Юпітери і бики

20 березня 2017 р. світові ЗМІ широко сповістили: «101 y.o. David Rockefeller is dead». Вітчизняні ж мас-медіа навперебій волали: «Міжнародний валютний фонд відтермінував надання чергового кредитного траншу Україні». Повідомлялося також про призупинення програми макрофінансової допомоги ЄС до вирішення відповідного питання з боку МВФ.

20 березня 2017 р. світові ЗМІ широко сповістили: «101 y.o. David Rockefeller is dead». Вітчизняні ж мас-медіа навперебій волали: «Міжнародний валютний фонд відтермінував надання чергового кредитного траншу Україні». Повідомлялося також про призупинення програми макрофінансової допомоги ЄС до вирішення відповідного питання з боку МВФ. Зв’язку між цими подіями не узрів ніхто. Всі смислові вектори звелися до «блокади ОРДЛО» — чи-то злочину, чи-то подвигу націонал-патріотичного гурту країни (за суперечливість офіційної трактовки дякуємо Петрові Порошенку: наразі він має дві п’ятниці на тижні, хоч, схоже, при нагоді міг би й усі сім…)

Між тим, у конспірологічній версії світової політики Девід Рокфеллер незмінно вважався одним з негласних керівників планети, а перебіг історії розглядається через призму протистояння впливових у фінансовому відношенні сімейств Ротшильдів і Рокфеллерів. Україна напередодні і, особливо, після революційних подій 2013−2014 р.р. та у зв’язку зі збройною агресією Росії була і лишається у полі напруги означеного суперництва, як важливий елемент Євразійської геополітичної гри.

Спробуємо поглянути через цю призму на ряд останніх подій у нас вдома — у пошуку їх дійсних смислів і перспективної направленості.

Отже, взаємозв’язок «блокади ОРДЛО — блокади валютних займів» слід трактувати, попри інші локальні чинники, виходячи з того, що МВФ традиційно є вотчиною інтересів та інструментом глобального впливу Рокфеллерів. Втративши свого старійшину, клан призупинив усі значимі справи «на переоблік» до з’ясування тактико-стратегічних пріоритетів наступника мерця. У відповідь фінансово-банківський кластер об’єднаної Європи, що перебуває під протекторатом Ротшильдів, теж ривком поставив на паузу: борючись за присвоєння багатств України, ніхто з пари означених гравців не хоче переплачувати, так само як і дозволити конкуренту вирватися уперед. На кону ж бо — найбільший в Європі орний земельний клин, поклади уранових руд та інші цінні родовища, транзитно-логістичні коридори між ЄС, РФ та Азією, відповідні ємні ринки, а також колективні системи безпеки…

Мікро-колізія, що зненацька спіткала Президента та Уряд, насправді є лише дзеркальним відблиском тотальної залежності української правлячої верхівки від волі та інтересів глобалістських воротил сучасності.

Ширше картину слід сприймати, виходячи з того, що американські еліти президентської доби Барака Обами і згуртовані ними у різних частинах світу національно-державні сателіти (Україна з нинішнім керівництвом — в їх числі) були ангажованими виконавцями ліберально-неоколоніальних планів Рокфеллерів. Спрощено їх планетарна ідеологія базується на «трьох Д»: депопуляція (стосовно України й українців це новий соціальний, медичний, екологічний геноцид у ХХІ сторіччі), деіндустріалізація (підлегла транснаціональним корпораціям США агроспеціалізація, через втрату земельного суверенітету і виробничо-технологічної бази) та дераціоналізація свідомості і поведінки мас (засилля маніпулятивних партійно-політичних технологій, примітивізація освіти, вихолощення академічної науки, стимулювання девіантних субкультур, на противагу традиційній моралі, класичній культурі і народному мистецтву).

Натомість, прихід до влади Дональда Трампа ознаменував відновлення внутрішньо- і зовнішньоамериканського примату «умовних Ротшильдів». На даному етапі історичного розвитку вони поставили під сумнів безпечність нав’язуваного глобального світоустрою, ефективність його торговельних і міжнародно-політичних несучих конструкцій, погодилися на відхід від доктрини агресивного американоцентризму і примусової світової інтеграції, взамін обрали більш рівноважну концепцію партнерського макрорегіоналізму. Саме в цьому сенсі вбачається «вигідність» Трампа для Росії Путіна, котрий мріє відродити стару імперську міць на «споконвічних територіях» і — ширше — на просторах Євразії.

Відтак, Порошенко і Ко, мов служки двох господ, змушені нині розриватися між невидимими для пересічного загалу центрами сили, дбаючи аж ніяк не про народ і країну, а про вціління набутих статків, самозбереження при владі, а може, й фізичне виживання у світі, що бурхливо змінюється.

