Олена ЛОДЗИНСЬКА: «Наша мета — нести пам’ять про борців за Незалежність»

В експозиції представлено мистецькі твори талановитих і самобутніх художників, зразки самвидаву, тематична бібліотека (українські та зарубіжні видання), рукописи, унікальні фотографії та документи, особисті речі шістдесятників. Колекція нараховує до 30-ти тисяч предметів музейного значення. Нещодавно музей відзначив своє п’ятиріччя.

Сьогодні наш співрозмовник виконуюча обов’язків завідувачки музею Олена Лодзинська.

— Як створювали Ваш музей?

— Ідея створення музею належала Надії Світличній, відомій правозахисниці, колишньому в’язню брежнєвських концтаборів (4 роки відбула у таборах, після чого емігрувала за кордон). Коли вона на початку 90-х років приїхала в Україну і зустрілася зі своїми побратимами-шістдесятниками, то сказала, що пам’ять про цих людей, їхній творчий доробок, їхні ідеї треба зберегти для майбутніх поколінь. Потрібно створити музей, бо українське шістдесятництво об’єднало яскравих особистостей: літераторів, театральних діячів, художників.

Почали збирати архіви, формувати фонди майбутнього музею. 1997 року громадський рух шістдесятників став громадською організацією з однойменною назвою. Її очолив Микола Плахотнюк, товариш Надії Світличної. Він навіть відвідав її в Америці. М. Плахотнюк — колишній політв’язень, активний шістдесятник, випускник Київського медичного інституту, науковець, цікавився медичною наукою, активно працював у Клубі творчої молоді.

Арешти 1965 року обійшли Надію Світличну і Миколу Плахотнюка, та 12 січня 1972 року заарештували й їх.

У Миколи Григоровича доля була трагічнішою, ніж у його товаришів. Опинитися у таборі ще не означало втратити все. Бо в таборі були друзі, люди таких самих поглядів, які в умовах страшного табірного режиму лишалися собою, спілкувалися і доносили свою думку за ґрати. Вважалося, що вони сидять у малій зоні, а Радянський Союз — це велика зона. І значної різниці немає. Навіть за дротом можна почуватися внутрішньо вільнішим, бо вже немає чого боятися, вже можна говорити відверто про те, що думаєш. А ті, хто лишився на так званій волі, великій в’язниці, аби не потрапити за ґрати, нерідко ламали себе. Хтось пристосовувався, хтось ішов у підпілля. Ліна Костенко, приміром, замовкла на цей страшний період репресій.

А Микола Григорович потрапив із наказу КДБ до психіатричної тюрми. Спочатку це була Дніпропетровська СПЛ, потім Казанська. Згодом його перевели в «психушку» загального типу в місті Сміла. Тут був простіший режим і дозволяли побачення. Перед від’їздом із СРСР його відвідала Надія Світлична. Він і не сподівався, що ще з нею зустрінеться. Але незалежність дала Надії Світличній можливість повернутися в Україну й думати про створення музею.

Микола Григорович відбув 12 років ув’язнення. Після 9 років «психушки», ще 3 роки перебував за сфабрикованою справою в кримінальному таборі. Після повернення, відновивши свій статус, кілька років працював лікарем. Після цього збирав фонди для майбутнього музею.

Надія Світлична заповіла Музею шістдесятництва весь свій архів: тисячі документів, фотографій, альбоми, мистецькі твори (кераміка Севрук, картини Заливахи), архіви інших шістдесятників, колекції самвидаву, літературні твори. Все це приносили до Миколи Григоровича.

Спочатку фонди майбутнього музею зберігали в хаті Леоніди Світличної. Після її смерті цією хатою опікувався Микола Горбаль. Інша частина фондів — у Покровській церкві на Подолі. А також в абсолютно непристосованих для зберігання музейних предметів приміщеннях школи імені В’ячеслава Чорновола, НДІ буряківництва тощо.

