Наш Подорожній

Люди в житті своїм працюють, метушаться, щось від

когось утаюють, а нащо — багато хто й сам не тямить.

Коли ж помислити, з усіх людських діл, скільки їх

там тисяч не є, буде один кінець — радість серця.

Григорій Сковорода

«Розмова п’яти подорожніх»

Так буває: часом з нами стаються ніби епізодичні події, які згодом змушують по-інакшому самоідентифікуватися та спонукають з неабияким оптимізмом вдивлятися у оточуючий світ.

Днями за запрошенням довелося потрапили на камерну зустріч з «цікавим хлопцем Богданом Логвиненком» — у анонсі нічого іншого. За хвилину коротенького знайомства присутні також дізналися, що він киянин, блогер, письменник, арт-менеджер і мандрівник. Зовні — худорлявий «френд» з профілем Мефістофеля і голосом Чехова (якби класик розмовляв щирою українською).

Загалом, знайко-Інтернет ладен дати несвідомим удосталь інформації про особу і її біографію, але цей есей — про щось інше й тому не є жодним піар-продуктом. Власне, сама зустріч протікала у нехитрому форматі дружньої бесіди про далекі мандри і накопичені враження.

Єдине, у чому виявив пристрасність гість, — у своєму відношенні до українських «змій», як назвав Богдан провідні вітчизняні ЗМІ. Неправдиві, продажні, замовні та злі — завдяки їх денній і нощній «праці» поставлені на потік негативні історії з життя українців, роздмухуються підсвідомі страхи, культивується обмеженість у виборі дій, формуються духовні кайдани Нації.

Через сумно-скандальний досвід у журналістиці й виникла ідея започаткувати «інші медіа», її ж втіленням став авторський проект «Перехожі». «Зіркам сцени, політики, спорту нічого сказати. Навкруги чимало простих людей, яким насправді є чим поділитися», — вважає Богдан.

Завдяки щирому інтересу, готовності приймати інше й інших такими, як вони є, побутовій невибагливості укупі з мистецтвом автостопу, за останні декілька років хлопцеві «відкрилися» більшість країн Європи та такі велетні Азії, як Індонезія, Малайзія, Сінгапур. Багато де побував «першим білим» і дуже багато де — «першим українцем». Опанував польську, індонезійську…

«Перехожі», або «1 рік — 250 історій» — країнознавчо-філософський колаж, дійовими особами якого виступають автор і його випадкові знайомці, проте інколи смислове навантаження пересічних життєвих сценок настільки універсальне, що відчувається їх загальнолюдське звучання.

У тому числі, що впадає у око, — з рясними українськими орнаментами і мотивами.

Насправді, чи не «про нас» розмаїті Богданові замальовки стосовно єдності і процвітання Індонезії, країни 13 тисяч островів, 5 релігій та 400 мов й безлічі культурних особливостей? Інтеграція і чесна бізнес-конкуренція досягаються, зокрема, й тим, що приватний літак із 40 пасажирами на борту корегує свій курс, заходить і сідає на найменший острівець, якщо навіть одна особа придбала квиток до відповідного гірського сільця. У принципі не можливій в Україні ситуації автор почувався «щасливим йолопом», адже цим ексклюзивним пасажиром виявився саме він.

А чи не характеризує «державну політику» зовнішньої промоції України історія про дівчину-науковця Катерину, що на сьогодні живе у Словаччині, працює на кафедрі слов’янської філології Братиславського університету й заходилася-була створити тут відділення україністики. Правда, підмоги щодо комплектування науково-методичної бібліотеки, народно-пісенної фонотеки дочекалася не від вітчизняного МЗС, Мінкульту чи земляків-спонсорів, а після «агов, хлопці!», кинутого у Фейсбуці поміж учасників того ж проекту «Перехожі».

Невигадана класика — оповідка про 31-річного львів’янина на публічне ймення Мітік Порішай. Музикант, талановитий перукар (під час Євро-2012 удостоївся голити у Львові Кріштіану Роналду та стригти Португальську збірну), благодійник, нині один з кращих баскетболістів В’єтнаму, де живе останні три роки.