Про які ж конкретно форми і приклади vip-залежності йдеться?

Один з показових, хоч нині мало згадуваних — факт скупівлі ще за часів Януковича валютних боргових зобов’язань України американським інвестфондом Franklin Templeton, афільованою підструктурою міжнародного банку Goldman Sachs, належного імперії Ротшильдів. За повідомленнями ЗМІ, загальна сума внесків фонду у вітчизняні держоблігації сягає $ 6,4 млрд., що перевищує третину від загальної кількості зовнішніх боргових паперів України. Загалом, упродовж останніх 5 років Franklin Templeton, а за ним Міжнародний валютний фонд спільно стали монопольними держателями кредитного боргу України і вірогідними топ-претендентами на приватизацію залишків цінних держпідприємств, сільгоспземель і природних ресурсів.

Також, усіляко утаємничується поточний стан співробітництва клану Петра Порошенка з офісом компанії «Rothshild&Cie» в країнах Центральної і Східної Європи. Між тим, саме ця компанія уклала угоду про продаж бізнес-активів Глави Української держави (фабрик «Roshen» та ін.), причому, за умовами договору, клієнт не має права втручатися у процес реалізації власного майна, тобто, поставлений у критичну залежність від Ротшильдів. На фоні скандального розвитку подій довкола «закриття» російських дочок корпорації «Roshen», складається враження, що в умовах безроздільного панування в Україні «обамо-рокфеллерів», для підриву позицій впливу останніх і дискредитації їх ключової політичної креатури, Ротшильди штучно ініціювали зволікання з припиненням роботи пресловутих кондитерських фабрик у правовому і податковому полі РФ, як країни-агресора проти України. Понуре відмовчування Порошенка, попри згубну для його репутації ситуацію, лише підтверджує його вторинну (чи третинну?) роль у її врегулюванні.

Спалахами залаштункової боротьби «правлячого дуумвірату» можна пояснити й інші, зовні нелогічні й деструктивні вчинки і ситуації, учасниками яких щоразу стають вищі політичні фігури України.

В цьому ряду — пам’ятний офіційний візит до Києві без двох хвилин пенсіонера, віце-президента США Джо Байдена. Багато казали про, нібито, «останні вказівки американських кураторів» щодо підтримання на плаву спільних проектів у військовій, енергетичній, звісно ж, суспільно-політичній і антикорупційній сферах. Хтось вбачав резони у наданні «другом Джо другу Петру» особистих порад щодо налагодження плідних контактів з майбутніми господарями Білого дому.

Але хіба то висока політика й тонка дипломатія, коли пальці й саму голову власноруч сунеш між молотом і ковадлом? Як відомо, з 2014 р. син екс-віце-президента США Хантер Байден входить у правління й контролює юридичні справи компанії Burisma Group, що видобуває нафту і газ в Україні. Водночас, окремі «фахівці» вітчизняного Міненерго мали сміливість вимагати у тоді ще очолюваної Рексом Тіллерсоном компании Exxon Mobil хабарі за розробку і видобуток нафти на українському шельфі, у іншому разі погрожуючи заблокувати усі контракти. То невже, ставши держсекретарем США у якості члена «команди Ротшильдів», Рекс Тіллерсон забуде «зацікавлене» конкурентне ставлення до справи усього свого життя з боку місцевих шісток Рокфеллерів?

І реакція не забарилася: не встиг давній учасник світового пулу Рокфеллерів (друг сім’ї Клінтонів, адепт і спонсор релігійної течії ХаБаД тощо) український олігарх Віктор Пінчук через власний ТБ-канал недвозначно розставити акценти: «Приезд Джо Байдена в Украину — сигнал для украинской власти о партнёрстве США и Burisma», як альтернативні критики тієї самої влади вголос заявили про корупційно-олігархічні схеми роботи Burisma Group, бенефіціарами яких є найвищі посадові особи України…

А чого вартують безупинні «качелі» з публічними, на увесь світ звинуваченнями наближеного до Дональда Трампа радника-експерта з українських питань Пола Манафорта у політичній корупції? Давнього конфідента і кишенькового пропагандиста Посольства США в Україні, нардепа Сергія Лещенка хтось наче кидає і кидає на амбразуру, через прорізи якої видно не так Манафорта на пару з Януковичем або Ахметовим, як тих-таки Ротшильдів поруч з Трампом.

Мимоволі запідозриш дипмісію США в інерційній роботі на старих хазяїв … і у перешкоджанні перезавантаженню відносин Києва з Вашингтоном. Та позаздриш оптимізму Президента України, який не може дочекатися, коли його люб’язно приймуть в Овальному кабінеті…

До речі, кардинально протилежну лінію веде Юлія Тимошенко: вже удруге за останній короткий період вона відвідала Сполучені Штати, де усіляко намагається налагодити довірчі контакти серед керівної ланки нової Адміністрації (зокрема, з Полом Манафортом), вочевидь, позиціонуючи себе корисною і для її робочих завдань, і як потенційного провідника на національних теренах волі вищих акторів.

