Доброволець Михайло Шептуха: «У полоні всіх залякували розстрілом»

— Її мені надягла доня, перед тим, як я пішов у «Донбас», — Михайло Шептуха показує на темну стрічку, прив’язану до зап’ястя. — У доні було багато сліз. Дуже не хотіла відпускати тата на війну. Я попросив її придбати тасьму, подумки побажати мені те, чого вона хотіла і зав’язати її мені на зап’ясті. Стрічка була барвистою і мала орнамент вишиванки. Та кольорові нитки не витримали 5 років життя у окопах. Залишилися лише темна матерія.

Михайло Шептуха — виходець із Запоріжжя. Йому сорок шість. Доня — єдина рідна людина Михайла, яка знала про його фронтові плани. Він не сказав про свої наміри ні сестрам, ні батькові, ні тоді іще фактичній дружині Вікторії. Не хотів їх травмувати і слухати благання одуматися і залишитися вдома. За понад п’ять років бойового шляху він пізнав дуже багато. Спостерігав за зародженням добровольчого руху, бачив російських «іхтамнєтів», пройшовся «зеленим коридором» під Іловайськом, відчув на собі майже півтора місяці полону і потрапив у список «Трибуналу».

— Ось цей хрестик дав мені римо-католицький капелан. Точно такі отримали й інші «донбасівці». Священик, здається, прибув із самої Польщі в Курахове, перед нашим виходом до Іловайську. Цей хрестик пережив зі мною «зелений коридор», застінки донецького СБУ і став моїм оберегом. Тепер він зі мною завжди. У полоні сепари здирали хрестики з багатьох наших хлопців. Вважали нас зрадниками віри і недостойними християнами. На мій тільки зиркнули і не посміли навіть доторкнутися. Мабуть, Вищі Сили завадили. Цей хрестик надломився, але я його продовжую носити і досі.

Після полону Михайло пройшов невеличку реабілітацію і згодом повернувся на фронт. Зараз він боєць 61-ї окремої піхотної єгерської бригади. Свою війну планує закінчити разом із перемогою України. Про історію Михайла я дізналася від бійця 28 ОМБр і за сумісництвом мого чоловіка Олега Мудренка. Вони — разом стояли на позиціях під Мар’їнкою у 2018 і 2019 роках. Михайло погодився поділитися і з читачами i-ua.tv своїми спогадами про службу на Чорноморському флоті, Іловайськ та полон.

— Звідки у тебе з’явився патріотизм?

— Можу сказати елементарно: на базі радянських фільмах про Другу світову.

— Навіть так?

— Я зростав у Радянському Союзі. Мені дуже подобалося дивитися чорно-біле кіно, на кшталт «У бій ідуть лише «старі». Читав книги про партизанський рух у білоруських лісах, а також про бої за Севастополь, Сталінград і Одесу. Власне, мій патріотизм, виховався саме на військовій літературі та старих фільмах.

— Але ці фільми, мабуть, пропагували, що українці і росіяни — на віки браття. Утім, реалії виявилися іншими. Так званий «брат» розв’язав проти нас підступну гібридну війну.

— Ставлення росіян до нас — українців мені було зрозуміло давно. Ще з моменту моєї служби на Чорноморському флоті. На ЧФ я потрапив у 1992 році. Спочатку думав служитиму усі передбачені 3 роки. Але коли СРСР розпався, ситуація перегралася. З’явився наказ міністра оборони України, про те, що строк служби українців на Чорноморському флоті скорочується з трьох до двох років. Відповідно, дія цього документу ніяк не розповсюджувалася на росіян, які складали левову частку на ЧФ.

Ось тут, власне, і почалася дискримінація. Росіяни обурювалися, що нам менше служити. Активізувалися знущання та дідівщина. Вони нас не вважали за людей і ставилися, як до рабів. Принизити і відправити на тяжкі роботи українців та представників інших національностей було їхнє все. Кацапи знущалися з нас як тільки хотіли. Наприклад, українці частіше ходили в наряди. Бувало таке, що ти добу знаходишся на службі, маєш кілька відсипних годин, а потім знову йдеш в наряд. Бо бачте, кацап не хоче. В нього ніжка болить, або його комарик вкусив. А ти — хохол, мусиш йти. Інколи навіть могли побити. Але що було — те пройшло.

