Шкідлива національна звичка та майбутній Президент України

Пресловута дата 7 листопада 2016 р. невдовзі стане «червоним днем календаря» для чинного Глави Української держави: П. Порошенко досягне найвищої уявної точки — «зеніту» своєї президентської кар’єри. Далі, як кажуть у народі, вже «сонце котиться згори», «лаштують воза з ярмарку додому».

Втім, попри неконкурентоспроможні персональні рейтинги, забуття усіх знакових передвиборчих обіцянок, нездатність вирватися з Мінського капкану, а також зупинити безпрецедентне за світовими мірками зубожіння народу України, за два з половиною роки до завершення першої каденції він, вочевидь, налаштований на другу президентську п’ятирічку.

Впадає у око не лише настирливе дзижчання прикормлених інсайдерів, відповідне смислове «накачування» соцмереж та експертних дискусій — «загоризонтні» цілі П. Порошенка вже відкрито позначили навіть його найближчі високопоставлені соратники.

Так, І. Гринів, лідер фракції БПП у Верховній Раді та особистий політтехнолог П. Порошенка, улітку ц.р. прямо заявив зі шпальт «Української правди»: «немає ніяких сумнівів, Петро Олексійович піде на другий термін». Щоправда, визнав, для цього треба буде домогтися «екстраординарних результатів», піти «…ва-банк, ця гра значно складніша, ніж здається на перший погляд».

А в жовтні ц.р. новопризначений глава Адміністрації Президента І. Райнін у першому ж розлогому інтерв’ю, даному популярному інтернет-виданню «Лівий берег», констатував безальтернативність другого терміну П. Порошенка .

Ба більше, у публічній площині, але поки що опосередковано у гру вступив і сам очільник держави.

Зокрема, за поданням П. Порошенка, 19 жовтня ц.р. Конституційний Суд України почав слухання у справі щодо відповідності нормам Конституції, а отже, законності позбавлення В. Януковича звання Президента України (як відомо, воно має пожиттєвий статус, якщо тільки главі держави не оголошено імпічмент). Показово, що від лютого 2015 р., коли ВРУ прийняла закон про зняття В. Януковича з вищого державно-адміністративного посту, дотепер ніхто не переймався його правомочністю. Напередодні ж чергових президентських перегонів усувається бодай формально існуюча юридична «зачіпка» щодо збереження легітимних владних повноважень за «президентом-втікачем».

Отже, як виглядає, концептуально питання вже вирішене, надалі справа за грошима, різного роду кулуарними домовленостями і PR-маніпуляціями. Із заокеанськими кураторами теж сподіваються «порішати». Самовпевнені, що у задуманій грі «ва-банк» переможе той, хто і завжди.

Не спиталися лише у нас з вами, в «електорату», та, здається, не надто про це й турбуються…

Враховуючи, що народна точка зору у передвиборчих розкладах чинної влади апріорі зведена до рівня надмалої величини, котрою можна безоглядно знехтувати, спробуємо пов’язати це із однією характерною національною звичкою, масова залежність від якої щоразу призводить до одного й того ж невтішного результату у сфері громадсько-політичного життя і державного будівництва.

Йдеться про схильність обирати «на гетьманство» не за холодно-прагматичним розрахунком, а за наказом серця, поривом душі. Відтак, пересічний українець, йдучи на виборчу дільницю, вже певною мірою «закоханий» у свого-єдиного кандидата і «ненавидить» його опонентів, а вітчизняні претенденти на виборні посади, включно із найвищою у державі, насамперед намагаються «влюбити» в себе своїх потенційних симпатиків та спровокувати їхню відразу до політичних супротивників.

Й лише потім, коли «кохані» виявляються хронічними альфонсами чи пройдисвітами вищої проби, багато хто, хоч і з запізненням, замислюється про доцільність укладання «шлюбного контракту».