Звертають на себе увагу аналогічні зусилля увійти в українську «робочу обойму» Ротшильдів з боку лідерів фінансово-політичної групи Фірташа-Льовочкіна. Наприклад, ряд експертів вважають, що головним довіреним комунікатором і партнером Ротшильдів в Україні в останнє десятиріччя був олігарх Дмитро Фірташ, а те що після революційних подій на Майдані він «вибув» з ігри — справа рук Рокфеллерів, які успішно застосували адмінресурс офіційного Вашингтона в Києві.

Проте на очах ситуація змінюється: фатальна начебто загроза для Фірташа на десятиріччя засісти в американській в’язниці розчинилася і в австрійському, і в іспанському повітрі, при мовчазному потуранні слідчих органів США. Насправді він потрібен американцям не як «сидєлєць», а як носій унікальної «глибинної» інформації проолігархічні ресурсно-фінансові, політичні і кримінальні альянси під егідою Кремля. Заполучивши на руки такі карти, Трамп і ті, хто за/над ним, зможуть з достатньою впевненістю і набором власних вимог сідати за переговорний стіл з Кремлівським мрійником, маючи на меті спустити його на грішну землю. Саме така гра достойна Ротшильдів, які комусь чомусь ввижаються «покровителями» й мало не друзями Путіна.

Наразі ж, за твердженнями ряду джерел, Сергій Льовочкін разом з Юлією Тимошенко успішно злітали до США, де удвох напросилися на аудієнцію до Пола Манафорта; примітно, що невдовзі на російськомовному медіа-порталі «РБК-Украина» вийшло розлоге інтерв’ю Льовочкіна під промовистою назвою: «Единственная возможность навести порядок в стране -­ это смена власти». Висловлені у ньому тези перегукуються, а в чомусь і дублюють ті, щоозвучив гуру американської геополітики і дипломатії Генрі Кіссінджер в фіналі та після переможної президентської кампанії Трампа. Йдеться про недопущення відколу Донбасу, пошук «мирної формули» розв’язання кризи і переліку «допустимих компромісів» у трикутнику Захід (США та ЄС) — Україна — Росія, включно з організацією, проведенням і визнанням місцевих виборів в ОРДЛО, пунктирно простежується також тема «замирення» з РФ.

Таким чином, поряд з вищенаведеними подразливими, формулюються й заохочувально-позитивні сигнали для Москви, безумовно потрібні сьогодні Ротшильдам. За сукупністю, з цього розмаїтого набору, напевне, й складатиметься новий сценарний план для України у версії її могутніх закордонних опікунів.

Повторимося: у контексті наростаючої динаміки внутрішньоукраїнської кризи, неусунених зовнішніх загроз і появи нових чинників розвитку реалій нинішнього і завтрашнього дня, дивують пасивність, алогізм, боягузтво «державницької» позиції, займаної чинною владою.

Є окрема причина, що паралізує волю й розум наших можновладців: це їхня безмежна корумпованість, на тлі повсюдно наростаючої боротьби з нею.

Особливо, якщо за справу беруться світові фінансові магнати.

Останнім як нікому відомо, що олігархії — найкращим чином керовані ззовні системи. Олігархи є ідеальними мішенями для стороннього диктату, адже унаслідок своєї жадібності і продажності ослаблюють державу, а власного народу побоюються більш ніж хазяїв «світового бомонду», з яким себе асоціюють. Олігархічний устрій — грабіжницький за визначенням і є сталим, лише якщо плодами його існування у геометричній пропорції користуються наднаціональні патронажні клани.

Власне, для войовничо-колективного Заходу ключовим методом «переварювання», докорінного переформатування поваленого радянського колосу стало вирощування на його уламках національних олігархій. Їм судилося взяти на себе увесь негатив кримінальних війн, накопичення первісних приватних капіталів, соціально-психологічного і культурно-ідеологічного зламу народних стереотипів, ревізії конституційно-законодавчого поля й, насамкінець, опанування єзуїтських правил політичних ігрищ. Вони навіть щиро увірували у свою повноцінну суб’єктність.

І ось тут, як співається, «дівчинка дозріла»: «А девушка пьяна уже который день, по уши влюблена в чужие прелести. Зелёная волна накрыла её тень, размыла поцелуй, что помнят челюсти».

Повертаючись до суті аналізованого питання, констатуємо, що пострадянські нувориші потрапили сьогодні у пастку міжнародних олігополій, які кулуарно прийняли принципове рішення про запуск глобальної конфіскації т.зв. «молодих грошей». Ми стаємо свідками експропріації експропріаторів, відкритою ареною якої обрано Україну… Росію ж поставлено в режим відстроченого очікування.