Його історія — мотиваційна ікона для тих, хто опинився на роздоріжжі долі і почав думати, що нічого не може досягти у житті…

До речі, про В’єтнам. Новачку-іноземцю цікаво і незрозуміло спостерігати, наскільки розвинутою та водночас примітивною є пивна культура у цій соціалістичній країні. Причому, найбільші поціновувачі хмільного — заслужені ветерани війни зі США та їх «привілейовані» діти. Утім, майже повсюди місцеві «паби» представляють собою необладнані площадки, де на маленьких незручних пластмасових стільчиках купно сидять в’єтнамці, дудлять пиво, смалять цигарки і куштують солене насіння, плюючи лушпиння у спустошені бляшанки. Що ж то за мода на міні-стільці? Виявляється, справа у недолугому законодавстві, згідно з яким, дозвіллєвий заклад, де стільці вищі за 50 см, то вже — ресторан, з відповідним рівнем оподаткування прибутку та такими ж цінами для клієнтів. Усе решта — просто бари…

Тим часом, дев’ятирічний хлопчик-жебрачок на ім’я Ан, мешканець столичного Ханою, на Богданове запитання про мрію свого життя каже, що хотів би стати «президентом Сполучених Штатів Америки». Відтак розумієш, що десятиріччя ортодоксально-комуністичної пропаганди і експлуатації міфу «священної» антиамериканської вітчизняної війни — згаяний час у вихованні нових поколінь в’єтнамців. І хіба тільки їх по усьому світові?

Дві години спілкування з дійсно цікавим хлопцем сплинули, залишивши по собі ефект реальної присутності там, у «безвізовій» далині. «Ну, оце все», — одним реченням закруглився Богдан.

Прощаючись, підійшли на хвильку до нашого невимушеного співрозмовника, потиснули руки, маючи вже сформульовані внутрішньо запитання — мовляв, які плани на цей рік, де буватимете, про що невдовзі напишете? Але чомусь ніхто не став про це…

Уже вдома, шукаючи причину, я начебто зрозумів: навіщо питатися у вітру, куди полине за хвилину, а куди — наступного дня? Нащо цікавитися у путника — кого б хотів побачити за пагорбом, і кого — за обрієм? Й хіба крокування Вільної Людини своїм унікальним життєвим шляхом — у принципі прогнозоване і повторюване іншими?

Якимось він, оцей Богдан Логвиненко, здався наче Григорієм Сковородою XXI століття! Тільки мапа подорожей — уже не давня безкрая Україна, а сучасний глобалізований білий світ.

Спало на думку узяти з полиці збірку нашого народного мудреця, віднайти — а як він сприймав оте вічне повсякдення, з якого й тчеться людське, суспільне, державне, планетарне буття?

«…любі друзі, високі посади, веселе місто, всілякі грища та розваги і всі ваші витівки безсилі потішити Дух і тим вигнати нудьгу, що заволоділа вами. Ми народилися для справжнього щастя і мандруємо до нього, а життя наше — шлях, що тече, як річка. Не можемо знайти щастя. Тому що не знаємо, в чому воно полягає. Початок справі — знаття, звідки йде бажання, від бажання — пошук, потім отримуємо результат, ось і задоволеність, тобто те, що отримуємо і що для людини благо. Сенс премудрості в тому, щоб осмислити, в чому полягає щастя …»

Насправді, скільки їх зараз, отих допитливих, правдивих, відчайдушно-незрадливих українських хлопців і дівчат, подорожують країнами і материками, де набираються знань, розуміння і позитивної енергії творення? Який це потенціал для нашої Батьківщини на майбутні десятиріччя!

Щемно захотілося, щоби в Україну нарешті повернулися нові патріотичні, премудрі правителі, які б у серці своєму твердо знали, до якої мети йдуть і яким шляхом поведуть свій благочестивий народ до Щастя.