Насправді ж, у звитяжних умовах сьогодення верхівку піраміди електоральних мотивацій має осявати світло любові не до лідера, а до Батьківщини, віри не у «програмні» міфи і обіцянки, а в предвічні цінності та ідеали Нації, Народу України. Базисом цієї піраміди, основою кожного персонального вибору повинні стати конкретні соціально-економічні вигоди і нові можливості самореалізації людини і громадянина. «Хребтом і тілом» піраміди, як і цілої держави, має бути стратегія і система успішних виробничо-економічних і торговельних відносин, справедливого розподілу національного продукту і доступу до соціальних благ.

Поряд з тим, хочеться звернути увагу на більш глибоку — етно-генетичну, ментальну по своїй природі — причинно-наслідкову закономірність, за якою у останні 25 років українці приділяли гіпертрофовану, але далеку від політичної тверезості увагу фігурі та ролі Глави держави, навіть живучи за Основним законом у парламентсько-президентській республіці.

Йдеться про безумовне, споріднене із релігійним почуттям вшанування «старійшини», «мудреця», «глави родини і роду», котрі за визначенням не можуть бути зрадливими, корисливими, байдужими по відношенню до кровників. Архетип (первинний образ, універсальний символ, покладений в основу міфів, фольклору і самої національної культури, морально-етична константа, на якій тримається колективне несвідоме) Батька\Матері, Сина\Доньки, Брата\Сестри є домінантою світосприйняття українця, де б він не був, чим би не займався.

Саме цю особливість народної душі безсоромно експлуатують наші топ-політики, найкраще ж це вдається тим із них, хто вже давно має духовну прописку «громадянина світу» і не обтяжує своє сумління усілякою «архаїкою».

Через таку призму погляньмо на череду українських президентів.

Л.Кравчук уособлює собою «Діда» — своїми руками відрубав нашу «хату» від загальнорадянського «бараку», наділив країну усім матеріальним «спадком» СРСР, встановив новий «домашній» закон, хитромудро пропетляв «між краплинами» комуністичного минулого і капіталістичного майбутнього. Відійшовши від реальних справ, виступає «арбітром нації» з найсуперечливіших питань, щоправда, нині усе рідше — й не тому, що не пускають до мікрофону, а через поважні роки і нездужання.

Л.Кучма — яскравий типаж «Батька»: владно-авторитарний, самодостатній, досвідчений і у «внутрішньому» господарстві, і у «сусідських» стосунках, відповідальний за «гаманець», сам собі «право і закон», не дурень і в картах, і випити-погуляти… Кому б як подобався — не подобався, а був всенародно переобраний, фактично, завдяки одній-єдиній обіцянці: «Україна побачить іншого Президента». Отець вітчизняної олігархії, який знав, коли казав: «Я ще подивлюсь разом з вами на Україну без Кучми». Наврочив сам собі — на старості літ став підписантом Мінської галіматті.

В.Ющенко — «Старший Син», у бутність Прем’єр-міністром при Президентові Кучмі сам охарактеризував свої стосунки із ним як «з рідним батьком» — «часом болісні, часом незрозумілі». Норовливий, зманіжений, новомодний «юнак-мажор» спромігся підбурити на бунт всю молоду генерацію «родини-країни», після чого виселив «Батька» з «хати» до «флігелю», а зведеного «Брата-кримінальника» — на вулицю, сам же спочив біля дружини, дітей і мольберту. Народ масово зайняв чергу, але так і не потрапив на прийом до кабінетів «Дитячої лікарні майбутнього», у зв’язку з чим сам Ющенко без особливих емоцій перекочував із президентського кабінету в курінь на пасіці.

В.Янукович — як сказано, «Брат-кримінальник», що мав складну долю, зазнав життєвих поневірянь і, нібито, твердо став на шлях виправлення. В роботі керувався як «пацанськими понятіями», так і православними канонами, чим був близький не лише народним масам, а й кремлівським босам. Попри багатий життєвий і професійний досвід, Януковича, як галімого фраєра, згубила жадоба до грошей і комфорту. Почувши крики «Шухер! Шухер!», зреагував чітко і швидко, як у дитинстві. Втікачів у народі не любили ніколи, тож Донбас у ньому розчарувався. Інші — ні, бо й не ідеалізували.