Справа тут не в персонально-емоційному роздратуванні власників «старих грошей», які збирали свої статки протягом століть: нові мільярдери-вискочки, що хизуються своїми автопарками, літаками і яхтами, — дворова босота проти членів клубу трильйонерів. Вилучення «молодих грошей» покликане приборкати дедалі більш хаотичні, антагоністичні процеси росту й занепадання в різних регіонах світу, відсунути глобальну кризу світової економіки, а отже — запобігти руйнації напівзведеної конструкції Нового Світового Порядку.

За різними оцінками, по результатах «глобальної спецоперації» мова йтиме про виручені суми від 20 до 34 трлн. долл. Тож старі Сім’ї об’єдналися під орудою Ротшильдів і Рокфеллерів, щоби прибрати осмілілих «мажорів».

«Артпідготовку» ознаменував вибух панамського офшорного компромату, який показово жорстко зачепив ряд високих діючих і відставних політиків, публічних персон з різних країн світу. Честі потрапити в їх не-вузьке коло удостоївся й наш Гарант і Арбітр нації. Ефект «закріпили» накладенням штрафу у 340 млн долл. на «Standard Chartered Bank» за незначне порушення правил ведення фіноперацій. Банк, належний світовим супер-важковаговикам Барухам, без їх згоди ніхто б не насмілився піддати санкціям. Символізм даної акції очевидний: якщо вже Барухів штрафують, то занадто прудких представників «молодих грошей» й поготів випатрають, як куріпок!

Розумієте тепер, чому так настійливо-прямолінійно (часом аж з трибуни Верховної Ради) попередні американські друзі Петра Порошенка радили йому зайнятися чисткою авгієвих стаєнь української корупції? Чому такими активними й абсурдно PR-загостреними виявляються поточні викриття українських «насірових» та подібних їм «колясочників»? Чому, насамкінець, Президент відхрещується від можливості будь-як впливати на дії НАБУ?

Бо завтра іноземний «чистильник» з фактами і цифрами в руках може прийти й за ним. Він уже йде.

Як метафоричне резюме, зринає у пам’яті полотно Пітера Брейгеля Старшого «Великі риби пожирають маленьких». Його споглядання наштовхує на такі висновки:

1. Осмислюючи істинні орієнтири і прагнучи досягти одвічних цілей національно-державного будівництва, патріотичним силам України в умовах сьогодення треба відійти від облудливо нав’язуваної їм тактики боротьби з другорядними, змінними елементами антинародної системи.

2. Слід усвідомлювати, що означена система має глобальний характер. Її мацаки простягаються далеко з-за меж суверенної української території і правової юрисдикції та спеціалізуються на захопленні виключно невідновлюваних цінностей і активів націй і народів, які передусім й належить ідентифікувати і боронити.

3. Необхідно діяти виходячи з того, що комбінації реальних, а не позірних перемог над системою зароджуються у сферах набагато вищих, ніж адміністративно-політичне і соціально-бізнесове регулювання, а саме там, де проходять вододіли між службою Нації, Державі, Людині — і прислужуванням міжнародним структурам наднаціонального управління населенням.

Саме за цими критеріями потрібно оцінювати програми майбутніх реформ та тих вітчизняних політичних і громадських лідерів, які виношують наміри або вже крокують на зміну збанкрутілим функціонерам поки що правлячих квазі-елітарних груп.

Post Scriptum

«Кожного разу, коли я отримую нове серце, ніби хвиля життя прокочується моїм тілом. Я відчуваю себе активним і жвавим», — вихвалявся 99-річний Девід Рокфеллер, ушосте на своєму земному шляху ставши володарем приживленого спеціалістами життєдайного органу. Зрештою, востаннє його мотор таки не витримав обрання Трампа.

Проте серце не мало для цієї людини узвичаєного серед простого люду сакрального значення, перетворившись на витратний біоматеріал, змінну китайську батарейку, що лишень забезпечувала функціонування потужного мозку для неухильного продовження замислених мега-проектів.

«Quod licet Iovi, non licet bovi» — нестаріюче гасло визначних правителів цього світу. На відміну від них, сучасні українські владці, посадовою, комерційною і особистісною інкарнацією яких за примхою долі став Петро Порошенко, мають затямити: у їх розпорядженні є тільки одне серце і лише одне життя, змінити які вони аж ніяк не в змозі.

Мета і спосіб витрачання цього ресурсу невдовзі дадуть підстави для історичного визначення — вдалося їм стати Юпітерами для власного Народу та його Держави чи прийшлося бути биками у чередах погоничів Всесвітнього Глобалізму.