Віталій Фоменко: у полоні дуже допомагала віра у Бога

Полон. Здавалося б лише одне слово, але наскільки широке. У ньому змогло вміститися ціле море сумних емоцій. Сотні відтінків болю людей, які відчули на собі його тяжке значення. У цих п’ятьох літерах закарбовані молитви, розпач і віра їх рідних і друзів. Про полон можна чути з екранів телевізору і читати у мордокнижних постах. Але все сказане і написане, здатне передати хіба що одну соту від того, що пережили його очевидці.

Полон. Тема другої зустрічі проекту «ПТСР. Війна на трьох». Тема для обміну думками і спогадами між мамою безвісті зниклого волонтера та бійця АТО. Він з Дніпра, а вона з Полтави. Його історія закінчилася звільненням, а її ще продовжується. Він — Віталій Фоменко. Доброволець з батальйону «Донбас». Пройшов крізь підвал захопленого деенерівцями СБУ, пробув у полоні три місяці і повернувся знову на передову. З 2016 року Віталій служить Україні у волонтерському ранзі. Вона — Лідія Місюренко. Її син Борис разом з іншими волонтерами потрапив у 2014 році до лап Безлера. Що з ним зараз — невідомо. Вона молиться, уповає на Бога та продовжує пошуки.

До речі, «ПТСР. Війна на трьох» — спільний проект духовного центру «Українське подвір’я» та громадської організації «Eleos Dnipro». Зустрічі модерує капелан «Дніпра-1» — отець Дмитро Поворотний. Розповідь мами Бориса Місюренка ви зможете почитати в одному з наступних наших матеріалів, а поки що пропонуємо Вашій увазі історію Віталія Фоменка. Для зручності ми розділили розповідь військового на три частини. Така структура відповідає розмові під час зустрічі на «Українському подвір’ї». Вона відбулася 23 березня у Дніпрі.

Життя до війни

Робота

До війни я мав невеличкий бізнес. Торгував батарейками, рукавичками, лампочками та іншим крамом у стилі «тисяча дрібниць». Поставив на базарі собі столик і спілкувався з людьми. Мені такий бізнес подобався. Кожного ранку люди підходили до тебе, робили покупки, а потім йшли на роботу, а ти — дізнавався щось нове.

А взагалі я за своє життя працював на різних роботах. Наприклад, у MacDonald`s. Відкривав ресторани цієї відомої на весь світ мережі у Дніпрі на площі Островського (теперішня Старомостова — ред.), в Одесі і навіть в Донецьку. Я був досвідченим працівником і разом з іншою командою, їздив навчати людей. Також мав роботу на акумуляторному заводі та в «Єві». Крім того, присвятив 4 роки життя збірці диванів та інших меблів.

Родина

За два роки до війни у мене померла матір. Вона пішла у кращий світ занадто рано, а її смерть завдала мені сильного болю. Тому, два наступних роки я, фактично, викреслив із життя. За сімейним станом я розлучений, але маю прекрасну донечку.

Хобі

Ходив на Самару ледь не все життя. Просто, ще з самого дитинства я був запеклим рибалкою. Полюбляю ловити рибку по-різному: і вудочкою, і сіткою. Рибалка — то моє все. Подорослішавши, вподобав підводне полювання. Часто, за ним проводив свій час до війни. Щоправда, після повернення з фронту жодного разу не занурювався. Але в цьому році планую виправити ситуацію. Ще одним моїм захопленням є полювання на дичину.

Майдан та початок війни

За подіями на Майдані я спостерігав по «5» каналу. Мене рвало, я ревів і розумів, що потрібно їхати. Але поїздка так і не вийшла, бо постійно щось заважало.

Незадовго після окупації Криму спалахнули Донецьк і Луганськ. Я розумів, що на черзі Дніпро і Харків. По «1+1» показали сюжет, який наміцно закарбувався у моїх пам’яті та свідомості. У ньому журналісти розповідали про нещодавно прооперовану тринадцятирічну дівчинку. Кулю з її голови лікарі не дістали, але на щастя, їй вдалося вижити. Чого, на жаль, не скажеш про її батьків. Родина виїздила на двох «Тойотах» з Донецька і перевозила велику суму грошей. Мабуть, саме тому водій злякався і вирішив не зупинятися на блокпосту. Але це не врятувало ні життя батьків дівчинки, ні їхнє багатство. Чечени просто розстріляли авітівки. Потім мої побратими бачили, як на цих «Тойотах» роз’їжджав Моторола. Машини не відремонтували, і вони так і залишилися простріляними.

