім інтересів його власних та його клану». І яка саме ця цінність. І це буде ваш особистий вибір. За нього доведеться відповідати.

Отже, ця картина олігархічного домінування повністю протилежна стану і настроям в країні. Всім вже ясно, що ця кампанія ніяких проблем України і її громадян не вирішує, а вирішує лише одне завдання — пролонгування олігархічного режиму під демократичної вивіскою. А проблеми України дуже серйозні: країна перебуває у війні і перманентній економічній кризі, займає перше місце в Європі за рівнем бідності і останнє — за рівнем зарплат. Тому народ і демократичні партії, як праві, так і ліві повинні готуватися до того, що буде після виборів.

З 2000 року в Україні проявилася готовність народу до непарламентських форм демократії, оскільки парламентські заблоковані. Якщо русло річки перегородити, це не зупинить ріки, вона просто потече по іншому руслу, яке сама собі прокладе. Головною непарламентської формою боротьби в Україні став Майдан, який і дозволив просувати вперед штучно заблоковані політичні процеси. Саме Майдан, а не Президент і не парламент — головний важіль системних, а не декоративних змін в Україні з 2000 року. Майдан знімає Президентів, поставлених «по закону», але проти волі народу. Майдан ставить тих, хто присягається виконати волю народу.

Тому головне питання сьогодення не «за кого голосувати?», а «що робити після того як оберемо чергового олігарха, чи його представника?» Відповідь: «Чистити кулемет» — вже давалася минулого разу і не дала змін. Зараз же вирішальною буде будь-яка громадська діяльність, яка слугуватиме зростанню соціальної зрілості людей.

Мене вганяє у відчай передова настанова мого сусіда, пролетаря з Луганську, і мого друга з Одеси, дуже крутого інтелектуала, голосувати за Зеленського. І обидва глибоко переконані, що так вони перебувають на антиолігархічному вістрі. Тобто, наш соціум вже готовий до протесту, але ще не готовий нести відповідальність за свій протест. Превалює настрій: «От ми їм зараз покажем і вони умиються кров’ю!», а не думка: «А що буде потім?» Україна ніяк не вийде з ери луддитів, які ламали машини, щоб насолити буржуям.

Якщо український Суверен не зробить нового кроку на шляху соціальної зрілості, кожен, хто розкаже казочку попривабливіше і повірогідніше — буде в дамках. Зайве зауважувати, що в цьому випадку кров’ю якраз умиваємося всі ми. Знову. Втім, мабуть і цей етап нам треба пройти, щоб вирости.