Денис Гаврюшин. Коли в бій ідуть інтелігенти

Денис Гаврюшин пішов на фронт прямо з мітингу в Дніпрі проти «Рускай вєсни» …

Май мужність користуватися своїм розумом.

Іммануїл Кант

Винесені в епіграф слова родоначальника німецької класичної філософії записав на обкладинці свого студентського конспекту боєць 25-ї повітрянодесантної бригади Денис Гаврюшин. Ці слова стали одним з життєвих девізів хлопця.

— Денис дуже багато читав. Він робив завжди власні висновки і не користувався шаблонними розжованими поясненнями, — розповідає мама Дениса Ольга Володимирівна. Вона показує університетські конспекти сина, акуратно списані красивим почерком із завитками і прикрашені малюнками на полях.

-А ось ще одна цитата, яка могла б дати Денисові характеристику: «Лише той гідний права і свободи, хто кожен день готовий йти за них на бій». Її син виписав з «Фауста» Вольфганга Гете. Він не просто пішов боротися за право і свободу України, а віддав за них своє життя в бою під Жданівкою 17 серпня 2014 р.

— Син загинув у 30 років, — поділилася горем Ольга Володимирівна.

Вона проводить екскурсію в кімнаті Дениса. Тут все нагадує про її господаря: на дивані висить військовий прапор 25-ї повітрянодесантної бригади і лежать його бійцівський рюкзак і кепка.

— Тут стоять гільзи, які син привіз як сувеніри, коли ненадовго приїжджав у відпустку, — показує вона на поличку, що висить над письмовим столом Дениса. — Ось його фотографії з війни, а з цим чорним портфелем син ходив на роботу. А ще ось грамота про те, що він закінчив курси по Цигун: Денис займався медитаціями, — згадує Ольга Володимирівна.

— Знаєте, я дуже не люблю спекуляцій в стилі «діди воювали». У Дениса і його брата Олега у Другій світовій брали участь два діда…

Потім ми йдемо в іншу кімнату. На її стіні висить величезний плакат з ватману, обклеєний фотографіями. На ньому можна побачити яхти, літаки, повітряну кулю, красивих дівчат, будинок, мольберт, скрипку, дітей та багато іншого. Так виглядає дошка бажань загиблого Героя.

— Він прочитав, що якщо хочеш чогось попросити у Всесвіту і візуалізувати, воно неодмінно прийде в життя. Та життя Дениса виявилася дуже коротким. На жаль, він реалізував далеко не все. І на плакаті залишилося багато білих плям, незаповнених фотографіями. Основні його цілі — заробляти достатньо своєю працею, щоб подорожувати і жити в комфорті. Він хотів красивий будинок і сад, мріяв кататися на катамарані і літати на повітряній кулі, сподівався одружитися, створити велику сім’ю, ростити дітей.

В його очах користувалися авторитетом люди, які під час суперечки могли переконати його в своїй правоті, спростовуючи його аргументи. Денис погоджувався з точкою зору опонента, якщо йому грамотно доводили, що його думка неправильна. Це позиція по-справжньому сильної і впевненої в своїх знаннях людини. Недарма на дошці бажань Дениса наклеєні і фотографії його кумирів в сфері бізнесу. У кімнаті, де ми зараз знаходимося, Денис жив в дитинстві з братом, — розповіла Ольга Володимирівна.

Ми залишаємо кімнату з дошкою бажань та вирушаємо в вітальню.

— Коли синові було 6 місяців, двоюрідний дідусь підняв його на руки і сказав: «Який козак! Виросте — захисником нашим буде». Ці слова виявилися пророчими, — згадує Ольга Володимирівна. — У дитинстві Денис був допитливим і активним хлопчиком. Вони з братом будували будиночки на деревах і розігрували справжні баталії — весь наш двір перерили окопами.

Такий інтерес до ігор на військову тематику був пов’язаний з тим, що тато хлопчиків працював в міліції. Одного разу він подарував Денису офіцерський кашкет і ремінь. З цим ременем він був на війні. Та й я виховувала своїх синів, як справжніх чоловіків, говорила їм: «Ви — мої орли, мої крила».

Денис ще з дитинства був самодостатнім, він не потребував, щоб його розважали. Коли йому давали конструктор, міг його збирати годинами. А ще він любив малювати нічне місто. У школі великих досягнень у нього не було. Після 9 класу вступив до Дніпропетровського технікуму автоматики і телемеханіки, провчився там 4 роки, потім — на юридичному факультеті Дніпропетровського Національного університету імені Олеся Гончара.