Після цих кадрів я спокійно сидіти вдома більше не міг. У мене є донька, яка потребувала захисту. Тому, я пішов на блокпост у Ксенівці до хлопців з тероборони і попросив у них адресу, де записуються у добробати. Вони мене відправили у спільний штаб до Дніпропетровської ОДА. Чесно кажучи, сподівався приєднатися до «Дніпра-1», але потрапив до ТОДО (Територіальна оборона Дніпропетровської області).

Наступні два місяці я стояв на блокпості і приймав переселенців зі Сходу. Все починалося із 30 машин на добу. Автівочні номери «АН» (код Донеччини — ред.) та «ВВ» (код Луганщини — ред.) для мене були рівносильно команді «стояти». До Дніпропетровщини приїздили різні люди. Хтось привозив свої речі, а хтось тікав майже з порожніми руками. Одного разу я зупинив «Мерседес». Відкриваю багажник, а там — саменькі шльопанці. Дивлюся на водія і не встигаю у нього нічого запитати, як він каже: «Машину вивозив полями». Кожен тікав з окупованого Донбасу як вмів. На блокпосту я спілкувався з переселенцями і підказував їм, де можна знайти тимчасове житло. Загалом, то були гуртожитки.

Але приязно до нас ставилися далеко не всі, хто приїздив на автівках з номерами «АН» та «ВВ». Дехто з переселенців нас ненавидів. У людей, з донецькими номерами я запитував про блокпости на Донбасі. Але відповіді були доволі різними. Одні ледь не присягалися, що ніяких блокпостів немає і взагалі в Донецьку ледь не тиш і гладь, і Божа благодать. Інші переселенці розповідали про чеченів.

Інколи біля блокпосту вешталися приїжджі осетини. Ніби, не було до чого придертися, але він дивиться на тебе вовком і слідкує за твоєю роботою. Ти зупиняєш його, а в нього пластикова картка від якоїсь української ГОшки. Ці люди моніторили роботу блокпосту і дивилися, хто на ньому стоїть. Їх поява демонструвала намір Росії розхитати ситуацію у Дніпрі. За літо 2014 року ворог планував запустити у місто сто тисяч осіб. Вони мали розгойдувати ситуацію своїми вигуками у стилі «Расія вводі вайска!». Думаю, робота блокпостів допомогла зірвати цей російський сценарій.

Після двох місяців служби у теробороні я поїхав у Київ і записався у батальйон «Донбас». Вишкіл відбувся у Нових Петрівцях (Вишгородський район Київської області — ред.). Хочу дуже подякувати підрозділу «Альфа» за гарну підготовку. Я не був в армії, але за ці два місяці взяв дуже багато. У лісах ми тренувалися на виснаження і вдень, і вночі. Крім того, за моєю палаткою знаходився полігон. У результаті, я настільки звик до пострілів, що навіть тепер можу під них засинати.

Довоєнна мрія

Не задовго до війни я хотів продати хатину в Дніпрі і переїхати до Криму. Там море і прозора вода. Коротше, ідеальні умови для підводного полювання. Мріяв провести там провести залишок життя, але не судилося.

Війна і полон

Початок АТО

У зону АТО ми зайшли через місто Ізюм (Харківська область — ред.). Я був без зброї, бо майже щойно закінчив вишкіл і потрапив у роту новачків. Але з нами їхали досвідчені хлопці, які вже пройшли Карлівку і Лисичанськ. Першим нашим містом став Артемівськ. Ми базувалися у тамтешній школі і навіть взяли пару п’яних сепаратистів. «Ватники» самі прийшли до нас з вигуками «Слава „ДНР“!». Мабуть, градуси алкоголю у їх крові зашкалювали настільки, що вони не змогли зрозуміти, куди потрапили. Ну що тут вдієш? Вирішили провести сеанс трудотерапії, змусивши сепарів вирити туалет на п’ять місць. Ми їх не били і взагалі не робили їм нічого поганого. Зрештою, виховали.

Наші досвідчені побратими успішно з’їздили до Лисичанська і привезли трьох полонених. Один з них — російський військовий. Вадим Антонов, який потім загине, взяв цих хлопчиків за біленькі руці. Обійшов поле і зайшов у посадку, дивиться — а там вони. Росіянин намагався чинити спротив, але, зрештою, трійцю пов’язали, і з ними потім працювала контррозвідка.