«Я Майдан у Києві трошки не розумів»

— Яким було твоє життя до війни?

— Працював у залізничній сфері. На Запорізькому електровозоремонтному заводі ми ремонтували пасажирські локомотиви. Коли були проблеми з зарплатами і підприємство стояло, шукав інші можливості для заробітку. Я працював на себе: займався будівництвом і ремонтував квартири та будинки. Інколи підробляв таксистом.

Відпустку, на початку 2014 року, провів у Енергодарі, в гостях у старшої сестри. У неї помер чоловік, і вона попросила допомогти їй з ремонтом. У цей час я через Інтернет активно стежив за подіями на Майдані. Додому планував повертатися наприкінці лютого. Але все змінилося, щойно у Києві з’явилися перші загиблі. Зібрав речі, поїхав до Запоріжжя і записався у місцеву самооборону.

- На Майдан виходив?

— Ні, цей момент я пропустив, бо знаходився у сестри. Скажімо так, я Майдан у Києві трошки не розумів.

— Чому?

— Не одразу зрозумів, чого хочуть люди. Спочатку на Майдан вийшла молодь, а я вже, грубо кажучи, — старий дід, який прожив життя і не втручався в її двіж. А ось побиття дітей мене зачепило за живе. Вирішив для себе, що після повернення з Енергодару піду у Запорізьку самооборону. У нас також був місцевий Майдан, і його жорстоко розігнала міліція. Саме тому, я притримувався тієї сторони, яка виступала проти свавілля тодішньої влади.

— Чим ти займався у Запорізькій самообороні?

— Всім. І на блокпости виїздив, і затримував молодиків, що поширювали сепарські листівки, і охороняв облдержадміністрацію. Усю свою роботу Запорізька самооборона виконувала сумісно з міліцією. Удень та вночі ми чергували на блокпостах, у нас стояли свої намети. Аби брати участь у самообороні мені доводилося прогулювати роботу. Я вважав догану від керівництва меншим злом, ніж пропуск чергування на блокпості. Звісно, я намагався колегам і керівництву пояснити ситуацію. Утім, мої слова не захистили мене від звільнення. Але я ні про що не жалкую. До того ж, у колективі склалися відносини, через які я працювати на заводі далі не міг.

- Твої колеги були ватниками?

— Відсотків на 70, так. На той момент вони не розуміли усього жаху, який міг статися у майбутньому.

— Ким були люди, які розносили сепарські листівки? Ідейними ватниками, чи заробітчанами?

— Серед них ми затримали лише двох ярих сепарів. У своїй більшості — це звичайні молоді хлопці, які відгукувалися на оголошення у стилі «потрібен розповсюджувач листівок». Ми вилучали у них матеріали та проводили роз’яснювальну роботу. Середньостатистичні розмови з розповсюджувачами «ватних» листівок мали приблизно такий зміст. «Ви читали, що там написано?» — запитували ми. — «Гроші заплатили — треба розповсюдити. Ми політикою не цікавимося. Нам воно сто років не треба». — «Ви розумієте, що за це можна отримати строк?» — «Так, ми молоді і недосвідчені. Відпустіть, ми більше не будемо».

— Як ти потрапив у батальйон «Донбас»?

— Усе відбулося дуже різко. До речі, одними з перших, хто приєднався до «Донбасу» із Запорізької самооборони став мій гарний друг Серго Зумбулідзе. Спочатку я хотів у ЗСУ, але у військкоматі мені відмовили. Комісари сказали таке: «Чоловіче, скільки тобі років?» — «Сорок» — «Сиди спокійно вдома і не переймайся». На момент початку війни я не був військовозобов’язаним. Виявився застарим. Тільки згодом з’явився наказ міністра оборони про те, що рядовий сержантський склад вважається військовозобов’язаним до 45 років.

— Скільки разів ти ходив до військкомату?

— Раз зайшов — і мені стало зрозуміло, що усім все по барабану. Махнув на військкомати рукою і почав шукати собі добробат через Інтернет. Тоді поширювалася інформація про батальйон Джохара Дудаєва. Зв’язався з ними і розпочав спілкування. Вони знаходилися в Україні, але перебували в процесі отримання офіційного статус воєнізованого підрозділу. Я чекав, коли вони оформлять документи та паралельно шукав інформацію про інші батальйони. Згодом я натрапив на «Донбас». Чесно кажучи, спочатку думав, що це — сепарський підрозділ.