—  Чому він обрав саме цю спеціальність? — цікавлюся я.

— Напевно, слідував сімейної традиції, — пояснює Ольга Володимирівна. —  Його тато мав юридичну освіту, мій батько працював адвокатом, мій дід теж закінчив львівський юрфак, хоча був священиком.

Маючи вищу юридичну освіту, він мріяв отримати ще одну на базі Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. А юристом Денис став, щоб можна було усвідомлено працювати в інших професіях. В університеті навчався із задоволенням, дуже любив слухати лекції викладача філософії Людмили Олегівни Кострюкової. Пройшов навчання і на військовій кафедрі, був командиром взводу. Як розповідали хлопці, Денис вже тоді говорив: «Якщо доведеться захищати Україну, я це зроблю». Він сказав це у відповідь на фразу одного з викладачів, який заявив, що в разі війни з Росією піде у відставку.

Першим робочим місцем Дениса стала посад юриста консультанта на Шинному заводі, а другим — юриста консультанта в АТП. Однак його не влаштовували умови роботи і специфіка: він хотів бути незалежним, розпоряджатися власним часом самостійно. В результаті син відкрив приватне підприємство з надання юридичних послуг. У місті, де дуже багато юристів, знайти клієнтів непросто, але до Дениса завжди приходили люди.

—  А ким мріяв стати в дитинстві? — запитала я.

—  Коли син закінчував університет, він говорив, що хоче «побудувати свій розумний і красивий будинок». Він працював над цим, збереглося багато замальовок домівки його мрії. Щоб втілити задумане в життя, син займався оформленням земельної ділянки в Діївці, цікавився садівництвом. На нашій дачі росте 20 дерев, посаджених його руками.

— Думаю, на цьому захоплення Дениса не закінчуються.

—  Саме так. Ще одним його хобі була фотографія. Їде на роботу, бачить красивий Дніпро, дістає фотоапарат і знімає. На нашому комп’ютері збереглося безліч видів Дніпра: в сонячну погоду, в похмуру, з веселкою.

Денис просто обожнював подорожувати. Коли не виходило відправитися далеко, з другом Сашком їздив на велосипеді по околицях Дніпра.

З протилежною статтю у Дениса проблем не було. Перше кохання з’явилася в університеті, а друге — вже в більш зрілому віці. Напевно, найщасливішою періодом його життя був 2011 р: Новий рік зустрічав зі своєю коханою в Стокгольмі і в тому ж році подорожував з нею по Європі: Краків, Париж, Рим і Венеція. Вони свою відпустку планували заздалегідь, за півроку через Інтернет замовляли місця в готелі і квитки на літак. Потрібно сказати, вони не відчували себе за кордоном провінціалами. Не можу стверджувати, що вони добре володіли англійською, але порозумітися могли. Думаю, їх покоління — те, яке може жити вільно, як і всі європейці.

Денис по життю себе випробовував, неначе до чогось готувався. І відпочинок у нього теж був з адреналіном. У 2003 р. він записався на парашутні курси, правда, стрибнув з п’ятого разу. Заважали якісь обставини. В цьому ж році в Криму разом з компанією він спустився до найглибшої печери «Дружба». Там вони провели добу.

— Напевно, він брав участь в Революції гідності?

— Денис мав активну позицію. У 2004 р. ходив на Помаранчевий Майдан в Дніпрі, на президентських виборах працював спостерігачем. Та діями нової влади був розчарований. Ми, напевно, всі налаштовані на швидкий результат. Зробили рух — і хочемо, щоб одразу все стало ідеальним, але так не буває.

У 2013 р. співчував Революції гідності, але на мітинги виходив рідко. Ще до розстрілів на Майдані розумів, що влада Януковича без крові не піде.

Коли в Дніпрі виникла загроза «російської весни», ми з ним стояли біля Дніпропетровської облдержадмністрації. Звідти багато хлопців колоною вирушили до військкомату, серед них був і Денис. Він написав заяву про готовність захищати країну. Правда, він і так був військовозобов’язаним, ще в 2012 р. вступив в резерв 25-ї бригади. Денис, зазвичай, не любив, коли їм хтось керував, але коли треба було боронити Україну, він сказав: «Мам, я уникав, щоб мною хтось керував, але тепер перебуваю в тій ситуації, коли за мене вирішують згори».