Потім громадську організацію прихистив Євген Пронюк у Всеукраїнському товаристві політв’язнів і репресованих. Вони мали непоганий будиночок на Подолі, і там Євген Пронюк виділив дві кімнатки для громадської організації «Музей шістдесятництва». Було місце, де могли зібратися і провести збори члени громадської організації. Там розставили частину бібліотеки, розвісили частину картин. У цій світлиці провели багато заходів: літературні та творчі вечори, зустрічі з героями, працювала дитяча світлиця, відбувалися художні виставки. Так, наприклад, у Політехнічному інституті є картинна галерея імені Веніаміна Кушніра. Вона невеличка, але тут можна було виставляти картини з музею.

Громадська організація постійно зверталася до влади Києва щодо офіційного відкриття державного Музею шістдесятництва. Звісно, це питання тягне за собою фінансування, виділення штату, приміщення. Щодо приміщення, Народний рух України пообіцяв його виділити. Це було занедбане підвальне (цокольне) приміщення з голими стінами. Зробити ремонт власними силами ні Народний рух України, ні громадська організація жодної можливості не мали. Через депутатський корпус — Івана Драча, Леся Танюка, Михайла Косіва, Богдана Гориня намагалися вирішити це питання. За часів президентства Віктора Ющенка було три укази щодо відкриття музею. Але цих указів ніхто не виконував.

Здавалося, що втрачено будь-яку надію, адже при владі вже був Віктор Янукович, а все українське нівелювали. Раптом голова КМДА Олександр Попов, думаючи про наступні вибори, почав загравати з київською інтелігенцією. І запропонував варіант відкриття філії Музею історії міста Києва — Музею шістдесятництва. І депутати погодилися, що це була реальна на той час пропозиція. Якщо місто дає кошти на ремонт приміщення на вул. Гончара, 33, то потрібно хапатися за цю можливість.

Це не зовсім влаштовувало громадську організацію, тому що статус філії Музею історії міста Києва не відповідає тематиці музею. Шістдесятництво — поняття загальноукраїнське, а коли з’явилося, то було навіть загальносоюзним. Адже шістдесятники були по всьому Радянському Союзу. А Музей історії Києва — це поняття значно вужче.

Наш музей має матеріали з усієї України і не є суто київським за тематикою. Але для нас це була єдина можливість офіційно відкрити музей, і ми нею скористалися. Музей відкрили 22 серпня 2012 року.

— Яку мету ставить перед собою музей?

— Наша мета — нести пам’ять про борців за незалежність України. Висвітлюємо період історії від 50-х років до Незалежності. Бо ті люди, які постали під час «хрущовської відлиги» ніколи не змінювали поглядів. Вони боролися попри репресій 60-х, 70-х, 80-х років, і надалі лишаються соціально й політично активними, попри на вік і хвороби.

— Що вдалося зробити за п’ять років?

— Експозиція лишилася та сама, але значно доповнилася. Ми отримали архів Надії Світличної з Америки, а це сотні ящиків. Крім цього щороку фонди поповнюються новими надходженнями.

Тематичні виставки змінюються щомісяця. Це, звичайно, відволікає від фондової роботи. А опрацювати цей великий фонд, що дістався у спадок від громадської організації, — робота не на один рік.

Чергуємо фотодокументальні виставки про героїв-шістдесятників з художніми виставками. Наразі експонуються картини Любові Міненко, знаної у світі художниці, послідовниці шістдесятників. У 70—80-ті роки її творчість замовчували, не допускали до виставкової діяльності. А зараз її талант розкривається з кожним роком.

Розмістили у соціальних мережах звіт про нашу п’ятирічну роботу: було 53 виставки, понад 50 різноманітних заходів, презентацій книжок, творчих вечорів.

— А як справи з відвідуваністю музею?

— Спочатку закидали, мовляв, Музей шістдесятництва існує сам для себе. Але так було лише на початку, поки про наш заклад мало хто знав. А тепер все змінилося: за останній рік вдвічі зросла кількість відвідувачів. Хотілося, щоб про нас знали більше працівники освіти, приводили сюди учнів шкіл.