Після Артемівська було Курахове, а потім — Мар’їнка. З Мар’їнки сепаратисти відійшли, але містечко постраждало від обстрілів. Ми ходили разом з міліцією і робили перепис населення. Половини місцевих вже не було: вони воювали за «ДНР», або стали переселенцями. Мешканці Артеміська, Мар’їнки і Попасної дивилися на нас так, ніби ми — чужі. Звісно, ми ходили зі зброєю, але нікого не кривдили і нікому не погрожували.

Іловайськ

Уночі 17 серпня ми ще знаходилися у Кураховому. Весь батальйон «Донбас» підняли по тривозі, сказали брати сухі пайки та рушати на Іловайськ. Йшла дуже сильна гроза і на небі вимальовувалися велетенські блискавки. Здавалося, нас не хотіла відпускати сама природа. Спочатку ми доїхали до Грабського (Амвросіївський район Донецької області — ред.). Селище було зруйноване «Градами». Я бачив покинуту ферму з живими та перебитими курками та гусьми. Із цивільного населення залишився один дідусь. А десь у окопах на все селище смерділи мертві сепаратисти. Такою була моя перша картинка війни.

У Грабському ми пробули до вечора і пішли на Іловайськ. Прочесали посадки і без особливого спротиву зайняли половину міста. Зайшли до міської школи № 14. У її підвалі ховалися близько півсотні цивільних людей з дітьми. Через декілька днів ми пішли зачищати першу частину Іловайська. Для початку рушили на оглядини приватного сектору. Майже всі двори виявилися покинутими. Собаки страждали від голоду, а кролі їли один одного. Ми випускали тварин, щоб вони, принаймні, мали шанс на життя. До нас вийшла худа біла конячка із яскраво вираженими ребрами. Я не знаю, скільки вона не їла, щоб дійти до такого стану. Ми напоїли тварину і випустили її в поле. Двори Іловайську спорожніли від людей, але мешканці міста подбали про схованки. Ними стали підвали будинків, оснащені світлом та їжею.

Зранку 19 серпня ми отримали наказ зачистити другу частину Іловайська. Читайте, взяти місто під контроль. Чесно кажучи, я був не в захваті від такого наказу, бо 19 серпня — велике релігійне свято, Яблучний Спас. Але наказ є наказ. Його не обговорюють.

Іловайськ розділяє залізничне полотно. Мій взвод мав взяти під контроль трьохповерхову будівлю, що знаходилася неподалік від колій. Наші хлопці побачили у вікнах її другого поверху трьох підозрілих осіб. Я вигукнув: «Стріляйте!». Втім, відкрити вогонь завадив сумнів командира: «А раптом це — наші?!» Але які там могли бути «наші», якщо ми отримали завдання на штурм? Поки відбувалася ця розмова, хлопці забігли за металеві ворота приватного двору. Нас ці незрозумілі особи не бачили, але ворожий снайпер з вікна нащупав наших бійців. Металеві ворота були пробиті, а після п’ятого пострілу впав «Улибка». Так, зі смерті побратима, 19 серпня о 9-й годині ранку для мене почалася війна…

Зрештою, ми взяли цю будівлю під контроль. На жаль, ворожі снайпери побігли через колії і врятувалися. А потім ми — 70 бійців, не маючи досвіду війни, з автоматами у руках та з вогнем напролом перейшли пішохідний міст над залізницею і потрапили на другу частину Іловайська. Але тут нас очікувала несподіванка. Прямо на нас виїхала «Газель» з деенерівцями. Вони побачили 70 чоловік з автоматами і відразу зупинилися. Всі харцизькі. З іноземців, хіба що російський пропагандист французького походження. Ми їх взяли у полон.

Від нашого спілкування з сепарами минуло лише кілька хвилин, як хлопці побачили підозрілий УАЗ. Я їм сказав не висовуватися і запропонував два варіанти дій. Перший, якщо з уазика стрілятимуть — відкрити вогонь на знищення. Другий, якщо автівка поїде прямо на нас — взяти її пасажирів у полон. Зрештою, уазик зупинився. Його пасажири були без майок, бо на вулиці стояла серпнева спека. Вони вперлися в бордюр і підняли руки до гори. Раптом, хлопець, що сидів біля водія, як закричить: «Свої!», а потім почав щось шукати. «Може документи», — подумав я. Тоді, в Іловайську перемішалися і добробати, і ЗСУ. Утім, то були не «свої», а харцизькі деенерівці. Добре, що я тримав на мушці свій автомат, бо біля біля моїх ніг у землю впали три пулі. Насправді, хлопець шукав не документи, а діставав автомат. Благо, до мене на допомогу підключилися ще 5 бійців. Деенерівці здаватися не збиралися. У них стояв кулемет АГС. Вони не мали набоїв і просто, тікали. Зрештою, ми знищили той уазик. Полеглих сепарів було троє: водій, хлопець, що кричав «Свої» і кулеметник. Я хотів закрити очі кулеметнику, але чомусь цього не зміг зробити… Із простріляного уазика полилося паливо. Я попросив хлопців зупинити вогонь, бо ми мали ризик підірватися…

