Три як один: про манівці об’єднання українських «правих»

Знаковою подією 9 березня 2017 р., заздалегідь приуроченою до дня народження Великого Кобзаря, мала би стати спільна заява про політичне згуртування ПП «Національний корпус», ВО «Свобода» і ПП «Правий сектор» та підписання їх лідерами спільного Маніфесту українських націоналістів.

Знаковою подією 9 березня 2017 р., заздалегідь приуроченою до дня народження Великого Кобзаря, мала би стати спільна заява про політичне згуртування ПП «Національний корпус», ВО «Свобода» і ПП «Правий сектор» та підписання їх лідерами спільного Маніфесту українських націоналістів.

Здійснення цього наміру скидалося б на втілення класичної тези Архімеда: «Дайте мені точку опору — і я переверну Землю». Адже омріяне постання реальної, єдиної національно-патріотичної опозиції чинній владі дало би унікальний шанс вивести Україну з крутого піке у військово-політичній, соціально-економічній, криміногенній сферах, віднайти майже втрачену суб’єктність на міжнародній арені. Без перебільшення — урятувати державу, що наразі животіє догори дриґом.

Під час масових заходів у Києві наприкінці лютого ц.р. з нагоди 3-ї річниці Революції Гідності, а також в ході подальших публічних виступів, у т.ч. з трибуни Верховної Ради, провідники трьох політсил вже по суті озвучили складові спільного бачення нагальних державотворчих проблем і похідних вимог до збанкрутілого режиму: це повний розрив відносин з РФ та непідконтрольними районами Донбасу, узаконення статусу тимчасово окупованих територій, призначення нових членів Центрвиборчкому, прийняття законів про вибори за відкритими списками, про імпічмент Глави держави та відкликання народних депутатів, після чого — проведення дострокових парламентських і президентських виборів, а окрім того, недопущення продовження «тарифного геноциду», підняття пенсійного віку, продажу сільськогосподарських земель і приватизації стратегічних підприємств.

Втім, анонсованої появи майбутнього блоку «правих» сил, з уже заготовленою робочою назвою «Українська правиця», чомусь не сталося.

Вочевидь, для того були вагомі причини, серед яких ключова — неможливість поки що уніфікувати міжпартійну «логістику» (організаційно-кадрові, медіа-пропагандистські і, головне, фінансові питання) в масштабах цілої країни.

Справа тут не в амбіціях чи «хотєлках» окремих лідерів «правиці» та їх оточення — важелі бо й пружини процесу знаходяться не в їх руках, а під контролем справжніх касирів і бенефіціарів ПП «Національний корпус», ВО «Свобода» і ПП «Правий сектор».

Напевне, ні для кого свідомого не є секретом, що ідеологеми і схематику їх об’єднання на сьогодні режисирують і просувають у публічну площину провідні вітчизняні групи/актори політико-олігархічного впливу (відповідно):

  • «партія війни» Яценюка-Авакова-Турчинова-Парубія (під політичною егідою екс-Прем'єр-міністра та харизматично-лідерським і адміністративним патронатом нинішнього глави МВС);
  • мільярдер «поза законом» І. Коломойський;
  • найближче коло П. Порошенка, що менеджирує суспільно-політичні реалії через специфічні інструменти Адміністрації Президента, Служби безпеки та Генпрокуратури України.

Досягнення тактичних домовленостей і консенсусу саме між згаданими гравцями української «політичної шахівниці» вбачається тим підґрунтям, на якому суджено виникнути й реалізуватися проекту «Українська правиця». Його завданням є форматування украй розігрітого, мов плазма рухливого, глибоко укоріненого в народно-громадянській масі, досі внутрішньо неприборканого «правого» крила політичного поля України до таких нормативних параметрів, за яких його суб’єкти будуть готові «влитися» у контрольовані виборчі процеси найближчого майбутнього і — що немаловажно — сприйняти їх кінцеві результати, потрібні справжнім господарям сучасної України.

Отже, смертельно загрозливі для учорашньо-сьогоднішніх еліт революційні і воєнні події в державі, укупі з безпрецедентним зовнішнім тиском на них, змушують «заклятих друзів» заради самовиживання протоптувати щурячі манівці до, здавалося б, неможливих взаємних компромісів.

У цьому зв’язку, варто відмітити очевидну нерівність стартових позицій, з яких виступають акціонери новостворюваної «всенародної» націонал-патріотичної платформи.

Так, незаперечне лідерство серед них має група Яценюка-Авакова-Турчинова-Парубія.