— Чому пішов саме 25-ту бригаду?

— Його приваблювала романтика десанту. Вже 11 березня 2014 року він був на зборах підрозділу в Гвардійському (Новомосковський район Дніпропетровської області — ред.), А 20 березня його призначили заступником командира роти з особового складу, з огляду на його юридичну освіту. Через місяць після підготовки вони виїхали на бойове завдання в Слов’янськ. Потім, протягом місяця Денис і його побратими перебували в оточеному аеропорту Краматорська і брали участь у визволенні міста. Він ніколи не ділився даними про своє місцезнаходження. Коли я сказала, що Краматорськ звільнений, він відповів: «Це інформація лише для тебе: ми в Краматорську».

Син справлявся з обов’язками, прекрасно знаходив спільну мову з усіма. По життю він непитущий, проводив виховні бесіди з бійцями роти, щоб вони не пили і не курили.

У відпустку приїжджав двічі: в кінці квітня, коли привозив поранених, і в липні, усього на 5 днів. Це було диво. Пам’ятаю, їздила до церкви 12 липня, молилася про спасіння його життя. У цю ж ніч він повернувся додому, але їм дали тільки 5 вільних днів. І це після кількох місяців служби! Я вважаю, це дуже несправедливо по відношенню до наших військових, адже вони виснажуються і нервово, і фізично. Вони ж не в казармах, а в полях жили, з харчуванням були складності. Я неодноразово зверталася на «гарячу лінію» Міністерства оборони і Уряду через погане забезпечення. Відповіді були ні про що.

Коли він повернувся з відпустки, їх почали задіяти в важливих операціях. Я цього не знала. Вони виїхали в Дебальцеве. Звідти їх переправляли вертольотом на інші бойові завдання. Одне з них — оборона Саур-Могили. Потім вони були в кількох населених пунктах, де проводилась зачистка. Тоді йшли переговори про мирні угоди, сподівалися, що війна скоро закінчиться.

15 серпня йшли бої, і я дізналася, що під Вуглегірськом загинуло дуже багато його товаришів по службі. Запитала: «Гинуть ваші?» — він відповів: «Так, мама, наші». Я просила сина: «Ховайся, коли стріляють». Він заспокоював, що це далеко. Та насправді був у вирі подій. Батькові він розповів, як все є насправді. Чоловік мені говорить: «Оля, біжи до церкви». Я сподівалася, що у Дениса буде потужний захист, адже його прадід — священик. Та, мабуть, Бог вирішив інакше.

— Коли зник зв’язок з Денисом?

— Об 11 годині ранку 17 серпня 2014 р. він дзвонить і каже: «Мама, нам розмовляти не можна, якщо буде все нормально, я тобі вранці 18 числа передзвоню». Відповідаю: «Якщо буде все нормально, 17 передзвони». 17 серпня дзвінка не було, я намагалася зв’язатися, телефонувала і 18, але відповіді так і не дочекалася. Взагалі, він відповідав не одразу, а дзвінок від нього міг прийти через 23 години.

Він мене не балував інформацією, я розуміла, що йде війна і не завжди є можливість поговорити. Адже по телефону можна вирахувати, де знаходяться люди, а якщо багато солдатів розмовляють одночасно, то дуже просто організувати обстріл.

16 і 17 серпня бійці 25-ї бригади виконували завдання по зачистці Жданівки (місто обласного значення в Донецькій області, контролюється так званою «ДНР» — ред.). Десантники втомилися. Вони успішно провели зачистку, за день окопувалися 3 рази, при тому, що на вулиці 30 градусів. У післяобідній час вирушили в спостереження. Незабаром почався обстріл і 12 осіб загинуло. Денис і його п’ятеро побратимів на той момент знаходилися в бойовій машині, їх відправили на охорону одного з перехресть. Ворожий «Град» потрапив прямо в їх бойову машину.

Четверо хлопців загинуло. Серед них був і син. Двом його побратимам вдалося вижити, один з них втратив око. У той день було багато поранених. Вони на місці бою пролежали добу, їх доставили в Артемівськ тільки 18 серпня у другу половину дня.

Звістка про смерть сина прийшло 19 серпня, на свято Спаса. Не могла повірити, питала: «А де тіло?» Сказали, що скоро привезуть. Дениса привезли в ніч на 20 серпня. Тоді додому повернулося багато загиблих.