Далі ми — 70 чоловік пішли по вулиці. Коли почалися багатоповерхівки, по нас відкрили вогонь снайпери. Хлопці, що намагалися забрати полеглих, отримували поранення. Варто було іншому бійцеві побігти на допомогу «трьохсотому» побратиму, як і він ставав черговою мішенню для ворога. Так ми отримали 11 поранених і 4 загиблих. Зрозумівши на слух, звідки стріляють, ми відкрили вогонь у відповідь. Потім вискочила машина з трьома бойовиками. Поранені вороги перекотилися та втекли. Також бачили, як три дівчини-снайперки перебігали дорогу з СВД-шками (снайперська гвинтівка Драгунова — ред.). Думаю, вони відступали. Хотіли відкрити по ним вогонь, але не встигли. У нашого кулеметника заклинив кулемет і дівчата втекли.

Тим часом, нашим снайперам знадобилася допомога. Вони збиралися надибати ворожих стрільців, які вбивали і ранили наших хлопців і попросили мене їх прикрити. Ми забігли на останній поверх п’ятиповерхівки, вибили двері, і грузин Іраклі почав шукати ворогів. Аби деенерівці не зайшли в під’їзд і не вбили наших снайперів, я спустився чатувати униз. Тоді із двох п’ятиповерхівок навпроти мене вели вогонь. Відчуваю на собі погляд — і стріляю по першому поверху одного з будинків. Використав один магазин, беру наступний, підіймаю очі і бачу, як з вікна, у яке я цілився, вибігають вісім сепаратистів і різній формі. Я відкрив вогонь не від разу, і не знаю, чи встиг поранити хоча б когось. Потім піднявся на п’ятий поверх і вивів наших снайперів. Ми мали втрати і прийняли рішення відступати. Відходили тією вулицею, якою заходили. Але та група сепарів із 8 осіб, рухалася паралельною вулицею і відкрила по нам вогонь. Тобто, ми відступали через будинки.

На одному з перехресть до мене підбігла заплакана жіночка. Схопила мене за руку і кричить: «Будь ласочка, не йдіть! Не кидайте нас на них!». За три секунди я згадав картину підвалів і зрозумів, що місцеві боялися деенерівці, якщо готували для себе схованки. Але зараз життя цієї жінки було у небезпеці, вона просто могла потрапити під сепарські кулі. Відштовхую її від себе і кричу: «Сховайтеся, будь ласка, в будинок». На щастя, вона мене послухала. Її доля мені невідома, але я відчуваю за собою провину, бо пообіцяв їй повернутися. Від тих подій вже минуло 5 років, а Іловайськ і досі окупований. Можливо, жіночка виїхала. Але її сльози та благання стоять перед моїми очима досі.

Тим часом, ми відступали. Ще одного побратима — американця Марка Пославсього ми втратили на мосту. Він був мільйонером, залишив свої статки і пішов воювати за Україну. Це була надзвичайно світла людина. Мабуть, янгол у плоті. А як він бажав кожному із нас доброго ранку? Здавалося б, нічого особливого. Лише два ритуальні слова. Але скільки в них було закладено енергії та запалу! Він їх казав, а ти заряджався позитивом на цілий день. Зараз у Києві на честь Марка Пославського створюють музей. Цією справою займається Назар Розлуцький і українська діаспора в США, а я допомагаю світлинами Марка…