— Насторожила назва?

— Скоріше, зображені на фотографіях люди в балаклавах. Коли я дізнався, що ці хлопці воюють за Україну, зібрав речі і поїхав до них. Це був кінець квітня — початок травня 2014 року.

«Серед „донбасівців“, які проходили інструктаж у Нових Петрівцях був найменший відсоток бойових втрат»

— Як тебе прийняли в «Донбасі»?

— Усе пройшло дуже добре. «Донбасівці» знаходилися у таборі «Дружба», на кордоні Дніпровської і Донецької областей. Я доїхав до потрібного місця траси і вийшов на перехресті, де стояли хлопці з «Дніпра-1». Іду собі в камуфляжі, з велетенським рюкзаком на плечах, а вони задають питання в стилі: «Ти куди путь тримаєш, добрий чоловіче». Відповідаю: «Їду в добровольчий батальйон, уже зтелефонувався». — «Ти до нас?». — «А ви хто?» — «Дніпро-1″. Приєднуйся!» — «Е ні. На мене вже чекають у «Донбасі». Вони показали напрям, де знаходилася база. Поки я йшов, мене підібрала машина засновника батальйону «Донбас». Доставивши до табору, відвели у корпус, взяли паспортні дані й поставили на оснащення та харчування.

У «Дружбі» ми провели тижнів зо два. Потім прийшли автобуси і відвезли нас у Нові Петрівці, під Київ. Як з’ясувалося, про наше навчання домовилися із міністерством внутрішніх справ. На базі, у Нових Петрівцях ми проходили перепідготовку у дуже крутих інструкторів. Науку війни нам викладали представники «Альфи» та іноземці. З тими хлопцями, які нічого не вміли, займалися більш ретельно. Інструктори їм, буквально, розжовували все, до найменших дрібниць. Ті, хто хоча б міг стріляти з автомату, освоювали тактику. Нам розказували і показували, як правильно стріляти і цілитися, звільняти заручників і навчали боям у лісистій місцевості. Підготовка продовжувалася протягом двох місяців. Завдяки нашим інструкторам, ми за короткий проміжок часу отримали багато якісних знань. Заняття проходили з ранку до вечора.

— Як робочий день?

— Довше. Рано вранці на нас очікував підйом. Добряче поснідавши, ми йшли на теоретичні заняття. Після обіду — закріплення теорії практикою та вогнева підготовка. О 17-й годині полігон закривався, а зброя здавалася. Після вечері поверталися на заняття. Вчили багато і аж до самого відбою. Зокрема, штудіювали бойові дії в темряві та сутінках. У такому режимі ми жили два місяці, зранку до вечора, 6 днів на тиждень. Єдиним нашим вихідним стала неділя. Ці заняття принесли велику користь. Бо якщо судити по втратам, станом на 2014 рік, то серед тих, хто проходив інструктаж у Нових Петрівцях був найменший відсоток бойових.

— Яким був твій перший бойовий вихід?

— Його бойовим назвати не можна. Це був Слов’янськ. Але безпосередньої участі у звільненні міста ми не брали. Радше, прикривали правий фланг 25 бригади, яка тоді штурмувала гіркінців, що відійшли зі свого блокпоста на Слов’янську ТЕС. Ми, буквально, пробули там добу і після відходу групи Гіркіна, поїхали на базу в Артемівськ. Звідти, власне, і відбувся наш перший нормальний бойовий вихід у Попасну.

— Чим запам’яталася Попасна?

— Нічим особливим. Там працювала артилерія. У місці, де ми блокували трасу, з тилу намагалися пробратися сепари, озброєні гранатометами і кулемета. Але їх вилазка закінчилася провалом. Ворожу групу вчасно помітила наша батальйонна розвідка. Після Попасної був Лисичанськ. Там у мене відбулася доволі цікава розмова з місцевою жителькою — жіночкою, на вигляд, років п’ятдесяти. Ця пані витворила реальну комедію.

— Що саме вона утнула?