П.Порошенко… Складний тип, з урахуванням драматургічної незавершеності службової біографії. Вочевидь, претендує на роль «Батька нації», хоча навряд чи рідні дітлахи при люблячому татусеві мали б таку їжу, одяг, здоров’я, освіту і забавки. Тож, Порошенко більше скидається на «Вітчима», чиї справжні діти вчаться і живуть у Лондоні. Недаремно, ледве убравшись у пір’я, чимало пересічних синів і доньок України розлітаються хто куди із родинного, але не теплого і безпечного гнізда. Тим часом «Вітчим», під заставу майна та самої сімейної будівлі, аби лише вберегти власні статки, звів дружбу із лихварями та лахмітниками, які стеклися звідусіль й накинули оком на «нічийне добро». А там ще злий сусід напідпитку, вимахуючи сокирою, загарбав пів-городу… Біда!

У руслі описаного механізму обирання й голосування за лідера нації, а також з огляду на сталі соціологічні тенденції сьогодення, варто замислитися, героя якого типу бачитиме так званий «широкий загал» наступним Президентом України.

Висловимо думку, що у «сімейно-родовій» парадигмі єдиним невикористаним джерелом народної надії залишається жіночий образ, тип «Матері-берегині», що асоціюється відомо з яким чарівним політичним діячем України.

«Пасинки» і «пасербиці» нинішнього режиму, звиклі голосувати полохливим серцем в очікуванні патерналістських благ від свого чергового «улюбленця» (чи, у даному разі, «улюблениці»), цілком здатні звести на трон ще одного типового представника кланово-олігархічного класу. І в цьому є якась ірраціональна загроза остаточного поховання Незалежності України політиком-жінкою, одним з останніх представників кучмівської когорти, хто ще не встиг сповна насолодитися всевладдям.

Паралельно зі сміливими анонсами, вірогідність саме такого сценарію всебічно проробляють і у близькому оточенні П.Порошенка. Зокрема, у згадуваній вище відвертій розмові І. Гриніва з тоді ще живим кореспондентом «Української правди» П. Шереметом, член «стратегічної сімки» при Главі держави визнав, що серед гравців «вищої ліги» у потилицю П. Порошенку дихають А. Садовий і Ю. Тимошенко (чомусь — саме в такому порядку), а за партійною шкалою БПП «тиснуть» «Самопоміч», «Опоблок» і те ж таки Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина».

Разом з тим, принципово новою стала теза про рейтингування придворними експертами-технологами потенційних кандидатів у президенти з числа несистемних політиків. Однією із названих І. Гринівим персон став культовий співак С. Вакарчук, іншою (лабораторно-фоновою?) — артист-комік В. Зеленський (напевно, як альтер-его П. Порошенка із популярного серіалу «Слуга народу»), згадувалася як гіпотетичний претендент на вищу державну посаду Н. Савченко тощо.

В будь-якому разі, це свідчить про об’єктивно усезростаюче «підпирання» влади всенародною хвилею ініціатив і енергії, визнання у центрах прийняття рішень високої потенції громадянського суспільства у будь-який час висунути своїх достойників, індивідуально компетентних та озброєних цілісним програмним баченням перебудови країни.

Саме в цьому секторі слід вже тепер наполегливо працювати закоханим в Україну представникам національно-демократичної спільноти, будувати альтернативу хибній звичці «багатіти думкою, та злиднем жити».

Відмовлятися від свого духовного коріння, національних кодів, правічних образів — то є зрада.

Але не менша зрада — делегувати право думати за нас, вирішувати за всю країну тим добродіям і добродійкам, у кого зміна зачіски корелює зі зміною політичної позиції й публічної риторики. Мабуть, саме про таких люди кажуть: «Куди вітер — туди й волосся, куди волосся — туди й думка».

Іван Заліський

експерт-аналітик Національної Асамблеї України