Головним її ресурсом в умовах сьогодення є силовий, достатньо підкріплений також і фінансово: йдеться про потужні, по-своєму ідейно вмотивовані, вишколені у боях загони бійців, ветеранів і адептів «Азовського руху» на чолі з нардепом А.Білецьким. Ці картинні революціонери є маріонетками в руках однієї з ключових фігур діючої влади, одіозного міністра МВС А.Авакова. Якщо П. Порошенко й побоюється якогось антипрезидентського заколоту військовиків — то реального удару в спину очікує саме від «приватної армії» Авакова, тим паче, раз у раз мовчки спостерігаючи докази ефективності їх спецоперацій. Те, що в останні 2−3 роки винесло на поверхню суспільного життя — ліквідація ряду яскравих постатей націоналістичного руху в Україні, як-от Сашка Музичка (Білого) чи адвоката пригноблюваних владою патріотів, одного з ідеологів «Азова» Ярослава Бабича, а також таких незалежних журналістів-розслідувальників, як Павло Шеремет.

На повірку виходить, що нині паралельно існують два «Азова»: перший складається з чесних самовідданих патріотів, що воюють на Сході і героїчно гинуть там. Другий це верхівка «Азовського руху» та його легалізованої політичної надбудови — ПП «Національний корпус», які є подільниками найтемніших справ української олігархократії (включаючи розстріли людей на Майдані та масштабний тіньові оборудки з колаборантами ОРДЛО й російськими окупантами), злигалися з владою бариг та люто ненавидять і цілеспрямовано позбавляються справжніх патріотів.

От до них виявилася притороченою ВО «Свобода» (знову ж, йдеться про її vip-верхівку, всуціль відірвану від пересічного партійного загалу), привчена усією своєю попередньою «службовою» біографією йти на договорняки з можновладцями і привладними спонсорами (будь-то, залежно від епохи правління, Кучма з Медведчуком, Янукович з Фірташем-Льовочкіним чи «жидоолігархи» Вальцман з Коломойським). Привабливим для батьків-засновників «Української правиці» активом ВО «Свобода» є зараз не так її «вітринні» лідерські постаті чи регіональні електоральні рейтинги. Цікавить жива, функціонально спроможна мережа партосередків по усій країні, особливо щільна у далеких від зони бойових дій областях (де адміністративно-кадрові позиції ПП «Національний корпус» є спорадичними), традиційно прихильних до ідей і гасел національно-визвольної боротьби.

Насамкінець, меншою пристяжною у цій трійці біжить «Правий сектор»,демонстрована (не)повага і оцінка «партнерської» ролі якого є показовими — так само як і до нинішнього керівництва держави: «Білецький пояснює: таке об’єднання зі «Свободою» було нелегким, але необхідним. А те, що десь там ще присутній «Правий сектор», депутат згадує й зовсім між словом: «Організації ми (з ВО «Свобода») і зараз різні. Вони — «Свобода», ми — «Національний корпус», є ще «Правий сектор», безумовно. Але у ідеологічному плані ми українські націоналісти. Такі речі як об’єднання зусиль — дуже непрості для будь-яких організацій. Нам було надзвичайно складно переступити їх. Але ми зробили це…».

Неможливо не зауважити: й не могли не зробити! Бо «ПС» ще з часів Яроша — і в темі, і в долі, і в нинішній маскарадній грі, де представляє міноритарного компаньйона, найбільшим ресурсом якого, попри те, є узурпована державна влада. Тож без нього — як без сановитого заручника, з облоги не прорватися…

Тобто, навіть побіжний аналіз вказує, що створюваний альянс внутрішньо недружніх, жорстко конкуруючих між собою удавано-націоналістичних утворень є лише способом уникнути відповідей на животрепетні запитання україноцентричного порядку денного: чи знайдені і покарані винні у бійні на Майдані?; чи існує й послідовно реалізується стратегія перемоги над зовнішнім агресором і «п'ятою колоною» в Україні?; чи призвели реформи до поліпшення виробничого, соціально-економічного і людського потенціалу держави?; чи є справедливим, демократичним нинішній суспільно-політичний устрій України?; зрештою — чи досягнуті цілі Революції Гідності?

З цього випливає ще одна завуальована мета створення «правого» блоку в Україні. Не збудувавши цієї конструкції, не можна давати офіційний старт дочасним виборчим кампаніям, зокрема, парламентській. Хоча ні влада, ні опозиція публічно цього не визнають, в таборах усіх політсил вже щосили триває підготовка до позачергових виборів до ВРУ, й «об'єднані праві» мають зайняти своє місце у розкладах, найбажанішим з яких було би заволодіння ними «золотою акцією» в новій каденції Ради.