— На другий день, після входу до Лисичанська, ми тримали перехрестя, яке знаходилося одразу за залізничним переїздом і очікували на ворожу атаку. А коли до нас приїхала машина з продуктами, почали потроху підходити місцеві мешканці. Питали хто ми і звідки. На той час, не у всіх з нас були шеврони «Донбасу». Але і наявність нашивки не завжди допомагала стати більш зрозумілими для місцевих. Що являє собою батальйон «Донбас», знали не всі. А раптом це — сепарський підрозділ? Ми заспокоювали людей, говорили, що підпорядковуємося Національній Гвардії України. Вони просили у нас поїсти, бо у багатьох з них були голодні діти та онуки. Нам стало місцевих шкода і ми вирішили кожному з них зібрати набір із найнеобхідніших продуктів.

По їжу до нас прийшло близько сорока осіб. Серед них — і вона. Підійшла і вбила нас своїм питанням на місці: «Нам тут расказивалі, што ви расстрєліваєтє за рускій язик» — «Вы — взрослая женщина, — відповідаю цій пані я. — У вас, наверное, есть дети и, возможно, даже внуки. Вы вообще себя слышите? Я на каком языке сейчас с вами разговариваю? А ребята, которые стоят рядом? По вашей логике, мы должны перестрелять друг друга, а потом убить вас? Держите пакетик с продуктами и накормите своих детей и внуков. Затем хорошенько подумайте, о чем вы со мной разговаривали». У цю мить в її голові, мабуть, закрилася мікросхема. Такої відповіді вона від нас точно не очікувала.

Але на цій розмові наші пригоди у Лисичанську не завершилися. Кров з носу потрібно було зайняти приватну квартиру, в одному з кількаповерхових будинків міста. Із бонусів — на випадок ворожої атаки зручна позиція для оборони перехрестя. Із мінусів — ми не застали господарів вдома. Хочеш чи ні, але нам довелося зламати замок від дверей.

Тітка Ольга та дядько Олександр повернулися тільки наступного дня. Мабуть, бійців «Донбасу», вони точно не очікували побачити у своєму помешканні. Олександр деякий час ходив насуплений і роздратований. Ми зламали його улюблені і викохані двері. А коли пояснили господарям ситуацію, вони заспокоїлися і зітхнули з полегшенням. Бо донбасівці в квартирі явно краще, ніж сепари.

Перекантувалися у помешканні ніч, на ранок зібралися і поїхали в інше місце. Наостанок, ми залишили тьоті Олі та дядькові Олександру продукти. На подвір’ї перед будинком у них був дитячий майданчик і невеличка літня кухня. Ольга не раз нам телефонувала і запрошувала на обід. У принципі, їхня квартира від нашого перебування не постраждала. За винятком, звісно красивих дверей. Ми з Ольгою та Олександром зафрендилися на «Facebook». Переписуємося у соціальній мережі і періодично зтелефоновуємося.

«Кадирівці» вирішили розважитися: поганяти хлопчика автоматними чергами"

Ольга і Олександр мають чудового онука Сашка. На момент нашого знайомства, хлопчик погано розмовляв і боявся людей у формі. Над появою фобії в малого «попрацювали» кадирівці. З розповідей місцевих мешканців, найманцям стало скучно й вони відправилися на пошуки розваг. Сашко, як раз тоді перебігав дорогу від сусідів додому і потрапив на очі окупантам. Ну вони й вирішили розважитися: поганяти малого автоматними чергами. Але на щастя, у хлопчика виявився гарний янгол-охоронець. Сашко повернувся додому з цілим тілом, але з психологічною травмою. Вороги не приховували свого подиву: «Ти сматрі какой шустрий. Ні адна пуля нє папала». Ми з хлопцями намагалися Сашка заспокоїти. Поводилися з ними максимально лагідно і обережно. Спочатку він нас боявся, а потім ми почали спілкуватися. Так Сашко став сином батальйону «Донбас».

— Як у Сашка справи зараз?

— Він — розумник і красень. Серйозно займається бальними танцями і перемагає на конкурсах.

— Що було після Лисичанську?

— Ми поїхали на базу в Курахове, яка розташовувалися чи то в профілакторії, чи то в санаторії. Скільки днів ми там знаходилися, я не пам’ятаю. Не рахував. Далі — спланована операція зі звільнення Іловайська.

Інформація про те, що ми йдемо на Іловайськ, з’явилася десь за тиждень. Командування сказало: «Хлопці, готуйтеся. Перевіряйте зброю та запасайтеся бойовими комплектами». Ми дістали мапу, глянули, що місто знаходиться далеченько і почали запасатися по повній. Мій бойовий комплект ледь не в чотири, чи в п’ять разів перевищував норму. Наприклад, магазинів до автомату Калашнікова у мене тільки заряджених було 10 штук. Плюс багато патронів і гранат. Запасалися жорстоко та серйозно.