Шістдесятництво нарешті повернули до шкільної програми, а нам є що розповісти і вчителям, і учням.

Але основна проблема — брак місця. Коли ми мали розпорошені по всьому Києву фонди, то здавалося, що, маючи хоча б дві кімнатки, будемо задоволені. Коли нам дали це приміщення, то думали, що зможемо тут розміститися. Але експонати не вміщаються. Фондове приміщення переповнене.

Шкода, що багато цікавих матеріалів лишаються поза основною експозицією.

Коли Народний рух України вирішив, що звільнятиме поверх над нами і передаватиме його в комунальну власність міста, ми звернулися з проханням розмістити нашу експозицію на цій площі. Якщо не на весь поверх, то хоча б на кілька кімнат для персоналу. На другому поверсі є частина нашого музею

— це меморіальна кімната В’ячеслава Чорновола. Ми просили, щоб саме кімнати напроти музею Чорновола передали нам. Однак на цю частину приміщення вже були інші охочі. І рішенням департаменту культури КМДА туди вселили Малий драматичний театр. Стосунки з директором театру Валентиною Кімберською не склалися.

Тоді зібралися збори громадської організації. Виступали Лесь Танюк, Євген Сверстюк та інші. Усі висловилися проти підселення до музею театру.

Оскільки це дві несумісні між собою організації, і діяльність театру заважатиме діяльності музею.

Приміщення старе, перекриття прогинаються. Коли нагорі репетирують, у нас стеля тремтить. Це, м’яко кажучи, дискомфорт. До того ж на їхньому поверсі міститься меморіальний кабінет. Ці думки донесли до керівництва театру. Але конструктивної розмови не вийшло.

Тим не менше театру належить приміщення на другому поверсі. Згодом Валентина Кімберська вийшла на пенсію і театр очолив молодий режисер Дмитро Весельський. Він прийшов до нас, прослухав екскурсію про творчість шістдесятників. Ми запропонували шукати для постановок театру щось із їхньої нереалізованої творчості. Можна роботи якісь принципово нові речі. Приміром, літературні вечори.

Чому саме постала ця тема? Департамент культури запевнив нас, що ми працюватимемо з театром як єдиний культурний центр. Що вони робитимуть вистави на теми шістдесятництва, поставлять спектакль про Чорновола.

Департамент вимагає спільної діяльності. Не знаю, чи коректно вимагати щось від творчих людей. Будь-яка творчість такого примусу не терпить.

Дмитро зізнався, що політика не входить у сферу його творчих зацікавлень. За цей час вони поставили молодіжний мюзикл. Звичайно, молодіжний розважальний театр має право на існування. Але він ніяк із нами тематично не пов’язаний.

Суть українського шістдесятництва — це боротьба за майбутню державу, трагічні долі, спалені життя, четверо людей, загиблих у таборах уже в період діяльності Гельсінської групи. З розважальним жанром це ніяк не співвідноситься.

— Останнім часом ця проблема загострилася?

— До кабінету В’ячеслава Чорновола ведуть красиві гвинтові сходи. Підхід до них у фойє перегороджений вітражем, копією вітражу, знищеного відразу після його створення (1964 р.). Ми його відтворили за ескізами, це візитна картка нашого музею. Користуємося цими сходами, бо водимо екскурсії до кабінету В. Чорновола. А їм захотілося зробити сходи входом до театру. Але яким чином? Вони ж виходять у наше фойє. У нас же через нашу тісноту фойє

— це частина експозиції.

Там розміщений подячний список засновникам музею і спонсорам, а також колаж «Широке море України», де представлено обличчя людей, які брали участь у русі опору. Тут же картина Куткіна на козацьку тематику. Заходиш і бачиш, що це український музей.