Ми відступили і, дякуючи командирові взводу, кожного вечора міняли квартал. Інші бійці знаходилися в школі. Варто нам було вийти з чергового кварталу, як на нього лягала ціла касета «Граду». Дома горіли, ввечері було світло як удень. Я співставив звідки стріляли, і зрозумів, що ворог хотів знищити школу, де знаходилися наші. На щастя, «Гради» промахувалися: то перельот, то недольот, то потрапляння в поле. Втім, вороги зруйнував декілька жилих кварталів міста. Цивільні переживали за своє життя і розбігалися по підвалам. Але мене вражала поведінка дітей. Кожного дня йшли артобстріли, а вони брали дерев’яні автомати і гралися в школі у війну. Вони здавалися зовсім безстрашними, хоча, наприклад, я відчував страх…

Рішення виходити з під Іловайську прийняли 29 серпня. Ми об’єдналися під Многопіллям з «Дніпром-1», з нами були ще «Херсон», «Кривбас» і бійці ЗСУ. «Дніпро-1» пішов одним полем, а «Донбас» вийшов на окраїну іншого. Ми виїздили на цивільних машинах: автобусах та «Жигулі». Я їхав у «Еталоні», з нами — «донбасівцями» було ще 10 чоловік з «Кривбасу». Навколо все почало вибухати, і я не встиг зрозуміти, що відбувається. Кричу до водія: «Батя, топи!». За кермом сидів дідусь, але він був спортсменом і міг дати фору навіть молодому. За 40 хвилин ми нарахували 35 знищених машин з нашими хлопцями… Ворог по нас стріляв, мабуть, зі всього, що в нього було: з танків, з турів, з кулеметів, з автоматів.

Потім ми спішилися і знайшли прилисток у сімох приватних будинках. За ними — балка і село Червоносільське. Далі був бій. Ми підбили ворожі танки і знищили багато росіян. Вогонь припинявся і починався знову. З одного танку ми взяли в полон кадрових російських військових. Вони — зовсім молоді хлопці, по 21 і по 19 років. На питання, як вони сюди потрапили, росіяни відповіли так: «Ми на вас чекали три дні. За планами мали їхати на навчання, але не знали, що встанемо в Україні. Мабуть, наші офіцери були в курсі». — «Ви що, не здогадувалися, куди їдете? Якщо ми виживемо — відпустимо вас у вашу Росію. Але більше не повертайтесь!», — відповів я їм. Ми цих росіян полонили, але не торкалися їх і пальцем.

У полоні

Ми мали понад 40 важких поранених і на наступний день прийняли рішення здатися російським офіцерам у полон. Вони пообіцяли відпустити поранених. Що ж стосується нас, ми б мали очікувати на обмін. По пораненим вони слова дотримали. За два дні хлопці вже були у дніпровській лікарні імені Мечникова. На щастя, вижили всі. Навіть ті, хто мав дуже важкі рани. Але стосовно нас, російські офіцери продемонстрували повне віроломство.

Наступного ранку нас передали деенерівцям, а ті перевезли нас в будівлю донецького СБУ. Ми сиділи в підвалі, а поверхом вище знаходилися бійці ЗСУ. Далі півтора місяці знущань, допитів і голоду. Потім нас відвезли в Іловайськ. Російським пропагандистським телеканалам: «LifeNews», «Russia Today» та «Россия 24» потрібна була картинка для пропаганди. Ніби ми — «укропи» та «бендери» відновлюємо місто, що самі ж і зруйнували. У душі я радів хіба, що можливості бути корисним для простих цивільних людей. У садочки та школи, які ми відбудовували, мали повернутися діти. Хоча, більша частина цивільних нас ненавиділа і демонструвала своє презирство. Нас вели на будівельні роботи під супровід їх прокльонів. Але були і ті, хто нам щиро співчував.

«Я — вчителька української мови. Хлопці, поговоріть зі мною українською», — звернулася до нас жіночка, взявши за руку одного з наших хлопців. Деенерівці від цих слів просто застигли. Але на щастя, їй ніхто не погрожував. Ми ж злякалися, що у неї можуть вникнути проблеми і попросили її мовчати. Але натомість вчителька передала нам взуття і цигарки. Дай їй Бог здоров’я! Сподіваюся, з нею все гаразд і вона чекає на визволення Донбасу.

Я відновлював будинок сина колишньої мерші Іловайська. Вона активно займалася пропагандистською роботою і була директоркою школи, де вчився Гіві. Зрештою, жінка втратила своє крісло, бо «спалилася» на продажі російської гуманітарки. Її син мав двоповерховий будинок на окраїні міста. Невиключно, що з нього коректували вогонь по українських позиціях. Зрештою, наші хлопці розсекретили спостережний пункт ворога — і від будинку залишилися 4 стінки та кухня. Ми відновили його дах за два з половиною місяці. Син мерші до нас відносився нормально. Його матір перший тиждень нас проклинала, але потім приносила їжу. Напевно, вона зрозуміла, що ми не вороги. Через три тижні змінилося на краще і ставлення мешканців навколишніх будинків. Сподіваюся, вони усвідомили, що вороги не ми, а «освободітєлі».