— Яке вам дали бойове завдання?

— Зайти в Іловайськ і блокувати залізничний вузол. У операції брав участь не весь батальйон. Задіяли тільки мою першу штурмову роту. Звісно, «донбасівці» не єдині добровольці, яких відправили в Іловайськ. Окрім нас там знаходилися батальйони: «Дніпро-1», «Кривбас», «Шахтарськ», «Миротворець», «Азов», «Херсон», «Івано-Франківськ», «Світязь», а ще 93 ОМБр, 92 ОМБр та інші підрозділи ЗСУ.

Увесь шлях від Курахового до Іловайська ми пройшли тихо і спокійно. Без єдиного пострілу. Я не був присутній, коли «Донбас» заходив у приватний сектор. Заглухла одна з наших БМП. Вечоріло і моє відділення залишили на прикритті машини. Ми загнали беху в кукурудзу, а самі пролежали в кущах всю ніч на проліт. Уранці по нас приїхали хлопці на іншій БМП. Нашу машину таки вдалося завести і ми, нарешті, добралися до своїх.

Іловайськ можна було розділити на дві частини по лінії залізниці. Першу, з приватним сектором, контролювали ми. Другу, за залізницею, де знаходився центр міста і багатоповерхівки — ворог. Базу ми зробили у школі № 4. У якості об’єктів для оборони, зайняли невеличкі приватні будинки, розташовані поближче до залізниці. Ворога на підконтрольній нам частині міста не було. Звісно окупанти інколи влаштовували вилазки з гранатометами та нічні перестрілки. Території школи діставалося від «Градів» з Донецьку, а з частини міста по ту сторону залізниці працювали АГС, міномети, танки і 120-та арта.

Був цікавий момент, коли росіяни повісили на танк Т-72 Б3 український прапор і каталися за зеленкою. Ми спочатку не зрозуміли. Ніби за символікою свої, але танчиків у нас не було. Вони з’явилися тільки під Многопіллям. Вже згодом зрозуміли, що так росіяни намагалися розвідати ситуацію.

— Як ви потрапили до оточення?

— Іловайськ собою являє великий залізничний вузол, який і досі постачає в «ОРДЛо» російську техніку і боєприпаси. Окупанти дуже боялися, що ми захопимо другу частину міста. Це б дозволило нам взяти Донецьк у кільце і поставити крапку в існуванні «ДНР». У такому випадку, Донецьк, Луганськ, Горлівка та інші міста залишилися б без російської «гуманітарки». Паливо, техніка і боєприпаси, для них би скінчилися. А коли немає постачання ресурсів — немає і війни.

Невдовзі, через кордон України та Росії зайшли батальйонно-тактичні групи, які втричі перевищували сили нашого підрозділу в Іловайську. Спочатку ми потрапили у оперативне оточення, з якого могли прорватися. Ми вивозили ранених і підвозили боєприпаси. Потім було більш серйозне оточення.

— Чому не могли вийти з оточення?

— Не було наказу. Але й ми самі чудово розуміли, що Іловайськ залишати не можна. Він — стратегічний вузол і його треба утримувати. Зрештою, ми його утримували скільки могли. А коли ворог нас взяв у два кільця, ми зрозуміли, що без бою вивезти поранених не вдасться. Власне, тоді і почалися домовленості.

— Про зелений коридор?

— Так. У нас був наказ рухатися до селища Многопілля (Амвросіївський район Донецької області). Рано вранці, о 3-й, чи 4-й годині 29 серпня ми вийшли з під Іловайську. У Многопіллі добровольці та бійці ЗСУ сформували одну єдину колону. Але після переговорів з російськими офіцерами, її довелося розбити на дві окремі. Перша колона рухалася в сторону Агрономічного, а друга, в якій знаходилися бійці «Донбасу», у бік Червоносільського.

— Як ти потрапив у полон?

— Нас щільно обклали артилерією і танками. Деякі бійці зробили спробу вирватися з оточення. Хтось виходив по одинці, а хтось, групою по кілька осіб. Ми вирішили так: «або лягаємо всі, або ціною власного полону рятуємо наших поранених». Порадилися і зупинилися на другому варіанті. Командир росіян з позивним «Лис» дав слово офіцера передати на українську сторону наших поранених. Що, зрештою, він і зробив.