Так, поодинці згадувані політсили навряд чи здатні здолати прохідний бар’єр, оскільки за останніми соціовимірами рівні їх підтримки не вибиваються за межі статистичної похибки. Приміром, за опитуваннями фонду «Демократичні ініціативи» ім. І. Кучеріва, підтримка Національного корпусу становить 0,2%, у Правого сектору без Яроша — 0,5%. Трохи більше тільки у Свободи — 3,1%, що ніяк не дотягує до рівня народної підтримки партії у 2012 р. Тож, тільки об’єднавши зусилля, ці політичні сили можуть подолати бар’єр у 5%.

Якщо ж згуртувати усіх «правих» в один пул, з перспективою доєднання до них ПП «УКРОП» (ще один кишеньковий проект І. Коломойського), тоді вони можуть здобути аж до 10% підтримки.

Це цілком вписується у логіку і тактику перепахування сучасного політичного ландшафту України, над чим натужно працює владно-адміністративна машина. В останній час надбанням гласності став ряд характерних маніпуляцій.

Так, нещодавно мали місце посиденьки верховодів БПП і НФ із запрошенням лідера «Радикальної партії» О. Ляшка: озвучена в різних інтерпретаціях версія «посилення» коаліційної схеми чинної Верховної Ради фактично обернена в минуле й тому навряд чи продуктивна. Вірогідніше, «Хлопця з вилами» хотіли долучити до проекту майбутньої коаліційної більшості, де йому зарезервована роль лівоцентристського соціального популіста, нейтралізатора «Дами з косою»…

Днями у більш нервовій обстановці відбулося «чаювання» П. Порошенка, А. Авакова із запрошеним до столу лідером ПП «Самопоміч» А.Садовим. Це вже удруге (після виносу з Кабміну бездиханного тіла Арсенія), коли з Львівським міським головою намагаються поговорити «по-хорошому»: за попередню відмову проявити гнучкість і політичну лояльність він і партія досі розплачуються «сміттєвим колапсом», за нинішню — з його ж слів,взагалі може піти під статтю

Паралельно навішуються критичні антиукраїнські, прокремлівські ярлики на всіх і кожного, хто без відома влади зважився б експлуатувати «праву» ідею, особливо у її радикально-повстанській версії.

Для задоволення цієї PR-потреби безваріантно обирають те ж виконавське тріо у складі «Азова», «Свободи» та ПС — напевне, за принципом «бий своїх, щоб чужі убоялись».

Як ілюстрація, обслуговуючий Банкову політолог пише з приводу широко розрекламованого Маршу Національної Гідності за участю означених партій 22 лютого ц.р. в центрі столиці: «Безвідносно до того, чи є тут рука Москви, факт залишається фактом: є сили, які хочуть захопити владу в будь-який спосіб.

Марш — ще одна така спроба, але в цій ситуації вона дійсно може становити загрозу. По-перше, на вулиці Києва вийдуть ті, хто має досвід бойових дій. По-друге, потрібно бути об’єктивними, вони мають на руках зброю… Озброєний натовп у центрі Києва — це серйозна небезпека. Головне — не піддаватися на провокації, а тим, хто хоче стояти за 200 гривень на мітингах, варто розуміти принаймні потенційну загрозу власній безпеці", — страхає він. І навздогін — застережний меседж у бік співвиконавців єдиного задуму, мовляв, «хлопці, не переборщіть, ми все бачимо!»: «Зважаючи на те, що за „Свободою“ та „Азовом“ стоять дуже непрості люди, якщо допустити зближення Коломойського та Білецького, то буде забезпечений фінансовий ресурс. Доказом, що між Коломойським і Білецьким є зв’язок, може стати активізація УКРОПу. Є інформація, що була вказівка завозити УКРОПські організації з обласних осередків…»

Отакі вони, секрети барижно-олігархічних полішинелів, загнаних у стан когнітивного дисонансу внаслідок тяжких роздумів, кого/чого їм слід більш за все боятися: один одного чи гніву народних мас, заради «упокоєння» котрих, власне, вони й змушені водити сумісні «патріотичні» хороводи.

Картина буде неповною, якщо представлений розклад сил та інтересів не доповнити шаблоном відвертого великоруського націонал-шовінізму, яким продумано і креативно послуговуються будівничі вітчизняного руху «правих» сил.