На роботи нас водили по чотири людини. Деенерівець, який нас супроводжував, продав свій телефон. Щоправда, він виставив одну умову. Апарат мав лежати на будівництві, а дзвонити ми могли виключно рідним, аби їх заспокоїти, що ми живі і здорові. Утім, я зробив по-своєму і телефонував і в Дніпро, і в Київ. Готував собі крутий план втечі, але не міг визначитися, куди іти. Спочатку планував рухатися на Донецький аеропорт. Утім, така ідея мала ризик: ми були одягнені у фуфайки, і нас могли розстріляти свої. У напрямку ДАПу йшли настільки запеклі бої, що нас били деернерівці за нескореність наших кіборгів.

Зрештою, за нас 112 — добровольців вороги просили здати аеропорт, але українська сторона на такі умови не пішла. Обмін добровольців відбувався у форматі один за двох. За мене та інших хлопців давали два сепаратиста. За одного бійця ЗСУ передавали одного окупанта. Дякую, за те, що нас обміняли і ми живі. Частина хлопців, які пройшли полон і досі на фронті. Але коли ми збираємося разом і спілкуємося, ми розуміємо, що вже не ті люди, які ми були до війни.

Кожного ранку коли я прокидаюся, я згадую війну. Приділяю спогадам десь 5 хвилин. У моїй пам’яті постають картини боїв і образи загиблих та поранених побратимів. Цього, я напевно, не розповів би навіть найкращому психологові в світі. Є такі речі, які бажаєш тримати в собі. Після спогадів роблю зарядку, віджимаюся, а далі йду на роботу, або займаюся волонтерством.

Здається, ніби війна вдерлася в самісіньке ДНК. Звісно, я вийшов з тяжкого посттравматичного стану. Я знаю хлопцям, яким значно важче. Їм сняться загиблі. У мене такого не було. Перші два тижні полону мені снився один і той самий сон: бій у Червоносільському. Потім він зник і йому на зміну приходили родичі. Дякую їм за їх молитви. Хочу сказати, що у полоні дуже допомагала віра у Бога. Зі мною був молитвослов, а ще — дитячий малюночок з янгеликом, жовто-блакитним прапором і написом «Дорогий мі захисник, бережи тебе Господь». У підвалі нас сиділо 112 чоловік. Двоє з них не вірили в Бога, і з рештою, так і не повірили. Але мій молитвослов прочитали всі. Від цього він дуже затерся. І там, у полоні я зрозумів, наскільки сильним є слово віра.

Коли я їхав у колоні, мріяв як 1 вересня поведу свою донечку у перший клас. Сподівався, що після ротації пробуду 45 днів на гражданці, посаджу дитятко на плечі, і вона даватиме перший дзвоник. Уявляв, як попрошу про цю приємну дрібничку директорку школи. Вона б мала погодитися, бо я — доброволець і нещодавно повернувся з війни. Але не судилося. Коли нас брали в полон, думав, що більше ніколи не побачу свою кровиночку взагалі. А як нас звільняли, переживав, що більше її не поцілую. Ми були зелені і я, теоретично, міг мати туберкульоз. Але на щастя, обійшлося бронхітом.

Зараз донечці 11 років і в нас все нормально. Виходив із посттравматичного стану завдяки секціям з волейболу і бадмінтону. Якби не вони, мав би ризик закритися від життя. Бо боронитися важко, навіть якщо ти — волонтер. Розумієте, тільки з мого батальйону у колоні за 40 хвилин загинуло 76 хлопців. 40 було поранено. Першою росіяни знищили машину під стягом «Червоного хреста». Ось такі ось вам «мишебратья».

Мрії і плани

Тепер про майбутнє. Дуже хочеться, щоб війна закінчилася нашою перемогою. А ще, щоб наша рідна українська мова лунала на кожній вулиці, і нею на лавочках розмовляли бабусі. Я вже багато побачив у житті, а тому, бажаю, аби моя донька та майбутні онуки жили в розвинутій і успішній Україні. Вона — центр Європи, а тому має стати прикладом для європейських держав. А тепер скажу своє особисте бажання: дуже хочу одруження.