— А вас забрав у полон?

— Спочатку він казав: «Я передам раненых, а потом — вас». Мабуть, росіянам не сподобалися умови домовленостей, і ми «Лиса» більше не бачили. До нас прийшов інший офіцер. Він кричав, матюкався і обіцяв, що ми всі здохнемо. Наступного дня приїхали бойовики-сепарюги. Наші хлопці бачили, як вони передавали цьому офіцерові щось, на кшталт сумки. Отримавши передачку, він помахав руками у наш бік. Так стало зрозуміло, що нас обміняли сепарам на гроші. Нас завантажили на машини і відвезли у донецьке СБУ.

«Одному з наших добровольців зламали ребра під час допиту»

— Скільки ти знаходився у полоні бойовиків?

— Рахуй, з 1 вересня до 22 жовтня.

— Якими були умови утримання?

— Абсолютно ніяких. Ми жили у бомбосховищі, розташованому в підвалі. Хлопців із ЗСУ відвели на перший поверх. Пізніше, коли нам дозволили виходити на вулицю, ми з ними спілкувалися через вікно.

У бомбосховищі було сиро і холодно. Спали кому, як доведеться. У приміщенні знайшлися нари, але їх вистачало лише на кількох осіб. Використовували їх по черзі. Так кожен з нас міг хоча б інколи відпочити з відносним комфортом. Решта спали на підлозі, або, в кращому, випадку на стільцях. Була навіть каналізація. Але вона дуже швидко забилася і перестала працювати. З того моменту почалися проблеми з санітарією. Наступною ланкою цього вкрай неприємного ланцюжку могла стати дизентерії, я потім — смертність. Сепари вирішили не ризикувати і дозволили нашим хлопцям побудувати на подвір’ї вбиральню.

На щастя, у бомбосховищі виявився кран з водою, і ми не дуже переймалися спрагою. Однак він прослужив нам не дуже довго. Коли після чергового обстрілу перебило водопровід, довелося скористатися водою з резервів. На вигляд вона була чистою, але тухлою та огидною на смак. Я докликався сепарів і випросив у них пару пачок активованого вугілля. Наламав пігулки і зробив з них очисний фільтр для води. Всі потроху випили, і обійшлося без побічних ефектів.

Годували нас двічі на день. Давали або пшеничну кашу на воді, або перловку. Ні солі, ні інших спецій не приносили. У якості додатку — хліб. Давали одну єдину буханку на всіх 108 полонених «донбасівці». Намагалися її поділити як тільки могли. Різали на кубики і щипали на шматки. Каші також на всі роти не вистачало. Ложок і тарілок не було. У пригоді став плафон від лампочки. Я знайшов проводи, нержавейну виделку і зробив з неї кип’ятильник. Ми кип’ятили воду, розбавляли нею кашу і так більш-менш наїдалися усі. Тим не менш, наше харчування якісним від того не стало, і в хлопців почалися проблеми зі шлунком. Випросили таку сяку медичну допомогу. А в працівників їдальні, які приносили їжу — трохи цукру та заварки. І вони пішли нам на зустріч. Відкривали каструлю з кашею — а там цукор і пакетик чаю.

— Чи надавали вам медичну допомогу, після передачі бойовикам?

— Хлопці з подряпинами отримали йод та зеленку. Одному з наших добровольців зламали ребра під час допиту. Його возили у лікарню на рентген. Медики вмовили бойовиків розбавити його харчування бульйоном та салатами. В іншому випадку, він міг просто померти. А ось загибель донбасівців у полоні точно була не в інтересах сепарів.

— Звідки у них така милість?

— На скільки я зрозумів із допитів, ми для них були живою рекламою. Мовляв дивіться, славетний «Донбас», який прогримів на всю Україну полонила «Спарта». Хоча не вони нас брали в полон. Коли ми здавалися росіянам, ні «Спарти», ні «Мотороли» там не було і близько.

Крім «Спарти» нас хотіли викупити козаки. Вони почали емоційно доводити росіянам, що ми — їхні і нас потрібно віддати. Та вочевидь, розмова пройшла невдало. Потім ці козаки тікали від автоматних черг росіян.