На похоронах я не плакала, але була в якомусь ступорі. До сих пір не вірю, що його немає. Думаю, душа існує, він десь поруч.

Дуже багато речей про свого сина мама дізналася від його друзів вже після його загибелі.

— Денис ніколи не скаржився. Він часто повторював: «Мам, чим я хочу з тобою поділитися, тим і поділюся». Він, звичайно, любив свою сім’ю і цікавився нашим життям. Хрестив п’ятьох дітей, своїх у нього не було (На дошці бажань є фотографія з п’ятьма малюками — ред.).

Уже після загибелі я знайшла в його зошитах записаний сон. Він бачив себе в сутичці зі злом: то дівчину захищає якусь, то свого брата Олега. Пише: «Я зрозумів, що борюся з якоюсь силою, і бачу себе спецназівцем». Мабуть, Бог йому приготував долю воїна. Кажуть, ми ростемо, долаючи себе. Напевно, Денис вирішив, що повинен пройти через цю війну тому, що не зможе себе поважати, — поділилася Ольга Володимирівна.

Тим часом додому повернувся молодший брат Дениса, Олег.

— У вас була конкуренція, яка зазвичай існує між старшими і молодшими дітьми? — цікавлюся я.

— Хіба що до 10 років. Я молодше Дениса на два роки, у нас були чудові стосунки. Про брата можу сказати, що це — дуже мудра, цікава, начитана людина. Якщо потрібно, давав мені юридичні поради. Виховання наших батьків, особливо матері, зробило з нас патріотів України. Денис воював за країну, а не за владу. Мама нас привчила і до порядку, ми навіть зайвий фантик не викидували на вулиці. Я до сих пір за цим стежу, — сказав Олег.

— Колись Денис влаштував прибирання будинку. Він записав у зошит, де що лежить, — додала Ольга Володимирівна.

— Денис ніколи не стояв на одному місці, намагався самовдосконалюватися, — продовжує Олег. —  Кожен день він виділяв собі час для читання. Спочатку змушував себе, але потім швидко взяв це за звичку. Вивчив багато релігій. Ми з ним із задоволенням спілкувалися на тему буддизму і сенсу життя. Він вірив у Бога, але не в канони або якісь рамки. Ще ми цікавилися йогою і феншуєм. Брат вів здоровий спосіб життя і дуже любив пробувати нове. У харчуванні перейшов на вегетаріанство. Шукав себе в спорті, займався рукопашним боєм, боксом, плаванням, — поділився Олег.

Ольга Володимирівна дістала коробочки з нагородами сина. Дениса нагородили за особисту мужність і героїзм, проявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі орденом Богдана Хмельницького 3 ступеня. Посмертно присвоїли звання старшого лейтенанта. Нагороду вручили в грудні 2014 року на зборах сімей загиблих в Новомосковську.

—  Ми — матері, дружини, доньки та сестри Героїв — зрозуміли, що в біді не самотні і переживаємо однакові почуття. Ми вже тоді називали себе членами сімей Героїв. Вирости в мирний час і мати сміливість захищати свою країну — дано не кожному. Дивуюся людям, які звуть в Україну окупантів, адже виросло покоління, яке народилося у вільній країні!

Денис отримав нагрудний знак «За оборону Саур-Могили» і нагороду «За вірну службу Дніпропетровському Національному університету» посмертно. У виші, завдяки старанням Людмили Кострюкової, відкрили стенд з фотографіями студентів і співробітників навчального закладу, які віддали життя за Україну. На жаль, він поповнюється новими іменами і портретами.

… Мама Дениса Гаврюшина показувала великий альбом з його фотографіями. Найбільше мені запам’яталася та, де він зображений під час туристичного походу.

—  Вітер йому дме в обличчя, він йде проти вітру. Ось так він і по життю йшов, — пояснила Ольга Володимирівна.

«Лица» 2016 р.

Від авторки

Юрист, інтелігент, мандрівник і розумник. Доля милостиво його наділила різноманіттям талантів. Та разом з тим і поклала на нього аж занадто велику ношу. Тягарем у життя. Йому судилося стати у двобій з московською нечистою силою. А у тому двобої йому була вготована дорога в один кінець. Він світлий і зветься раєм. Ціною власного життя Денис освітив майбутнє нам, знаючим, що таке війна з просторів Інтернету. Ми маємо це пам’ятати і шанувати своїх Героїв.