Унікальне, глибоке дослідження з цього приводу здійснив донецький громадський активіст і журналіст Артем Фурманюк, одночасно засвідчивши на загал неабияку тривогу за своє здоров’я і подальше життя.

Воно й не дивно. Адже, як випливає з його розвідок, Білецький і Ко ще у період молодечого ідейно-політичного самоствердження, що відбувалося у Харкові в середині 2000-х років, почали активно переймати «повадки-ухватки» російських неонацистів, в чому раптом знайшли негласне покровительство тодішнього губернатора Харківщини А.Авакова. Останній у ті далекі роки ющенківського музейно-патріархального «застою» зміг угледіти в безбашенних місцевих хлопцях потенційних легіонерів свого особистого фронту, котрий, попри усі життєві перипетії, непохитно тримає й досі, не розголошуючи кінцевої стратегічної мети: «Мої політичні амбіції не в плані посад знаходяться, а у плані реалізації тих чи інших доктрин, котрі я собі проголосив».

Відтак, у дні обласного губернаторства Авакова, Харків став унікальним містом України, де забуяв цвітом не глибинний ідейно-філософський український націоналізм, підтверджений національно-визвольною звитягою 20 сторіччя, а його спотворено-бандитський зліпок за зразком звичного тоді для сусідньої Росії неофашизму — з «бєзпрєдєлом» бритих скінхедів, насиллям по відношенню до гастарбайтерів з Азії і Африки та студентів-іноземців, культом сили й возвеличенням «арійської раси», поклонінням персоні «білого вождя», а часом і портрету сумновідомого німецького фюрера, стягами і татуюваннями зі свастиками й іншими нацистськими символами, «євразійською» ідеологією та мрією про «єднання» трьох східнослов’янських народів: росіян, українців і білорусів. Звісно ж, в Харківському середовищі не обходилося й без зухвалих проявів антисемітизму, про що досі добре пам’ятають і дорікають «укрофашистам» міжнародні єврейські організації тощо.

Не випадково, як стверджує А. Фурманюк, у ті часи зародилися тісні зв’язки осіб з найближчого оточення Білецького з російськими і білоруськими прибічниками тамтешніх неофашистських рухів, на кшталт «РНЄ» («Руська національна єдність»), а також склалася внутрішня традиція слідування політико-філософському вченню гуру російського фашизму Олександра Дугіна.

Просто згодом, на певній розвилці найновішої історії гілки цього древа почали, під впливом кон’юнктури, рости у протилежні боки, але ж спільність їх стовбура і соків — лишилася …

Відважний дослідник фіксує також корупційно-колаборантську складову «історії успіху» правлячої верхівки «Азова» та їх високих покровителів. Зокрема, йдеться про безпосередню участь в охороні від «атак терористів» приватних підприємств донецького олігарха № 1 Р. Ахметова силами «Азова» і Нацгвардії, під виглядом виконання задач державного значення. Очевидно, те саме стосується й транзиту «товарів першої необхідності» для вугільно-металургійного бізнесу з окупантами.

Тепер стає трохи зрозуміліше, чому керівники і активісти ПП «Національний корпус», на відміну від небайдужих побратимів з лав ВО «Свобода» і «Правого сектору», не виявили особливого бажання політично, організаційно-фінансово чи практично підтримати учасників блокади «торгівлі на крові», зокрема, в прикордонній зоні з ОРДЛО, так само як не засвітилися на мітингах на Майдані Незалежності в Києві, скликаних після силового демонтажу редутів і побиття їх оборонців.

Незаанґажовано дивлячись на викладені реалії у їх динаміці та загальнодержавному контексті — доведеться припустити, що за збігом певних обставин може розпочатися конвергенція упроваджуваної нині націонал-патріотичної доктрини з путінсько-медведчуківською стратегією «відродження України».

Натомість, істинні прагнення і мотиви сучасних борців за Незалежність тоді доведеться задвинути подалі в тінь і не включати приклади їх героїчних подвигів і трагічних смертей у новітні підручники з історії. Своє «достойне» місце там займуть такі собі білецькі, тягнибоки, яроші, семенченки-грішини, соболєви-зіміни, лещенки і найєми, керовані «мудрими провідниками нації» — порошенками, аваковими, турчиновими, гройсманами, а може навіть, й януковичами спільно з володимирами-володимировичами…

Ви б хотіли такої картини української сучасності у очах і душах своїх дітей?

Тоді спробуйте розказати їм правду просто зараз, бо хтось намагається випередити вас у цьому.