«Сепари навіть намагалися мене завербувати«

— Про що у тебе питали на допиті?

— Хто я, де служив і на якій посаді знаходився. Одного разу виводили на розстріл. Сказали: «зараз ми будемо тебе вбивати», мордою повернули до стіни і над головою зробили постріл. Але, якби вони мене хотіли вбити, вже б сто разів позбавили життя без будь-яких попереджень. А так, виводили подихати свіжим повітрям. Сепари навіть намагалися мене завербувати, говорили: «Вийди з нашими пацанами на передову, у район ДАПу. Ми дамо вам боєприпаси та зброю. Проведете в окопах добу, і потім ми вас відпустимо додому».

— Тобто, вони хотіли, щоб ти стріляв по українцям?

— Так. Запропонували повернутися у підвал і набрати з інших полонених донбасівців взвод. Я намагався подіяти на їх здоровий глузд. «Я — командир відділення і взводом керувати не можу. До того ж, я — рядовий. Як може керувати відділенням звичайний солдат? Думаю, і наші хлопці відмовляться» — «Ну тагда ми вас расстрєляєм» — «Хочете, розстрілюйте» — «А ти нє баішся?» — «А чого мені боятися? Я без зброї з вами розмовляти на рівних не можу». Звісно, що ніякого розстрілу не було, і мене просто повернули назад до підвалу. Як з’ясувалося пізніше, сепари намагалися завербувати не тільки мене. Керувати взводом пропонували і покійному «Сармату» з Бердянська. Але всі їхні спроби виявилися безрезультатними.

- Коли тебе вперше відвели на допити?

— Через тиждень після взяття в полон. Ще в Червоносільському я зателефонував своїй теперішній дружині і сказав їй: «Якщо я за тиждень від мене не буде дзвінка — забудь, поховай і живи своїм життям». Рівно за тиждень мене викликали на допит, і я зміг поговорити з Вікторією. Розповів їй, що ми усі цілі, але в полоні і попросив її передати це родичам інших «донбасівців».

— Чи возили тебе на роботи?

— Так, в штаб «ДНР». Працював у галузі електрики та сантехники, чинив крани. Під час робіт я познайомився з людиною, яка мене, так би мовити, охороняла. Він виявився дуже віруючим, його сім’я — чи то баптисти, чи то інші протестанти. Він давав свою мобілку і дозволяв мені телефонувати рідним. Тільки просив, аби ніхто про це: не дізнався «Те, що я зі зброєю ходжу — це одне. Але я не хотів війни. Мені вона здається огидною і незрозумілою». Свою співпрацю з бойовиками мій охоронець пояснював «відсутністю виходу». Та щоб там в нього не було, завдяки йому я міг телефонувати додому. Перераховував прізвища всіх полонених і просив рідних переповісти їх родичам інших хлопців. Казав: «Так, нас б’ють. Так, нас погано годують. Але ми всі живі та здорові».

- Тебе били?

— Били практично всіх. Розумієш, вони для кожного підбирали свої методи впливу. На когось намагалися тиснути за допомогою психологічних маніпуляцій. Фізично міцних лупцювали. Наприклад, «Яцик» — командир мого взводу, повернувся з допиту зі спиною чорного кольору. Знаряддям тортур став звичайнісінький шнур від системного блоку. Ще одного нашого бійця побили настільки, що через защемлення нерву паралізувало нижню частину його тіла.

— А інших лякали розстрілами?

— Розстрілами лякали абсолютно всіх, кого водили на допит. Було таке, що маніпулювали на безпеці сім’ї. Мені показали фото доньки, яку я ніколи не бачив. Її сфотографували, коли вона з рюкзаком йшла до школи. Ні моя дружина, ні мама дівчинки, з якою я перебуваю в розлученні, цю світлину не робили.

— І що від тебе хотіли отримати в обмін на безпеку дитини?