Для нас дорога і тема Майдану. Покоління шістдесятників — це літні люди, яких, на жаль, з кожним роком стає дедалі менше. Але у 2013—2014 роках вони, попри хвороби, вік, вийшли на Майдан. Щодня ходили туди, коли все навкруги палало. Тут добірка фотографій з Майдану. Ми не можемо відмовитися від цієї частини експозиції, бо це їхнє життя.

Тема АТО теж не чужа Музею шістдесятництва. До нас приходять учасники цієї війни, приносять бронежилет бійця, залізо Донбасу, дитячі малюнки, фотографії, прапори з автографами. Це наша тема, і вона має тут бути відображена.

Якщо це фойє буде спільним і для театру, глядач, який прийде на розважальну виставу, не зрозуміє, чому справа від нього стріляні гільзи, а зліва — похмурі портрети. Очевидно, несумісність такого антуражу для театру зрозуміли і в департаменті культури. І нам сказали все прибрати з фойє. Можна лише залишити якісь фотографії на стінах, а все інше згорнути.

Ми завжди мали свободу у проведенні наших заходів, тематичних виставок, це право в нас ніхто не забирає. Але розпорядження Департаменту культури ми не можемо не виконати.

Оскільки засновником музею є громадська організація, ми ознайомили її з ситуацією. Написали лист до Президента України, який підписали Левко Лук’яненко, Іван Драч, Олесь Шевченко, Дмитро Павличко, Йосип Зісельс, Анатолій Гайдамака. Зараз триває збір підписів на підтримку цього листа.

— Як відбулося відзначення п’ятиріччя музею?

— Прийшли засновники музею, члени громадської організації. Відбувся невеликий концерт, в якому взяли участь заслужені артисти України Світлана Мирвода і Тарас Компаніченко, а також Василь Лютий. Шістдесятники читали поезії, говорили про здобутки музею за цей час. Крім шістдесятників завітали члени їхніх родин, знайомі. Серед гостей — голова Українського Допомогового комітету у США Лариса Лозинська-Кий, сестра Аскольда Лозинського, який багато років очолював Світовий конгрес українців. Пані Лариса привезла нам дорогий подарунок — сорочку Ніни Строкатої. Також була присутня представниця цього комітету в Києві Віра Принько.

— Та попри всі проблеми музей має безліч творчих планів?

— Після завершення виставки Любові Міненко відкриваємо документальну виставку до 110-річчя від дня народження Петра Григоренка, який багато років очолював Закордонне представництво Української Ґельсінської групи. У нас є значна частина його архіву, рукописи, світлини.

Далі запланована конференція, присвячена пам’яті художника Михайла Бойчука. Конференція відбудеться на тлі творів його послідовників. У нашій колекції багато їхніх робіт, а ще обіцяють довезти картини з приватних колекцій.

Потім має бути виставка українського модерну. Коло авторів ще визначається.

На грудень — відкриття оновленого кабінету В’ячеслава Чорновола. Попередня виставка була зроблена ще 2000 року на перші роковини його загибелі. Маємо оновити експозицію і доповнити її матеріалами з нашого фонду.

У січні покажемо картини, писані в’язнями таборів ще сталінського періоду. Це надзвичайно вражаючі роботи. Доповнимо виставку документами і фотографіями, які у нас є з цієї тематики, а також табірною вишивкою, переданою Надією Світличною. Завершимо донецьким залізом. Тому що все це ланки одного ланцюга. Орієнтовна назва виставки «Геть від Москви».

До того ж ми опрацювали лише десяту частину наших фондів. А там часто трапляються дуже цікаві знахідки. Приміром, до Києво-Могилянської академії невідомі принесли матеріали, пов’язані з Іваном Світличним. Серед них чотири пари окулярів, одними з них він користувався під час заслання. Його начерки і картки до «Словника української мови». Фотографії з дарчими написами найдорожчих йому людей, що були з ним на засланні. У фондах знайшли уривок зі спогадів Данила Шумука «Передумане і пережите». Виявляється, саме цей уривок вважався втраченим. І невідомо, які ще таємниці зберігають наші фонди.