— Співробітництво. Навіть пропонували майорську посаду. «З рядового в майори?» — перепитав я. — «Так у нас всьо просто. Для начала станєшь комендантом, ілі совхозом, а патом дадім тєбє рукавадить какім-та подраздєлєнієм. І вабщє, давай пєрєвазі к нам сваю жену» — «Так це треба з нею поговорити. Вона ж повинна зібрати речі» — «Так давай, гаварі!» — «Та спочатку треба їй подзвонити» — «А ват ето уж нєт. Пазванить ми тєбє нє дадім. Ета спєціальноє разрєшеніє нада брать» — «Як тоді ти мене збираєшся влаштувати майором? Я без дружини не зможу» — «Так ми тєбє другую найдєм» — «Ні, мені інша не треба». У полоні бувало різне…

Одного разу, під час робіт у штабі «ДНР» мав розмову з дідом. Він мені чимось нагадував пані з Лисичанська. Наш діалог виявився приблизно таким: «А че ти сюда пріпєрся с Западнай Украіни?» — вирішив у мене поцікавитися дідусь. «Слышишь, дед? А ты откуда сам?» — «Я са Снежнова» — «А какого перца ты делаешт в Донецке?» — «Ето моя зємля» — «Так Донецк — это Украина, как и Снежное» — «Чево ти сюда пріпєрся с Западнай Украіни? «- «Так кто тебе сказал, что я с Западной Украины?» — «А откуда?» — «Из Запорожья, 200 км от сюда». Він сидить такий і дивиться на мене широко розплющеними очима.

— Як тебе звільнили?

— Звільненням окремих осіб займалися волонтери. Особисто мене визволив один із засновників Запорізької самооборони Сергій Тіунов. Крім мене він допоміг повернутися й іншим хлопцям із нашої області. В сумі нас було 5 осіб. На обмін Сергій привіз одного молодого сепара та пораненого цивільного діда. Дід, здається, мав поранену ногу, бо лежав на носилках.

— Тебе відвезли додому?

— Не одразу. Я попросив у хлопців, щоб мене доставили у відділення контррозвідки, або СБУ. Я виконував роботи у штабі «ДНР» і мав цікаву інфу. Зокрема, знав місцезнаходження ворожих найманців і техніки. По дорозі додому я зустрівся з нашим контррозвідником і розповів всю інформацію, якою володів.

— Мабуть, після повернення з полону ти пройшов невеличку реабілітацію.

— Так, в обласній лікарні Запоріжжя. А вже у серпні 2015 року прийшов у військкомат на мобілізацію.

— Де ти служив?

— У 37-му окремому мотопіхотному батальйоні, командиром відділення 1-ї штурмової роти. Це були 2015 та 2016 роки. Після закінчення служби уклав контракт з 61-ю окремою піхотною бригадою.

— У яких містах ти був після Іловайська?

— На службі в 37-му баті стояв у Чермалику та Новоселівці. У 61-й бринаді — під Мар’їнкою. А що цікавого? Війна є війна. Бліндажі, окопи, обстріли. Коли були під Мар’їнкою, вночі заходили в зеленку, залягали на край насаджень, замасковувалися і лежали. Навколо холодна зима, а ніч несніжна і зоряна. Чекали на сепарську ДРГ. Думали, що прийдуть, але вони злякалися.

— Як тебе відпустила дружина на фронт?

— Ми тоді трохи посварилися, і я нічого Вікторії не розповідав. Так само вчинив і по відношенню до батька та сестер. Я твердо вирішив захищати Батьківщину і не хотів мати з боку рідних жодних моральних перешкод. А то сестричка зателефонує і скаже: «Михайлику, там можуть вбити. Ми ж потім плакати будемо…». Про те, що я пішов воювати, рідні дізналися за кілька днів до відправки у сектор.

А з Вікторією ми помирилися. 1 вересня минуло 10 років, як ми почали жити у фактичному шлюбі. Я не поспішав вести її до РАЦСу, бо оберігав свою кохану від долі вдови Зараз їй двадцять вісім. Вона ще молода. Утім, Віка виявилася дуже цілеспрямованою дівчинкою. Її наполегливість взяла гору над моєю раціональністю. Я подумав: «Ну що з тобою робити? Ти вийдеш за мене заміж?». І 5 вересня 2017 року ми офіційно стали чоловіком і дружиною.

— Яке у тебе хобі?

— Дуже подобається динамічна стрільба. Зрештою, мені багато чого подобається. Наприклад, татуювання. Можу робити і товаришам, і собі.

— Яка в тебе мрія?

— Побудувати будинок з басейном і завести невеличке господарство. Це — на найближче майбутнє. А найзаповітніша мрія, мабуть, — перемога України. Я не заспокоюся, поки не закінчиться війна і буду боротися до останнього.